Злочинні дії московського церковного імперіялізму в Україні сягають XI ст. із самим з’явленням на історичній карті білокаменної. З кожним роком цей гігантський маховик набирав все потужніших обертів, а в постсовєтську добу досяг свого апогею, перекручуючи тисячі, мільйони українських душ.
З самого початку існування північного сусіда, який своє хрещення отримав з золотоверхого Києва, його заздрісне око ласо споглядало на наші храми і душі, а окріпшись, його руки потягнулись за нашим добром і духом.
Ще безсмертний Кобзар сказав голосно всьому світові про московську наругу над Україною, рідною церквою, яку Москва чинила всупереч всяким законам Божим, канонам Церкви:
… А нині Покрив єси знову
Срамотою свої люде —
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть!… Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим.
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам.
Окрадені, замучені.
В путах умираєм.
Чужим богам не молимось,
А Тебе благаєм:
«Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги.
Поборов Ти першу силу,
Побори ж і другу.
Ще лютішу!
Тою лютішою другою силою після унії нав’язаної Варшавою і Римом,* стала унія Московська принесена Україні 1686 року всупереч всяким Канонам, тобто церковним правилам.
Святе Українське православ’я живило і продовжує живити Московську Церкву в Росії і в Україні. Першими священиками, єпископами, митрополитами були українці, які на недолю нам охрестили «старшого брата», щоб він пожирав нас, як овець і наші духовні цінності привласнював і безсоромно видавав за свої перед світом.
Московські білі царі в своїх ненажерливих стремліннях ішли в парі з церковним імперіялізмом. На землях захоплених в своїх сусідів силою зброї, з’являлись московські батюшки, ці солдати у рясах, які несли «Істенную Веру», а храми Божі перетворювали в носіїв московського православ’я, цього духовного кріпацтва української душі.
З волі царів і московських ієрархів нищилось свідоме українське священство, при їх мовчазній згоді червоні царі винищували весь єпископат, духовенство відродженої 1921 року Української Церкви.
До комуністичних концтаборів і тюрем при мовчазній їх згоді простелились дороги і священикам УАПЦ її другого відродження 1942- 1944 pp., які залишились на рідних землях.
Московський церковний імперіялізм впродовж існування білої і червоної імперії зла завжди діяв в інтересах «великой и неделимой», а їх батюшки й по цей день залишаються «русскими войнами» і вже дев’ять років ведуть неоголошену війну з незалежною Україною і українськими церквами: УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ.
Через свою філію під абревіятурою УПЦ Московський патріярхат веде нечувану за масштабами і методами війну за українську душу, не гребуючи при тому жодними засобами, дуже далеких від слова «Канони», яким так щедро розкидається ця церква.
Коли 1989 року відродилась УАПЦ, а через рік Святіший Мстислав І став першим Патріярхом України, московські церковні імперіялісти продовжували співати старі пісні часів великих вождів: «… українська церква в діяспорі не благодатна, ієрархія не канонічна, Мстислав німецький прислужник і т. д.». Цими наскрізь фальшивими твердженнями лякали обивателя і обманювали просту затемнену масу.
На обличчях московських церковних ієрархів світ не побачив жодних ознак стиду за безсоромну півстолітню брехню навіть після 1995 року, коли то нашу Церкву в США і діяспорі було прийнято під омофор Вселенського Патріярха. Вартоломій II ніколи не був українолюбом, найбільш — грошелюбом, але й він не посмів зігнорувати правдиву канонічність українських єпископів: без пересвяти всі наші владики на Заході стали складовою частиною Вселенської православної ієрархії.
1992 року тодішній ще митрополит Київський і всієї України Блаженіший Філарет обличчям і душою повернувся до свого народу, матері України і звернувсь до Московського Патріярха Алексія II з проханням підписаним всіма тодішніми єпископами про надання автокефалії УПЦеркві.
