Закінчення. Початок і продовження у 2 і 4 числах «Патріярхату» за 2020 р.
У попередній частині цієї статті мовилося про Карла Звіринського (1923 – 1997 рр.), богословська естетика якого визріла в стабільній культурній матриці з виразним значенням і роллю релігії в ній. На жаль, ще досліджено й опубліковано надто мало матеріалів, які дали б можливість належно розкрити богословсько-естетичний проєкт Звіринського. Кращою є ситуація з Юрієм Новосільським (1923 – 2011 рр.). Завдяки польській дослідниці Кристині Черні нині маємо достатньо матеріалу, в тому числі й українською мовою, щоб ознайомитись із ключовими засадами його богословської естетики.1 Інакше склалася ситуація з Василем Куриликом (1927 – 1977 рр.). Ще за життя він опублікував автобіографію «Хтось зі мною» (1973 р.), а також низку ілюстрованих альбомів тематичних колекцій власних творів з біографічними вступами і коментарями, чим полегшив роботу дослідникам. З числа останніх найцікавішою та найважливішою є книжка відомого католицького письменника і митця Майкла О’Брайна «Василь Курилик: художник і пророк».2 Утім цей митець українського походження в Україні практично невідомий, а на світовому рівні знаний радше як канадієць William Kurelek.
Культурна матриця
Якщо у випадку Звіринського не виникає жодних питань у площині національно-культурній, то у випадку Новосільського та Курилика складніше. Стефан, батько першого, був українцем і походив зі славного лемківського села Одрехова, відомого завдяки культурними та співочими традиціями. Натомість Анна, мама Юрія, походила з дому Гарлендерів – полонізованих австрійських колонізаторів з Ярослава. Про себе митець казав так: «Я зовсім не маю в собі польської крові. Я поляк, але трошки українець, трошки німець». Він вважав національність найбільш штучною категорією ідентичності. В дистанціюванні від «національного питання» присутній також симптом особистої трагедії родини Новосільських. У найважчий період Першої світової війни від скарлатини помирають обидва їхні сини: в 1915 році чотирирічний Юрій, а в 1918-ому дев’ятирічний Володимир. За легендою, яку митець переповідав вузькому колу приятелів, його батько Стефан з розпачу вирушив на схід боротися за незалежність України, а мама залишилася переживати самостійно тепер уже потрійну родинну трагедію. На щастя, Стефан через півтора року повернувся живий, а через три роки в родині Новосільських народився третій син – майбутній митець. Мама оточила його шаленою опікою, подбавши й про те, щоби в світ дитини не проник український патріотизм батька. Така надмірна опіка не могла не позначитися на психічному здоров’ї хлопця, а успадковане від померлого середущого брата ім’я додатково загострило почуття провини Юрія Новосільського. Тож у дев’ятирічному віці він потрапляє на лікування в психоневрологічну клініку Яґелонського університету. Згодом у роздвоєному стані «людини пограниччя» митець навчився бачити переваги, вважаючи великим даром те, що не зробив остаточного вибору і не замкнувся на окремій національній культурі. Втім під кінець життя старенький художник, як зазначає Кристина Черні, молився і рахував по-українськи, на Великдень вітав гостей словами «Христос Воскрес!», на Різдво співав «Бог предвічний» та інші українські колядки, наголошуючи: «Я теж українець». Але на рівні світовому його знатимуть радше під іменем Jerzy Nowosielski, яке українські перекладачі переважно транслітеруватимуть як Єжи Новосєльський, уникаючи українського оригіналу.
І якщо Юрій Новосільський більшу частину свого життя прожив у рідному Кракові, то Василь Курилик – це «посаджене на чужому полі українське насіння». Його батько Дмитро Курилик походив із буковинського села Борівці, з якого наприкінці ХІХ століття кілька родин, між ними Василь і Марія Гуцуляки – батьки його майбутньої дружини – з першою хвилею українських емігрантів вирушили освоювати прерії Альберти. У 1923 році подався туди й Дмитро, влаштувавшись на ферму Василя Гуцуляка, щоб у 1925-ому взяти за жінку його старшу дочку Марію. Через два роки в їхній родині народився майбутній митець Василь Курилик.
