Сором належить до людської свідомости і відчуттів. Його не можна набути шляхом торговельного контракту, ані у формі дарунку. Його треба мати. Хто його не має — являється зубожілим обезвласненим пролетарем. Його треба жаліти й співчувати йому більше, як співчувається бідному каліці-жебракові.
Нераз на «давнтавні» у Нью-Йорку можна побачити чоловіків з таблицями на грудях і плечах, на яких написано — «я є педераст…» У них сорому нема. За них соромляться інші. Але ці інші не в силі передати благородного почуття сорому тим, що ходять з таблицями по Нью-Йорку. Для того треба мати засоби, хоч би у формі державних, півдержавних чи харитативних організацій.
Так воно є у всьому світі, що деякі народи помагають своїм калікам-жебракам системою суспільної опіки, деякі залишають їх на вулиці без суспільної опіки, а деякі — дають їм ключеві позиції на СКВУ…
Без таблиці на плечах пізнати хто вони є. І за них соромляться інші…
Надвишка в оцінці СКВУ у здеклярованих прихильників і нестача в других дають йому в результаті опінію все ж таки корисної і конечної інституції. Цю високу опінію псує СКВУ сам собі як не бездіяльністю, то діяльністю з питомим її природою обмеженим відчуттям сорому. За нього соромляться інші…
У морально найторжественніший момент (все ж таки корисної і конечної інституції) Другого СКВУ — передавання йому привітів і побажань — привіт від Блаженнішого Кир Йосифа І пущено під стіл.
Із понад чотирьох сотень делегатів і стільки гостей за цей «осяг» СКВУ засоромились чотири особи: пані Піддубчишин, пані Шуст, пан Навроцький і пан Пушкар. Вони вийшли із залі СКВУ.
Тим важче було їм нести сором за других на СКВУ, що їх було так мало. А сором такий тяжкий…
У безсоромності є Градація. Існує простенька собі відсутність сорому й існує безстидність у прогресі. Промовчання, вибілювання, аргументація чи пояснювання відсутности почуття сорому — це сором у прогресі. Такий виявляється вже після СКВУ у пресі, що декорується питомим «моральним кодексом».
«Свобода» й «Америка» пропустили цей історичний епізод, бо не завважили його на СКВУ самі. Щойно коли «Мета» пригадала це нашим американським пресовим магнатам і «пояснила», що на СКВУ не «було часу» на привітання від Патріярха, «Свобода» підбігла собі («нехай і моє копито знає»), підтвердивши, що «не було часу», що «оправдання немає» та що «ніхто в тому не винен», бо це сталося «цілком припадково»… «Америка» безстидно мовчить.
Так «припадково» Редакція «Свободи» постаралася заспокоїти своїх мало критичних католиків, («ніхто не винен»), та заступити куртиною невинности усю організаційну комісію, її керівних осіб, президію СКВУ і передовсім саму себе, бо ж УНС не пас у тих інстанціях задніх.
Сором!
* * * * *
«Ніхто не винен!»
Напевно ніхто. Хто винен у тому, що примітивна людина у певних моментах забуває маскуватися й тоді виявляється її дійсна природа. (Або, хто винен у тому, що жаба не літає?).
А поклонних заяв, від політичних лідерів, скільки на Арціпретте нагромадилось?
А доносів, одні на одних, на паперах з такими гарними тризубами в наголовку, скільки?
А численних репрезентацій до Нього, з багатьох нагод — скільки було?
А (пустих) слів повені…
А стати собі близько Нього, (до фотографії)…
Але, коли ліктями можна пропхатися за президіяльний стіл, дірватися до слова на СКВУ, загородити дорогу другому, вилізти на самий вершок!., хто тоді думає про бон-тон, пропорції, обов’язок, форми…
«Часу не стало…»
Сором!
* * * * *
А було, (на широких шпальтах «Свободи»), їде делегація СКВУ до Риму «положення Церкви на Україні обговорювати»), (а під пахою течки з доносами на невигідних партійним амбіціям діячів патріярхального руху…); їде, щоб «розв’язати проблему репрезентації мирянства на найвищому поземі», (або, перевернути мирянський рух до гори ногами…); їде презентувати «світову координацію», (щоб взяти мирянське товариство у ЗСА під свою владу).
Запрошення на СКВУ вислано Блаженнішому. Придався б він там… Демонструвати під совєтську амбасаду пішов би.
Сьогодні — «ніхто не винен», каже «Свобода». Але переконуючих доказів не дає. Вимагає віри на слово…
Про афронт Блаженнішому вона подає за «Метою». Про VI Синод за «Нью-Йорк Таймс»-ом («Контроверзійна справа»)… А її власного обличчя не видно.
Сором!
* * * * *
І до кого ж прийшов цей Великан із Сибіру?
До тих надутих політичних пігмеїв у діяспорі, що вже більше як десять років нічого більше не прагнуть, лиш покористуватися Його авторитетом? Чим іншим, як не іґноранцією, зустрічають вони Його, і Його ідеї щодня?
Їздив делегат СКВУ до Риму, «світового маштабу» справи обговорювати і з надмірного респекту до Блаженнішого вийшов з авдієнції, не прощаючись… Ця сама людина «закваліфікувалась» тим вчинком на керівника програмової комісії СКВУ і мала допильнувати, щоб привітання Блаженнішого було прочитане…
А народ плеще в долоні…
На кого ж Йому полягати? У кого ж просити попертя? З ким Йому здійснювати Його великі задуми?..
З патріярхальниками?
Їх тисячі. Але лиш чотирьох вийшли зі залі у Торонто…
І лиш один протест до СКВУ вплинув, від Братства св. Андрея, церкви Христа Царя у Філядельфії.
Решта — не прийшли…
Сором!
С. Я.
