Єпископ Іван Кулик – один із наймолодших архиєреїв УГКЦ, який очолює офіційно одну з наймолодших, а насправді відроджену єпархію – Кам’янець-Подільську з осідком у Хмельницькому. До цього владика, ще як священник, 10 років служив на давній українській парафії Святих Сергія і Вакха в Римі. В інтерв’ю «Патріярхату» єрарх ділиться спостереженнями про правильні пріоритети християнського життя, особливо в часі пандемії, про покликання до місійності, розвиток єпархії та симптоми секуляризації.
– Сучасні обставини, спричинені пандемією, накладають відчутний слід на релігійне життя. З одного боку, це обмеження, але чи з другого боку теперішній стан не є нагодою автентичнішого вияву віри? Якими з вашого досвіду є свідчення вірних?
– Насправді не може бути автентичнішого вияву християнської віри, як діяльне життя у Христі. Життя у Христі – буття начебто зануреним у Христа. Це проявляється по-різному: у переконливій вірі, у щирій молитві, у добрих вчинках. Людина, яка вміє автентично жити у Христі, переживає будь-які обставини праведно та розважно. Навіть у часи таких лихоліть, як війна чи епідемія, така людина залишається твердою у правильних переконаннях та діях. Теперішній стан, в якому ми перебуваємо, можливо, не так є нагодою до автентичнішого вияву віри людей, як нагодою побачити, скільки є тих, що автентично живуть своєю вірою. Маю на думці, наприклад, палкі дискусії щодо прийняття Святого Причастя. Людина, яка ставиться з найбільшим пошануванням до Христових Тайн, не живитиме розмови про тотальну недоцільність Причастя в час пандемії, не висловлюватиметься зневажливо про спосіб причащання в церковній традиції. Також така людина не задовольнятиметься трансляцією богослужінь, а шукатиме нагод за можливості взяти справді діяльну участь у літургійній молитві. Це зовсім не означає, що така людина легковажитиме рекомендаціями для запобігання поширення епідемії, але означає, що вона правильно розставлятиме пріоритети. Іншими словами, час епідемії чи іншого загального лиха увиразнює внутрішній світ людей, який важче побачити в звичних обставинах, однак жодні обставини самі собою не творять автентичність людини.
– Церква, кожен християнин покликані до місійності. Щоби сповнити це завдання, потрібно добре усвідомлювати сутність віри і, що важливо, виражати її своїм прикладом. Якими з цього кута зору ви бачите українських греко-католиків? Які тренди переважають у різних соціальних і вікових групах?
– Християнин греко-католик має бути свідком Христа, але це не є покликанням виключно греко-католика, це завдання кожного християнина. Віра справді виражається в конкретному способі життя. Що більше людина усвідомлює сутність віри, то краще відображає цю віру її життя. Українські греко-католики не є якоюсь монолітною групою, в якій спостерігався б приблизно однаковий рівень усвідомлення своєї віри та життя нею. Тому всередині нашої Церкви є верстви, які правдиво свідчать Христа, але є, на жаль, і такі, спосіб життя яких не нагадує нічого або ж нагадує дуже мало про їхню приналежність до християнства. Особливо сьогодні важко молодим греко-католикам зберегти свою християнську тотожність, адже стрімкі секуляризаційні процеси переконують молодих людей, що можна вірити в Бога і не брати на себе жодних зобов’язань, пов’язаних зі своєю вірою. Насправді ж такого не буває. Віра, ще раз повторюся, виражається в способі життя.
– Ви прийшли на Кам’янець-Подільську катедру з осідком у Хмельницькому, маючи досвід служіння в діаспорі, в Італії. Природно, що в таких випадках є умови для певних порівнянь. Що зі здобутого там вам особливо придається тут?
– Насправді моя праця в Італії проходила серед українських емігрантів. Гадаю, що тут, в Україні, це допомагає мені краще зрозуміти тих людей, сім’ї яких позначені трудовою еміграцією, зокрема, бути більш чутливим на різні родинні проблеми, які переживають такі сім’ї. Ще одним здобутком, який я виніс для себе з Італії, тепер уже з італійського середовища, є простота в поведінці духовенства щодо мирян, зокрема доступність єпископату для діалогу з вірними.
– Як у єпархії розвивається мирянський рух, братства і сестринства, які напрямки діяльності спільнот?
