Заходами T-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, Відділ в Нью-Йорку, 10 листопада 1973 p., в авдиторії школи св. Юра відбулась актуальна доповідь на тему: «Декрети про східні католицькі церкви — обнова чи омана?», яку виголосив відомий український богослов і дослідник церковних справ о. д-р Іван Гриньох. Доповідач, що є прекрасним оратором і проповідником, з широким знанням богословії представив надзвичайно складні церковні проблеми просто, проглядно й зрозуміло для слухачів. Доповідач держав живий контакт з авдиторією, відчуваючи, що його кожне слово доходить зрозуміло до учасників вечора, які слухали його з увагою й великим інтересом. Слід відмітити, що такий живий контакт між доповідачем і слухачами рідко трапляється і це заслуга у першу чергу доповідача, який цікаво розвинув проблеми і включив до них авдиторію.
Доповідач почав від з’ясування самої назви теми, яка для декого могла видаватись інтриґуючою, чи навіть провокативною, а вона була безпосереднім вислідом особисто пережитих доповідачем подій та наслідком шукання за істиною. Основні думки й проблеми доповідач зосередив навколо Вселенського Собору Ватиканського II, його ухвал і постанов, а зокрема Орієнтальної комісії, яку очолював Амлєко Чіконіяні, а її секретарем був о. д-р Атаназій Великий ЧСВВ, звільнення на волю Митрополита Києво-Галицького Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого та його пам’ятного виступу на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II.
Доповідач розкрив тло на якому розвивались й формувались соборові декрети. Вказав, як зачинались ватиканські вікна, які з великими труднощами відкрив папа Іван XXIII, щоб впустити троха свіжого повітря, — оживити, оновити й обновити внутрішний ватиканський дух та покінчити з мертвими схемами і конструкціями. Це доводилось безпосередньо бачити й пережити доповідачеві на Вселенському Конгресі богословів, теологів, церковних науковців і дослідників в 1966 р. В цьому було характерним те, що на закінчення відбулася збірна авдієнція у папи Павла VI-го, який сказав до зібраних учасників — перестерігаю вас перед єрессю! Це означало, щоб– вони, як інтелектуали не зробили якоїсь єресі. Ці слова були шокуючими.
Окрему увагу звернув на дуже люзну формуловку декретів орієнтальною комісією. Підкреслив, що первісно декрети цеї комісії називались «Декрети для східніх церков», але згодом уведено зміну і названо «Декрети для східніх католицьких церков», себто їх обмежено до тих церков, що є в сполуці з Апостольською Столицею. Залишено поза скобками весь православний світ, бо мовляв не можна про них говорити, коли їх немає на Соборі. Це є слабість Декретів. До речі всі попередні включно з Фльорентійським Собором не мали двох різних декретів, але декрети були одні для Вселенської Христової Церкви. Правдою є, що навіть деякі східні церкви, як мелхітська, заступали погляд, що треба окремих декретів для східніх церков, бо деякі проблеми можуть не прийняти до загальних декретів, бо ж латиняни наших проблем не зрозуміють і не відчувають. Напевно деякі з поставлених проблем могли були увійти до загальних декретів. До речі, хоч існувала орієнтальна комісія, яка була прийняла понад сотню різних ухвал з яких залишалось біля тридцять, то в загальних Декретах були певні зіставлення у сторону християнського сходу не тільки тих церков, що є в злуці з Апостольською Столицею, але й православних. Тут виявилась ця непослідовність, що не можна говорити про всіх і що можна. Стосовні декрети, чи окремі звернення мали характер похвальних гімнів, які звучали — ми цінимо і відзначуємо великий вклад православного світу у розвиток християнства і т. д. Мало цього, первісно було написано, що римо-католицька церква завжди цінила православні церкви, але опісля слово «завжди» опущено, бо ж відомо, як це було в історично минулому. Нажаль від тих похвал і декляративних признань нічого до сьогодні не змінилось, а від тоді до сьогоднішного часу проминуло десять років.