Попри те, що його мама належала до народженого в Канаді покоління українців, до семи років Василь не знав англійської. Останнє лише загострило почуття провини і комплекс меншовартості, які вже з дитинства йому несвідомо прищеплював його батько Дмитро. Останній був вольовою і працьовитою людиною, але з почуттям гіркоти та цинізму, яке привіз до Канади після пережитих драматичних подій на рідній Буковині. Дмитро не визнавав нічого, окрім важкої праці, а життя трактував як постійну боротьбу зі стихіями природи, домашніми тваринами, степовими хижаками, лукавими сусідами. Він карав своїх дітей не лише за недбальство чи лінивство, а й за спричинену хворобою тимчасову втрату працездатності. Найбільше страждав делікатної натури Василь, якого батько вважав нікчемним, непридатним до праці й життя.
Подальша творчість Василя Курилика великою мірою спровокована бажанням довести батькові протилежне, що не минулося без психологічних травм. У 1951 році він у подарунок батькові малює «Запорозьких козаків», а вже наступного року, перебуваючи в Лондоні, сам зголошується до психіатричної лікарні, де в 1954-ому переживає неймовірно важкий досвід самотності, який ледь не закінчився самогубством. Згодом, працюючи над циклом «Страстей Христових», Курилик у позбавленому ласки дитинстві вбачатиме позитивні прикмети: «Те, що я мав важке життя в часі мого зростання на прерії, вийшло мені на добре. Добрий приклад дбайливості, ощадності й витривалості моїх батьків позначився й на мені». В 1964 році митець вирушає у подорож Західною Канадою, щоби відвідати місця, де тяжко працювали його батьки, повертаючись у такий спосіб у власне дитинство. Показово, що серію робіт «Емігрантські ферми в Канаді» він присвятить своєму батькові, а мамі – намальований на замовлення Асоціації українських жінок Канади (UWAC) цикл «Українські жінки-піонери». У 1970-ому Василь Курилик вперше вирушає до України, відвідує в товаристві запрошених Спілкою художників УРСР митців США і Канади Київ, Львів, Одесу, Канів і рідне село батька Борівці. У подарунок Національному музею ім. Тараса Шевченка залишає символічну картину «Дух Шевченка в Канаді». Удруге відвідує Україну в 1977 році, перебуваючи здебільшого на Буковині, де створює близько ста малюнків і шість картин. Так символічно, якраз перед самою смертю, Василь Курилик закрив ґештальти непростих стосунків із батьком та залишеного ним гіркого досвіду «переселеної людини».