Незважаючи на те, що лише недавно митрополит Філарет був самим реальним кандидатом в Патріярхи Московські і лише його українське походження (в Римі навіть поляка Войтилу вибрали Папою!!!) стало на перешкоді до патріяршого престолу в Москві, автоматично став не «канонічний», а утворена УПЦ Київського Патріярхату стала об’єктом відкритої брудної тотальної боротьби московських церковних імперіялістів.
Запитати Алексія II і його наскрізь червону патріярхію, чи пам’ятають вони слова Божі «Хто каже, що Бога любить, а брата ненавидить, той є неправдомовець…!?» Звідки стільки ненависті до «братів молодших» у канонічного московського єпископату? То, ж кому вони тоді служать Творцеві, живуть за Його заповідями, а чи дияволу і мамоні. Факти промовисто кажуть що другому.
Біблійне «Відпусти народ мій» було впродовж століть незамінним для ізраїльтян. Впродовж століть ці біблійні слова звернені до московських церковних імперіялістів промовляли і мільйони українських душ, яких Москва по звірячому винищила, а московська церква ще більше закріпачувала нас, з упертістю приречених заганяла в своє бездуховне рабство.
Чи канонічна Церква діє такими методами, які використовують московські батюшки в Україні з так званої УПЦ (соромливо оминають приставку Московського Патріярхату!).
Візьмемо проаналізуємо «канонічну» діяльність цих владик і їх батюшок останніх років на Волині.
За роки нашої незалежносте жоден з них не освятив нашого державного прапора, могили помордованих енкаведистськими катами невинних волинян, полеглих бійців УПА, померлих в’язнів червоного ГУЛАГУ, власне, все свідоме українське для них вороже, ненависне, «временное» за їх виразами.
В автомобільній катастрофі (без сумніву, що то робота рук московського КГБ і церковних імперіяльних структур!) загинув визначний ієрарх УПЦ Київського Патріярхату блаженніший владика Іоан (Боднарчук). Скільки радощів було в московських каноністів з приводу тої трагедії для нашої Церкви. Хтось з них пом’янув його світлу душу? Навпаки, «то кара Божа за відступництво…», — звучало. Запитати отих московських приблуд і місцевих безбатченків: А від кого відступив світлої пам’яті Владика Іоан? Від свого народу, Церкви, держави? Від Москви! Ось головна причина його і не канонічности, і «відступництва».
В серпні 1992 року десятки тисяч лучан, волинян з ганьбою вигнали розпусника і п’яничку московського єп. Вартоломея з Свято-Троїцького катедрального собору в Луцьку. Як тільки храм звільнили від поганця, святиня за словами московських батюшок стала «неблагодатная»…
1996 році вірні УПЦ КП в с. Козлиничі Маневицького району разом з своїм парохом о. Йосипом Шарком вистояли перед шаленою навалою чорних слуг московського церковного імперіялізму. Храм штурмували десятки монахів і попів з навколишніх сіл і районів. їх головнокомандуючий в рясі і з хрестом на грудях благочинний Коліковського деканату Валентин Довмант очолював багатотисячну московську бойову групу складену з ченців, батюшок, комуністів (який братній союз!), обдурених і затемнених наших братів — місцевих поліщуків.
Ця ударна групіровка Ніфонта єпископа так званої УПЦ на Волині: «Не допустити в Маневицькому районі відкриття першого українського храму, хоч в селі дев’яносто дев’ять відсотків вірних проголосували проти УПЦ Московського Патріярхату. «Канонічні дії» — «канонічних батюшок»!
В 1997 році відомий всьому українському світові довголітній політв’язень, письменник, філософ, полум’яний український патріот волинянин Євген Сверстюк приїхав до свого рідного села Селець що на Горохівщині. Односельчани зібрані біля парафіяльного храму хотіли почути слово свого видатного земляка, але присутній секретар Волинської Епархії УПЦ МП отець Александр Колб (родом з Дубнівщини) в брутальний спосіб не дозволив визначному волинянинові Євгену поспілкуватись з своїми земляками. Це також один з штрихів до московської канонічности.
