(В 15-ту річницю життєвої кончини св. п. Патріярха Йосифа)
Зайняті клопотами щоденного життя, серед хаосу подій, що випереджують одна одну що їх більшість людей приймає, як якийсь неминучий і сліпий фатум, збіг обставин і тп., ми недобачаємо в них (тих подіях) зв’язку і взаємозалежності, а зокрема того невиданого але глибокого цілеспрямування і взаємозалежности, що відбувається під впливом Вищої Сили, яку називаємо Божим провидінням.
Бо, як інакше можна пояснити появу і ролю Т. Шевченка, о. Маркіяна Шашкевича, Івана Франка. Степана Бандери, Андрея Шептицького, Івана Бучка, Йосифа Сліпого та інших великих особистостей серед нашого народу, в краю і на чужині, як не здійсненням плянів Божого провидіння супроти нас?!..
«Natura non facit saltus» — Природа не робить стрибків. Життя народу нашого плило своїм історичним руслом на якому появлялися справжні особистості, які спрямовували те життя народу до належної мети.
Таким мужем Божого Провидіння, в другій половині XX ст., в житті нашої Церкви був св. п. Патріярх Йосиф Сліпий. Вчений богослов, митрополит києво-галицький, ісповідник віри, в’язень московських ҐУЛАҐів, патріярх УКЦ, кардинал Римської Церкви. (Ур. 17.2.1892 р. у с. Заздрість, біля Теребовлі; священик 1917 p.; єпископ 1939 p.; учасник Вселенського Ватіканського Собору II 1963-65 pp.; кардинал 1965 p.; Патріярх 1975 p.; + 7.9.1984 р. в Римі, похоронений там же, а 1992 р. перепохований в соборі св. Юра у Львові).
Щоб оцінити його ролю в житті УКЦеркви в другій половині XX ст. вистачить пригадати стан тої Церкви в часі лихоліття II Світової війни і після неї. В тому часі, наша Церква в краю і на чужині, була сиротою, без батьків. На Батьківщині ту сироту примусили стати пасербицею Церкви-мачухи, частиною Русскої Православної Церкви, а її опікуни на чужині були готові назвати сироту своєю дочкою, але під умовою, що вона відречеться себе, свого славного минулого, рідного обряду, своєї національної ідентичности й уподібниться до них…
Аж ось чудом, з волі Божого Провидіння. з дому московської неволі, вийшов на волю в’язень Христа ради, Батько нашої Церкви, — Києво-Галицький Митрополит, Йосиф Сліпий (лютий 1963)! Завдяки йому наша Церква відзискала свою гідність. Бо в неї ж — Батько! І вона підняла чоло й стала домагатись своїх історичних прав!..
І, наче старозавітній Мойсей перед фараоном, так і Батько нашої Церкви-сироти стукнув своїм патріяршим посохом об мармурову долівку римської курії і заявив: Відпустіть мій нарід! — (Let my people go!) — до самостійного церковного життя! Верніть нам наші права і привілеї, бо не раби ми й не підлітки, але дозрілий нарід із славним минулим, із тисячолітніми християнськими традиціями і світлим майбутнім! Не ласки хочемо, але звороту належної нам спадщини дідів і прадідів наших, повернення наших давніх прав і привілеїв!
Така постава Батька нашої Церкви не подобалась мачусі — РПЦ в батьківщині, ані «опікунам» на чужині. Вони бо всі привикли, що «русин просить немного», хилиться перед могутніми цього світу, прохаючи ласк, вдоволений окрушинами з чужих столів… І вони здивувались, і остовпіли. їм важко було погодитись з фактом, що Українська Католицька Церква ставить свої вимоги та ще й в такий рішучий спосіб. І вони старались сироту застрашити, а її Батька — Мойсея висміяти й понизити серед своїх і чужих. Вони намагалися завернути нашу Церкву зі шляху до самостійности, до Патріярхату!
Та, марні їхні зусилля й намагання! В обороні сироти став її Батько. Він пригадав, що за вірність Христові й Христовому намісникові на землі. Українська Церква поклала «гори трупів і проляла ріки крові», й цілому світові кинув грізний виклик: «Pereat mundus – maneat justitia!» – хай загине світ, а залишиться справедливість!»
Йдучи попереду всіх, сповнений трудами і досвідом, з ранами Ісповідника Віри на тілі, Батько і Глава нашої Церкви вказав нам шлях у світле майбутнє, не скриваючи, що той шлях «Ad Astra — до зір, — прийдеться нам верстати «Per Aspera!» тобто тернистим шляхом.