Значення і роль релігії
Юрій Новосільський полюбляв творити довкола себе міфи, перетворюючи сторінки власної біографії на символічний ребус загадок і таємниць. Так, він вихвалявся, що має «подвійне хрещення»: офіційне в костелі та неофіційне в церкві. Натомість метрика з краківської греко-католицької парафії Святого Норберта підтверджує якраз протилежне: офіційне хрещення і миропомазання Юрія Новосільського відбулося в церкві. Навчаючись у римо-католицькій школі Святого Войцеха, всі релігійні практики, включно з першим Святим причастям, Юрій практикував у західному обряді. Разом із батьком відвідував і церкву, щоправда, потайки від матері, яка зайняла непримиренну позицію не лише щодо українського середовища батька, а й щодо конфесії. Але у випадку Юрія Новосільського мамине негативне ставлення спричинило протилежний ефект: візантійська традиція вабить його щораз більше, мов заборонений плід. Потайки батько вчить його читати кирилицею, про що мама дізнається випадково, коли зауважує, як Юрій безпомилково читає на полицях книгарні назви українських і російських видань. Під час чергових вакацій разом із батьком він відвідує Почаїв, який справляє на Юрія неперевершене враження: «Почаїв – це моя любов, і все, що потім в моєму мистецькому житті трапилося, власне там мало свій початок». Однак справжній духовний досвід Новосільський здобув у 1942 році у Львові, де пробував свої сили як послушник у лаврі Івана Хрестителя монахів-студитів. Під час одного з візитів до заснованого Митрополитом Андреєм Шептицьким Національного музею Новосільський, вивчаючи багату колекцію ікон, пережив своєрідне втаємничення у духовність іконописання, яке визначило все його подальше мистецьке життя: «Я дивився і просто відчував фізичний біль, у мене паморочилося в голові, забивало дихання в грудях, ноги піді мною підгиналися, я не міг перейти з однієї зали до наступної. Це були перші в моєму житті шедеври мистецтва, дію яких я пережив безпосередньо, а не через репродукцію чи фотографію. Все те, що пізніше в житті я робив у живописі, бере відлік від мого першого зіткнення з іконами у львівському музеї. Воно стало для мене дороговказом, як то кажуть, на все життя». Але вже наступного року Новосільський стає свідком моторошних подій: з вікна однієї з львівських лікарень спостерігає жахливі картини ліквідації нацистами єврейського ґетто. Після цього в нього почався важкий період, пов’язаний із втратою віри, що тривав добрий десяток років, допоки митець після тривалих блукань не відновив практику іконописання. На рівні конфесійному Новосільський на перший погляд лишився таким же «невизначеним», як у царині національно-культурній. З одного боку наголошував, що в православ’ї віднайшов своє духовне середовище. З другого боку – його творча свобода в іконописанні, схильності бачити радше спільність римської та візантійської спадщини, аніж відмінність, роблять Новосільського ближчим до автентичного «уніята», аніж православного. Останнє створювало певні труднощі співрозмовникам, яким було важко збагнути, чому Новосільський вперто не хоче говорити про відмінності, у той час коли історики Церкви так різко розмежовують Візантію і Захід. Останнє Новосільський пояснює, що історики вивчають явища релігійно-духовного характеру із позитивістської перспективи, не враховуючи двох засадничих моментів: «Перший – принципова єдність Візантії та Заходу, другий – певна летаргічна тенденція візантійської культури, в якій усе відбувається синтетично і потенційно та лише в контакті з аналітичним мисленням Заходу. Можна говорити про зіткнення двох світів, таких як Азія та Європа, можна говорити про таке культурно-релігійне утворення, як іслам, і тоді легко говорити про обопільні впливи ісламу й християнства, оскільки це два відмінні культурні типи. Проте дуже важко говорити про взаємні впливи там, де немає абсолютного поділу, де якесь явище становить біполярну єдність. Бо Візантія – це Захід, тільки дуже своєрідний».
У випадку Курилика на початковому етапі релігія не відігравала дуже важливої ролі. Його батьки, як і більшість буковинців, були православними. У 1925-ому вони вінчалися в храмі Успіння Богородиці в поселенні Шандро (Альберта), де охрестили й сина Василя. Поселення отримало назву від родини Шандро, які в числі перших прибули на ці терени з Буковини. Власне вони і ще декілька українських родин ініціювали будівництво унікального дерев’яного храму, що гармонійно поєднав характерні елементи буковинсько-карпатської архітектури. З моменту заснування громада опинилася в сфері впливу «російської православної місії». Показово, що першу літургію в поселенні Шандро відслужив єпископ Тихон Булавін – майбутній Патріарх Московський. В 1968 році там відбувся архиєпархіальний Собор, на який прибув відомий православний богослов отець Олександр Шмеман, аби підтримати ідею автокефалії Православної Церкви Америки. Цікаво, що в 1976 – 1979 роках у поселенні Шандро душпастирював отець Віталій Політило, довголітній парох храму Успіння Богородиці у Львові, який в 2005-ому, вже як єпископ Євсевій, очолив Рівненсько-Острозьку митрополію Київського Патріархату.