– Певний розвиток є, хоча я не можу сказати, що він задовільний. З боку духовенства потребуємо трохи більше залучати наших мирян до діяльної участі в житті Церкви. Хоч небагато, та все ж маємо дієві спільноти в різних парафіях. Наприклад, при кількох громадах діє спільнота «Матері в молитві». Певна кількість мирян долучається як волонтери до різних церковних ініціатив, зокрема тих, що пов’язані з діяльністю єпархіального «Карітасу». Також маємо спільноти молодих подружжів, що є дуже важливим у сучасному світі, який часто руйнує родину. Крім цього, в єпархії діє організація чоловіків-католиків «Лицарі Колумба». Одне слово, мирянський рух ще не посів належного місця в єпархіальній спільноті, але, сподіваюся, з Божою допомогою ми зростатимемо в цьому напрямку.
– Чи Церква в Україні зазна́є ударів секуляризації, як це є в Західній Європі?
– Уже зазнає. Україна є частиною глобалізованого світу і активно переймає його досвід. А негативний досвід завжди легше перейняти, аніж позитивний. Українська Церква водночас є частиною українського суспільства. Удари секуляризації по Церкві помітні не лише в тому, що меншає кількість учасників недільних та святкових богослужінь, але й у тому, що ті, які приходять до храмів навіть щонеділі та на свята, насправді не заховують християнського способу життя і мислення. Наприклад, висловлюються за аборти, евтаназію, сурогатне материнство, гомосексуалізм, тобто підтримують погляди, які суперечать євангельському та церковному вченню, або своєю діяльністю підтримують систему гріха, як-от корупцію чи контрабанду, чи ті ж аборти тощо. Не знаю, чи Церква в Україні зазнає менших ударів секуляризації, як це є в Західній Європі. Хотілося б у це вірити. Але виглядає, що це не так.
– Вочевидь, для Кам’янець-Подільської єпархії, де релігійне життя Унійної, тобто Греко-Католицької Церкви було перерване добою російських і комуністичних переслідувань, особливо важливим є питання відновлення історичної пам’яті та її популяризації. Що робиться на цьому шляху?
– Так, справді, Унійна Церква попри свою поважно розгалужену мережу парафій була винищена на теренах Поділля. Внаслідок насильницької політики спочатку Російської імперії, а потім Радянського Союзу життя нашої Церкви завмерло в цій частині України аж до настання державної незалежності. Фактично відразу з проголошенням незалежності України УГКЦ почала засновувати на теренах Хмельниччини парафіяльні спільноти, будувати храми та каплиці, розвивати духовне життя в дусі Східної Католицької Церкви. На сьогодні є 32 священників, які обслуговують майже 50 храмів, а також два чоловічі та один жіночий монастир. Відродження Греко-Католицької Церкви на Поділлі є свідченням того, що відновлюється історична пам’ять. Ще одним дуже вагомим кроком у цьому процесі стало проголошення єпархії в грудні 2015 року. До моменту винищення Унійна Церква на Поділлі налічувала понад 900 парафій, тож проголошення єпархіальної структури є справді знаковим у популяризації історичної пам’яті.
– Кам’янець-Подільська єпархія УГКЦ в сучасному форматі – досить нова церковно-адміністративна одиниця. В чому полягає її особливість порівняно з іншими єпархіями?
– Новизна єпархії означає, що в ній ще не сформовані всі інституції, як це є у давніших єпархіях. Сьогодні Кам’янець-Подільська єпархія щойно формує курію, а отже, ще не має розбудованої структури. І це дає нагоду творити. Творити усім – єпископу зі священством та мирянами. Усі вони вчаться творити єпархіальну спільноту. Гадаю, це виклик і можливість водночас, і в цьому особливість цієї єпархії.
– Як розвиток УГКЦ на Хмельниччині сприймають наші брати у вірі з інших конфесій?
– У Хмельницькому та Кам’янці-Подільському на рівні міст існують духовні ради, які об’єднують представників різних конфесій. Наша Церква бере активну участь в діяльності цих рад. Це сприяє порозумінню між християнами різних конфесій та братерському ставленню одні до одних. Можу, отже, сказати, що розвиток УГКЦ на Хмельниччині представники інших християнських спільнот сприймають переважно позитивно. Є, зокрема, добрі відносини з РКЦ та ПЦУ.
– Вияв зрілості Церкви – це свідоме життя вірних. Особливо це стосується священничих та монаших покликань. Чи не бракує духовенства молодій єпархії?
– Бракує не так духовенства, як покликань із території самої Хмельниччини. Адже переконлива більшість духовенства та монашества, які служать в єпархії, не є вихідцями з Хмельниччини. Я вдячний усім священникам, монахам та монахиням УГКЦ за їхнє свідчення Христа на цих землях, де нашу Церкву свого часу так жорстоко винищили! Гадаю, це свідчення не залишиться без доброго плоду, що його приноситиме хмельницька земля.
розмовляв Володимир Мороз