Ото ж. найперша заслуга й велике діло сьогодні спочилого вже Патріярха Йосифа — це скріплення віри у власні сили й правду та заклики: «Народе, збудись! Будьмо собою! Beликого бажайте!» Це виведення нашої Церкви з галицьких загумінків на світову арену. Бо лиш завдяки рішучому проводові Блаженнішого Отця Йосифа, на IV Синоді Владик УКЦ 1969 р. ми переступили рубікон — Червоне море — нашу власну нерішучість і страх на дорозі до здійснення ідеї українського патріярхату.
Для того, щоб діяти, боротись, здобувати тощо, треба мати власну плятформу, власну хату, бо лиш «у своїй хаті, — своя правда, і сила, і воля!» І тому Блаж. Патріярх Йосиф, сам вдумливий богослов і науковець, розбудовує в Римі український духовний бастіон, а це: собор Св. Софії, Український Католицький Університет, щоби при помочі науки, збирати воєдино українців на чужині сущих; відзискує і реставрує Патріярший Двір у центрі Риму; купує манастир для монахів Студитського Уставу; розвиває наукову й видавничу діяльність УКУ і УБНТ тощо.
Як добрий євангельський пастир, не зважаючи на свій вік і наслідки каторги, з ранами Ісповідника віри на тілі, Блаж. Патріярх Йосиф відвідав майже всі поселення українців у вільному світі (деякі, як напр. Австралію, двічі), і своїм батьківським словом одних будив зі сну, інших своїм прикладом заохочував до дії, до змагання, до полету «Ad Astra», а перед чужими, напр. президентами США й Франції, канцлером Німеччини Аденауером і генералом Франком в Еспанії, як глава УКЦ і кардинал Римської Церкви, стає найдостойнішим і найкращим речником українського народу та оборонцем його національних і релігійних прав до самостійного життя.
Четвертий вимір історичної величі Блаженнішого Йосифа, як митрополита Києво-Галицького і, як завершення молитов і бажань українського народу, — це прийняття титулу й гідности Патріярха України і всієї Русі, 1975 року.
Авреоля Ісповідника Віри і патріярший клобук, це ті найкращі вінці-відзнаки з якими глава УКЦеркви ввійшов в історію українського народу. На жаль, високих задумів Отця Йосифа не розуміли малі люди, (деякі навіть у єпископських мітрах), вони ставили йому багато перешкод, чим завдавали йому особливого болю і сорому перед чужими. І ця нестійкість та невірність своїх найбільше його боліла!
Велич особистости Патріярха Йосифа та історичну вагу ідеї Українського Патріярхату найкраще розуміють і цінять наші вороги. І вони робили все можливе, щоб особистість Патріярха Йосифа, а в тому і його ідеї викривити, принизити, знеславити та кинути в забуття… Та це не сміє нас знеохотити до дії в наших змаганнях за патріярхат. Свідоцтвом живучості! нашої Церкви — це її відродження в незалежній Україні, це її Синоди і Собори в тіні св. Юра, де спочивають мощі св. п. Патріярха Йосифа.
Батьківський і пастирський Заповіт: «Щоб ви не зневірилися і щоб ви любили один одного», поряд із Шевченковим «Поховайте та вставайте!» — зобов’язує нас до здобуття провідної зорі українського народу — об’єднання усіх українців в одній Христовій Церкві Києво-Галицького Патріярхату, в Самостійній Українській Державі!
А хіба це не завдяки Божому провидінню, першу зірку — незалежність української держави — вже осягнено? Архипастир повернувся на Святоюрську Гору до свого стада, щоб духовно чувати над ним і над здійсненням другої ідеї — Українського Патріярхату. У небі, в хорі святців землі української, вразі із своїм великим попередником — Митрополитом Андреєм та хрестителем України св. князем Володимиром, він вставляється за український нарід. До нас же, його синів і доньок, св. п. Патріярх Йосиф звертається словами свого «Завіщання»: «Будьте свідками Христа в Україні» (ділами любові й милосердя — оіш) та: «Не посороміть Землі Української, землі ваших предків! Не посороміть свого власного імені (зн. будьте собою — оіш), бо я дав вам приклад!» Оце наказ Батька. Це імператив, який повинен звучати повсякчасно в душі й серці кожного українця, в Батьківщині й на чужині.
Фундаменти під український патріярхат вже покладено. Ми мусимо його розбудовувати, скріплювати, заповнювати змістом, життям. Мусимо будувати його цеголка за цеголкою, кожний на своєму місці, кожний по своїм силам, поодинокі вірні, священики й миряни, організації, парафії, єпархії. Всі разом і в єдности та в згоді між собою здійснюючи історичної ваги Завіщання Патріярха Йосифа і його пригадку: «Ubi Concordia – Ibi Victoria Est – Де згода — там і перемога!» То ж, ідім уперід в єдності з Богом і між собою, а перемога буде наша!
о. Іван Шевців,
Сідней, Австралія