Найімовірніше, родина Куриликів підтримувала зв’язок із православ’ям на традиційно-обрядовому рівні, звертаючись до церкви періодично для здійснення треб. Навряд чи Василь Курилик мав якісь захоплення православ’ям чи візантійською традицією, як це було у випадку Новосільського. Ба більше, його батько Дмитро був скептично-цинічний у ставленні до релігії й духовенства зокрема. В 1943 – 1946 роках під час навчання в середній школі у Вінніпезі Василь паралельно відвідує школу при українському православному соборі Покрову Богородиці. Там він потрапляє під вплив отця Петра Маєвського, але не під релігійним оглядом, а радше в питаннях національно-патріотичних, у рамках лекцій з української мови та історії. Тоді юний митець навіть присягав, що темою його епічних творінь буде історія України, а ставлення до релігії формулював одним коротким реченням: «Релігія чинила мене хворим, бо я був практикуючим атеїстом». Розрив із атеїзмом і перелом на користь релігійного світогляду Курилик переживає в 1950-их, перебуваючи на лікуванні в психіатричній лічниці у Лондоні. В 1956 році він вирушає в паломництво до Люрду, після якого виникає задум проілюструвати Євангеліє від Матвія. «Коли б декілька років раніше хтось сказав був, що малюватиму релігійні теми, я б назвав його божевільним», – прокоментував митець свою радикальну переміну. Вже наступного року в Лондоні після знайомства з отцем Томасом Лінчем та спілкування з католицьким теологом отцем Едвардом Головеєм Василь Курилик приймає свідоме рішення через умовне хрещення приступити до Римо-Католицької Церкви. Відтоді починається його активне релігійне життя. Зокрема, він бере участь в діяльності Католицького інформаційного центру та реколекціях в заснованому Кетрін Догерті для апостоляту мирян «Домі Богородиці» у Комбермері (Онтаріо). У 1963 році в галереї «Айзек» відбувається перша відверто релігійна виставка-експеримент у дидактичному мистецтві. Тоді ж народжується дочка Катерина – перша з чотирьох, які Курилик матиме з дружиною Джиною Ендрю. Допіру тоді він зрозумів, ким була та дивна постать у білих шатах, яка звернулася до нього зі словом, коли в 1950 році дорогою до Мексики він ночував під мостом у штаті Аризона: «Підведись негайно! Іди доглядати мої вівці, або замерзнеш тут до смерті». Саме ця подія лягла в основу автобіографії Курилика «Хтось зі мною».
Богословська естетика
Перш ніж бути втаємниченим у духовне призначення ікони, Новосільський відкрив для себе світ за лаштунками модерного мистецтва, без чого пережитий ним у 1942 році досвід ікони був би неможливий: «Завдяки тому, що я знав мову цього мистецтва, в мене могла відбутися саме така, а не інакша зустріч з іконою. Якби не модерне мистецтво, я ходив би по тому музею,дивився б на ікони, як теля на нові ворота, і нічого з того, що бачив, не розумів би». Звідси переконання митця, що ікона має впливати на глядача, викликати зміни стану свідомості, забивати дихання, ба навіть валити з ніг, тобто бути інструментом ініціації (втаємничення) в іншу реальність, підносячи очі до воскреслої дійсності. Втім його іконопис не розрахований на традиційні парафіяльні громади, позаяк творчість митця винятково апокаліптична, розрахована на вузькі кола містиків, справжніх шукачів Бога, які задля автентичного духовного досвіду здатні на різні кардинальні зміни, непередбачені кроки. Митця надихав простір невеличких напівтемних церков, що спонукають до внутрішньої, глибокої молитви. Саме таку духовну атмосферу Новосільський прагнув створити в церкві у Білому Борі, в каплиці Святих мучеників Бориса і Гліба при фундації Святого Володимира в Кракові, в українській церкві у Люрді. А коли мова заходила про естетику, митець був дуже категоричний, закидаючи сучасному християнству байдуже ставлення до естетичних цінностей на користь етики. Останнє він називає хибною теологічною перспективою. Новосільський не шкодує дошкульних слів на адресу сучасних викладачів християнської етики, котрі, виховуючи дітей на «коміксах із життя Христа», привчають їх до кічу. Митець називає це злочином щодо психічного розвитку дитини, а заняття з релігії в тій формі, у якій вони нині існують, школою атеїзму. На питання «Як тоді виховати дитину в релігійному дусі?» Новосільський відповідає: «Відвідувати з дитиною храми з гарними богослужіннями».