Окремо доповідач звернув увагу на декрети в яких говориться про помісність східніх католицьких церков, про їх автономні права, синоди та їх правосильність, але побіч тих всіх патріярших, чи архиєпископських автономних прав все є відклик до папи. Власне цей відклик створює цілий ряд непорозумінь. Це дає право до двох інтерпретацій. Одні кажуть, що їм немає нічого питатись дозволу у папи, бо їх права є затверджені соборовими ухвалами. Вони мають в тому повну рацію. А другі висувають свою інтерпретацію і твердять, що на це все мусить дати дозвіл папа. Вони також мають рацію. Отже одні й другі є в праві своїх тверджень. Власне таке представлення можна вважати оманою, бо воно приводить до цілого ряду непорозумінь і конфліктів. В даному випадку правда є по тій стороні, що має сильну віру у свою правовість і має відвагу та силу волі за неї постояти. Слід не забувати, що ніхто не хоче добровільно віддати влади, навіть у церковних інституціях, її треба собі вибороти.
Ми ж всі добре пригадуємо ці пам’ятні слова, що їх сказав на форумі Вселенського Собору Ватиканського II наш Ісповідник Віри, Каторжник, Митрополит Києво-Галицький, Кир Йосиф, висунувши пропозицію — з уваги на великі терпіння, самопосвяту владик, священиків, вірних і всього українського народу і з уваги на незлічимі жертви нашої Церкви пропонуючи піднести Києво-Галицьку Метрополію до ранґу патріярхату. Почули ці слова соборові отці й увесь світ, але прийшли над ними до порядку денного. Ми не побачили тієї простягненої руки помочі — допомоги і хоч зрозуміння — ні! Ми сподівались протилежно, як це, що ми побачили, що ми безпосередньо пережили. Така є дійсність.
На жаль ті, від яких треба було сподіватись, якщо не помочі то хоч зрозуміння поставили свою карту на «Третий Рим», що є для них приманчивим, але ще більше небезпечним й загрозливим. Тут з мотивів туземних — політичних калькуляцій наладнано т. зв. «діялог» з Москвою. Біда в тому, що для поглиблення цього «діялогу» на перешкоді стоять сьогодні ці церкви, що колись були тими форпостами, через які мали «навертати» православний схід на римо-католицтво. Було б краще, якщо б ці церкви, що є з’єднані з Апостольською Столицею, себто уніятські, якось сьогодні зникли — перестали існувати. Така є вимога «Третього Риму» і бажання новітніх ватиканських екуменістів. Як в цьому зіставлені звучать слова римської церкви, щоб східні католицькі церкви процвітали, коли рівночасно зтинається цвіт. І в цьому криється омана.
Доповідач навів факти з минулого, як римо-католицька церква ставилась з недовір’ям до наших свячень. Тому наші владики перекладали римські молитви і відмовляли одні і другі, щоб свячення були важні. Навів справу поминань, які змінено. Це ж було порушення нашого обряду і літургії. Крім цього доповідач навів ще цілий ряд цікавих думок, фрагментів з історії нашої Церкви, які ілюстрували сучасний її стан. На закінчення він нагадав слова — де «двох або трьох збереться в моє ім’я…» Нам треба зібратись не в двох і не в трьох, але зібратись всім владикам, вибраним представникам від священиків, монаших з’єднань і мирян на Собор Помісної Української Католицької Церкви і спільно вирішити церковні проблеми.
Присутні на залі нагородили доповідача о. д-ра Івана Гриньоха довгими оплесками. Хоч доповідь тривала годину з половиною то все ж таки авдиторія готова була слухати з увагою довше. Прослухати так дбайливо опрацьовану, глибоко осмислену доповідь рідко трапляється. Присутні ставили ряд питань, на які доповідач давав вичерпуючі відповіді. Д-р. Володимир Пушкар прочитав спільний Комунікат всіх мирянських організацій прийнятий на II СКВУ в Торонті. Д-р Роман Осінчук, який керував вечером склав щиру подяку за цінну доповідь о. д-р Іванові Гриньохові.
Микола Галів