Є на історичній Цуманщині село з романтичною назвою Красноволя, звідки походить автор цих рядків. Нині село в складі Маневицького району. Село завжди славилось працьовитими людьми, щирими українськими патріотами, яких після кривавої енкаведистської коси залишилось небагато, проте виросла свідома молодь і саме вона забажала будувати церкву, але українську бо в сусідніх селах повно московських.
5 липня минулого року все свідоме українство села прибуло на зустріч з автором цих рядків, який мав на прохання земляків прочитати лекцію «Українське православ’я: історія і сучасність» в місцевому будинку культури. Голова сільської Ради Адам Близнюк комуніст й інтернаціоналіст в минулому, був обраний на виборах переважаючою більшістю голосів. Люди голосували за його рухівську програму одним з пунктів якої було: «сприяти побудові в селі Красноволя УПЦ КП».
Злодійська червона мафія наркобізнесмена колишнього голови колгоспу Володимира Кравчука та колишнього голови сільради Анатолія Костючика була переможена на виборах і змушена зійти з арени, проте лишилась не покарана. «Ворог ворогові очей не клює» — пам’ятають в селі!
Рідну церкву хотіла мати майже стовідсоткова більшість. На ту зустріч з лектором в селі Красноволя знову прибула «ударна група очолювана вже відомим «канонічним» благочинним Валентином Довмантом та батюшкою з сусідного села Матійки Миколою Свистуном. Освітній рівень останнього — курси трактористів, місячні вправи в настоятеля храму в м. Колки Довманта. Ті «канонічні» фрази, які вилітали з вуст цих похмелілих генералів від церкви, комуністів і їх прихвостнів Галини Журби, Марії Дроган, Трохима Миронюка і падали на голову лектора, так і не дали змоги порозмовляти з своїми земляками, і все це — справді, дивовижне і справді суто московське, а матушка Миколая Свистуна побила всі рекорди непристойних виразів. Всупереч бажанню комуністична ячейка села відчинила в колишньому дитсадку московську церкву. Комуністи і їх прихвостні одноголосно заявили: Тризуба до дверей не приб’ють, в храмі бендеровських пісень не співатимуть, не визнаної церкви не бажаємо і т. п.
Запитати: ким не визнаної? Москвою, комуною? Українську Церкву визнає Бог, а душа народу потребує її!
Ланцюг злочинів московського церковного імперіялізму продовжується, але носії і виконавці повинні пам’ятати, що рано чи пізно дадуть відповідь за вдіяне перед своїм народом і Вседержителем.
Часи, коли Москва пожирала мільйонами українських овець, пройшло назавжди і майбутнє України і нашої Церкви — незаперечне, лише злочинні дії московських церковних імперіялістів уповільнюють шлях до повного нашого Воскресіння.
На милість Бога, не повторюймо Москвою спродукованої брехні, що мовляв Рим був і с нашим ворогом. Українське православ’я не загрожувало Римові і навпаки, тоді, коли московське православ’я є іншим, воно претендує бути третим Римом. Отже по перше Рим для нашої Церкви й українського народу ніколи не був і не є лютим ворогом.
По-друге. Берестейська Унія, це у першу чергу було бажання наших тогочасних владик. Першим, який того бажав, був львівський Владика Гедеон Балабан, який у розмові натякнув римо-католицькому архиєпископові Львова Дмитрові Соліковському, що він готовий визнати верховенство папи. Владика Гедеон Балабан належав до тих. що підписав Берестейські Угоди, а згодом відмовився від свойого підпису. Вже нам час пізнати правду, а не принимати за правду, що нам подавав і подає по сьогодні північний сусід. Йому був у минулому і по сьогодні є небажаний Рим. Читайте наукові праці і доповіді виголошені під час відомих «Берестейських читань». Після чотириста років ми повинні поставити перед собою питання, а що конкретного злого принесла для українського народу Берестейська Унія і Рим? Поділ, але ж знову хто поділив? Великий апологет — оборонець православ’я Мелетій Смотрицький без примусу прийняв Берестейську Унію!
Редакція