З огляду на особисте нещасливе дитинство проблема виховання дітей стає однією з центральних у мистецтві Василя Курилика. Не випадково альбоми із серією його картин «Хлопці з прерій взимку» та «Хлопці з прерій влітку» виходили 400-тисячним накладом і були перекладені вісімнадцятьма мовами, окрім української, на жаль. На основі творчості Курилика в Канаді розроблена система дитячого виховання. Звичайно, на відміну від Новосільського творчість Курилика не надто пов’язана з сакральним простором та літургійною драмою, хоча за рік до смерті він встиг намалювати фрески для коледжу Святого Томаса Мора університету Саскачеван і для храму Тіла Христового в Торонто. Основний масив його релігійного мистецтва був скерований на індивідуальний духовний досвід чи то в межах реколекційного центру, чи катехитичної установи для дітей та молоді. Найбільш відомою і визначною серією цього напрямку, без сумніву, є «Страсті Христові за Євангелієм від Матея». В період активної фази студій християнства в митця виникає задум проілюструвати кожний рядок Євангелія, що, на жаль, митцеві не вдалося реалізувати вповні. «Страсті Христові» Курилик почав ілюструвати в новорічні дні 1960 року, малюючи щотижня впродовж трьох років по одній картині, яких загалом є 160. Цікаво, що всі роботи цієї серії створені у форматі 20х22, який відповідає розмірам стандартного тоді екрана телевізора. Ймовірно, це не випадково, адже період праці над серією «Страстей Христових» збігається з піком викладацької та наукової діяльності в університеті Торонто одного з найвідоміших канадійців, засновника медіаекології Маршалла Маклюена, який присвятив свою наукову діяльність проблемі впливу медійного середовища на формування ментальних особливостей сприйняття людиною довколишнього світу. Не виключено, що до цієї ідеї Василь Курилик міг прийти й незалежно від Маклюена, помічаючи, як телевізор поглинає дитячу увагу і відволікає її від фундаментальних питань віри. Створена Куриликом серія ідеально підходить для індивідуальних практик молитви як lectio divina, так для і медитації за системою святого Ігнатія Лойоли, позаяк під кожним зображенням внизу поданий відповідний рядок із Євангелія. Все разом дає можливість пережити євангельську подію на рівні внутрішньої молитви як словами Євангелія, так і на рівні духовної уяви. Тут можна лише вкотре пошкодувати, що духовний спадок Василя Курилика практично невідомий в Україні і не використовується в системі духовної освіти та релігійного виховання дітей.
Замість підсумку
Цим текстом я завершую публікацію низки статей під назвою «Три постаті української богословської естетики». Попри різноманітність доль і мистецьких підходів трьох презентованих тут митців об’єднує не так праця на рівні теоретичного мислення, як спрямованість на практичний результат – досвід Божої присутності, пошук її слідів як у конкретній події індивідуального життя, так і в глобальних масштабах вселюдської історії. Очевидно, цим число представників української богословської естетики не вичерпується. Їх значно більше, і не лише серед представників сакрального мистецтва, але й в українській літературі, особливо поезії. Можливо, дасть Бог і про них ще написати.
о. Олег Гірник, старший викладач кафедри богослов’я УКУ
