У квітневому числі «Патріархату» була передрукована стаття Патріярха УАПЦ Димитрія, що з’явилась в «Успенській Вежі» під назвою: «Польща і Україна» та до цього був надрукований коментар під заголовком «Молімось, щоб Всевишній Господь просвітив ум Патріярха Димитрія». В цьому числі журнала бажаємо запізнати наших читачів з відгуком на згадану статтю, що з’явилася у газеті «Поступ», за 23 січня 1999 р. (но. 11-12), у Львові.
Відгук на статтю Патріярха Димитрія «Лист читача» передруковуємо без жадних поправок і доповнень, за виїмком одної, що у коментарі подано невірно, а саме, де автор Ю.В. вичисляє уніятських священиків, які своєю літературною, мистецькою, чи загально культурною працею відзначились у загальному розвитку української культури. Серед цих осіб названо ім’я Сидора Воробкевича. До речі, треба відмітити, що Сидір Воробкевич не був греко-католицьким священиком, але православним. С. Воробкевич — композитор, письменник, громадський діяч на Буковині. Він закінчив духовну семінарію у Чернівцях, був православним священиком, викладав музику у духовній семінари. Інформації подано за «Енциклопедією Українознавства», словникова частина.
Ред.
Лист читача[1]
«Достохвальний Юзю!
Вибач, що забираємо в Тебе дорогоцінний нас, але змусила нас до цього одна, як нам здається, архіважна обставина. Стежачи за Твоїми обсерваціями львівської преси, ми зауважили, що Ти присвячуєш свої огляди головно різним бойовим листкам і многотиражкам, а наші церковні видання залишаєш поза увагою. А дарма! Ти міг би знайти в них не менше вдячного матеріялу, ніж на облюбованому Тобою «Українському шляху».
Ну, хоч би взяти останній, 12-ий номер «Успенської Вежі», яку видає Всеукраїнське Ставропігійне Братство Св. Aп. Андрія Первозванного» з рамени УАПЦ. Цю газету ми Тобі висилаємо, але не сподівайся, що з її сторінок дихне на Тебе Божа благодать, мир і спокій, проповідь любови до ближнього, заклики до співстраждання і терпимості. Навпаки, вже з першої сторінки поллється на Тебе потік образ і звинувачень, які висипає на голови бідних греко-католиків сам «Димитрій, патріярх Київської і всієї України». Його стаття під назвою «Польща і Україна» — це якась несамовірна мішанина історичних фактів, подій і століть, і все для того, щоб довести, що в «наших греків» (так автор несміливо прозиває греко-католиків) відсутні «очі, вуха та мізки, що вони не можуть розпізнати, де для України добро, а де зло».
Правда, автор і сам достеменно не знає, де лежить добро для України, за те добре відає, що таке для неї найбільше зло. Це, звичайно, Берестейська унія і «українці-католики» — зрадники воскреслої, дарованої Богом України». Він робить при цьому історичні відкриття: виявляється, що це уніятизація в поразці козаків під Берестечком, що то вони спровокували Переяславську «угоду». За патріяршою логікою виходить, що не православні, а зрадники-уніяти «присно-пам’ятного 1654 р. на майдані у Переяславі ревіли: «Волимо під православного царя», що то вони, а не сучасні «патріярхи» і «предстоятелі» різних «самостійних і нівідкогонезалежних» церков ще недавно по українських храмах виголощували молитви за «здравіє» московських патріярхів та безбожну «власть предержащих».
У своїх оцінках різних подій і постатей минулого автор статті «Польща і Україна» явно не володіє повнотою історичного бачення. Наприклад, він звинувачує литовського князя (згодом польського короля) Ягайла в «зраді православ’я» не розуміючи, що якби Ягайло 1386 року не охрестив литовський народ у католицькій вірі, то його б чекала доля сучасних білорусів! Авторові не подобається також, що св. Йосафата Кунцевича шанують поляки. Може, це дійсно, псує імідж українців в православних очах, а те, що ж вдієш, — св. Йосафата шанує весь католицький світ, і на то нема ради.
Є, правда, в статті «Польща і Україна» одне слушне спостереження, над яким варто б задуматися всім, в тому числі й самому авторові. Зокрема, він цілком справедливо пише, що про шкідливість унії «говорять відкрито» самі поляки. Загальновідомо також, що про шкідливість унії безперестанку твердили москалі — не менші вороги України, ніж поляки. Вони не тільки ганьбили унію словесно, вони знищували її фізично. І робили вони це, напевно, не з великої любови до України і не х християнського бажання їй допомагати.
Виходить, отже, цікава ситуація: «два історичні народи України – поляки і москалі — твердять про шкідливість унії, а з ними солідаризуються провідники тієї української церкви, яка величає себе «козацькою» і претендує бути уособленням українського церковного патріотизму! Тут є щось одне з двох: або поляки й росіяни вже стали щирими приятелями України, або вони й далі є її ворогами, а патріярх Димитрій заодно з ними. Чи не так пане Юзю?
Виклавши, це сталисьмо перед проблемою: підписатися по-простацькому чи назвати себе якось по-великопанськи, з гучним титулом. Можуть же деякі люди величати себе: хто – гетьманом, хто — патріярхом, а хто — наполеоном!
Отож подумали-погадали і підписалися:
«Іоан, Великий князь Личаківський і всея України рукою власною».
І що вам вповісти? Прочитав я супліку Патріярха, і мене страх обійняв. Бо якщо отці церкви мусять дурити своїх парафіян, аби утвердити свою позицію, то я не хочу таких отців і такої церкви. Церква не може брехати. А якщо бреше, то це вже не церква, а секта.
Перша побрехенька Димитрія — та, що «наш народ після страшної монгольської навали зазнав не меншої біди від наїзду католиків-поляків». Але ж факти, на жаль, суперечать цьому твердженню. Найстрашнішою навалою, після якої наш народ і досі не годен отямитись, є навала москалів. Але, про них Патріярх цнотливо відмовчується. А тим часом чомусь саме її землі, якими найдовше володіли люті загарбники «католики-поляки» і зберегли свою українськість. А яка самосвідомість там, де правило бал рускоє православіє, — бачимо й зараз. Православні попи на сході України сповідують не християнство, а комуністичні ідеали. Я вже не кажу про те, якою мовою вони проповідують.
Греко-католиків, чи то пак «греків» Димитрій називає «зомбованими». «Знають, що Польща для них нічого не дозволить, і все ж таки… чекають».
Чи усвідомлює Патріярх те, що він пише? Зомбі — це ожилі мерці. З вуст Патріярха це звучить як лайка. Але знову ж таки факти говорять про інше. Греко-католицькі священики дають фору православним у всьому, а найперше — в інтелекті. Приклад простий, як патріярший посох. Православні священики ні колись, ні тепер не дали якихось значних діячів культури, письменників, композиторів. А от серед уніятів їх повно: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Микола Устиянович, Іван Озаркевич, Степан Петрушевич, Корнило Устиянович, Іван Наумович, Антін Могильницький, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Ангін Петрушевич, Михайло Гарасевич, Олександр Духнович, Володимир Терлецький, Григорій Савчинський, Михайло Осадца, Данило Лепкий, Сидір Воробкевич. Але досить. Це десятки імен. А серед них навіть автор музики до вірша «Ще не вмерла» Михайло Вербицький. Чи відомо про це Патріярхові? А, може, він інші гімни співає?
Тим часом серед попів нарахуємо лише кількох світських письменників та науковців — Анатоль Свидницький, Порфирій Кореницький, з новіших — Іван Огієнко. Та й зараз бачимо, яка інтенсивна наукова і культурна діяльність серед греко-католицького духовенства, скільки цінних книг видається, досить лише зазирнути в книгарню НТШ. Хай би Патріярх зайшов туди на дозвіллі і порівняв би здобутки.
Ще одна брехня Димитрія — та, що уніяти були на стороні поляків у часи Хмельницького. Правда одначе інакша. Усе було перемішано. Одна шляхта протистояла Хмельницькому, а інша перебувала в його війську. Уніяти і католики перебували по обидва боки. Католиками були Михайло Кричевський, Юрій Немирич, Адам Хмелецький, Станіслав Мрозовський («за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче»). А православний Іван Виговський був у польському війську і став козаком, лише потрапивши у полон до запорожців. Православний Яким Єрлич теж перебував у польському війську і залишив по собі спогади польською мовою в Печерській Лаврі.
А ось свідчення православного Агатангела Кримського про те, що ставалося з наверненими в православ’я уніятами. Український письменник та етнограф кінця XIX ст. М. Янчук «був зроду підляський русин, насильно вкупі з іншими земляками навернений до православія, уніят… Його рідня, не бажаючи переходити на православіє, а заразом — не маючи права залишитися в унії, воліла проголосити себе за поляків, аби не мати причетності до ненавидної, насильно накидуваної православної віри». (А. Кримський. «Твори», 1973. Т. 3. С. 369).
А чи відомий Димитрію той цікавий факт, що митрополит Петро Могила «не був прихильником козаччини, від котрої прийшлося йому зазнати таких болючих прикростей ще перед своїм виступом на митрополії». (М. Грушевський. Т. 8. С. 114).
Виявляється, автокефалісти не тільки греко-католиків брудом поливають, але й своїх православних братів. Дивна позиція. І повністю збігається з позицією московською.
Ю. В.
[1] Передруковуємо з газети «Поступ», за 23 січня 1999 p., що з’являється у Львові.
