(стаття друга)
За часів короля Володимира спочатку, як вважає такий відомий дослідник історії Руської Церкви, як. Є. Голубинський, греки дали Руси автокефального єпископа [1, 270]. А О. Лотоцький стверджував, що оскільки Володимир прагнув незалежносте, то міг прийняти тільки незалежного автокефального митрополита. Візантія ж такого не давала, тому за часів Володимира у Києві такого не було. І з’явився він (у 1037 р. — грек Феопемт) лише за часів Ярослава Мудрого у зв’язку з поширенням християнства [2, 22-24].
Але дійсність виявляється, як завжди, цікавішою за будь-які пізніші припущення. Літописець не засвідчує, щоб під час Володимирового хрещення Руси у цьому брали участь візантійські священики. Володимир залучив корсунських [3, 9]. І літописець пише впевнено, що очолив Церкву Руси після охрещення піп Анастас. Киян, як відомо, хрестили в Дніпрі, що було брутальним порушенням канонів, чого не сталося б, якби це все відбувалося під патронатом першоієрарха якогось зі світових християнських центрів — Риму чи Константинополя [3, 10]. Це говорить тільки про одне. Русь хрестилася самочинно. І цей крок короля Володимира був цілком логічним. По-перше, це може служити тільки ще одним доказом того, що Ольга — таки досягла незалежної Церкви, а Володимир її просто намагався відновити після руйнівних політичних акцій свого батька Святослава. І по-друге, Володимир мав вже на цей час свій слов’янський обряд, своїх слов’янських єпископів в Перемишлі й, очевидно, Турові. Він мав християнську Галичину і Волинь, охрещені за 100 років до цього у тому ж обряді. У тім краї були сотні священиків і монахів з манастирів Старого Самбора, Синевідська, св. Миколая у Чинадієві, Бакотського над Дністром тощо. На цей час слов’янський обряд мав свої богослужбові книжки, які не потрібно було перекладати з грецьких. Цей обряд панував тоді в Чехії, Моравії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Галичині, Волині й Правобережжі разом з Києвом. Тому король Володимир грецької опіки й допомоги не потребував [4, 238- 262]. Додамо: і не втрачав жодної нагоди продемонструвати це. Володимир бачив, як Візантія ламала незалежну Болгарську державу та її Церкву, пам’ятав смерть батька і цілої його армії — за грецькі гроші, приклад королеви Ольги був у нього перед очами завжди. І діяв рішуче, сміливо, створюючи незалежну, самоуправну церкву, на яку мусили б зважати інші держави [3,10].
І тут знов постає проблема геополітичної орієнтації. Вже у 988 р. до здобутого Володимиром Корсуня (доказ того, що Володимир розмовляв з Візантією з позиції сили (прибули посли папи Іоана XV, занепокоєного долею Галицько-Волинських єпархій слов’янського обряду. В Корсуні посли обговорили майбутнє цих єпархій, які визнавали примат папи, як, також, без сумніву, заторкнули справу київського митрополита й коронації Володимира [5, 89]. Вони принесли Володимиру мощі святих, необхідні для заснування нових єпархій, єпископських катедр, обговорили справу фаворита Володимира Анастаса щодо його Київського єпископства, а сам Анастас визначив ті проблеми, які папа мав схвалити.
Це посольство настільки занепокоїло греків, що 2 жовтня наступного року (989) з Візантії в Русь прибуло посольство з кількох грецьких митрополитів, єпископів і монахів-ігуменів для передачі Володимиру царських інсигній (корони, скіпетру, червоного плащу тощо). У реєстраційній грамоті грецької імперської канцелярії так і записано: передати, а не коронувати [5, 86]. Це говорить про те, що попередники Володимира були короновані, хоча й не Візантією (відповідний запис обов’язково б зберігся). Це підтверджується також і тим, що західноєвропейські тодішні історики титулують аж до часу знищення Києва Андрієм Суздальським титулом «каган-рекс», а галицьких — від Романа Мстиславовича. Адам Бременський у своїй історії єпископів Гамбурзької церкви (1065-1075 pp.) подає, що з поморських русинів лише плем’я «ранів» має короля — «чех» Інші племена (називає їх біля 30-ти) мають лише князів — «dux», або князьків — «princeps» [6, 516]. А він у тодішній політичній ситуації в північно-східній Европі орієнтувався добре і помилки зробити не міг. Римські папи, що вельми обережно ставилися до титулятури глав держав, також титулують київських володарів титулом «чех». І це при тому, що папи навіть польських королів (наприклад, Болеслава II Сміливого) у цей період титулують «dux» [5, 87]. Вже М. Грушевський звернув на це увагу й припустив, що коронація Володимира є дуже правдоподібною [7, 506-510]. Тієї ж думки був і М. Чубатий [4, 274-278].
Для нас це важливо з огляду проблеми геополітичної орієнтації Руси в часи Володимира. Ситуація була гіршою, ніж у часи Ольги: Хозарія розгромлена, звідки можна було дістати легітимний титул «кагана», підтримки одного, до того ж не дуже сильного болгарського патріярхату (з 1018 р. перестане існувати) у справі легітимізації Церкви Руси недостатньо. В пляні коронації вибір один: або Рим, або Константинополь. Але Володимир розумів, що коронація від Константинопольського патріярха – це залежність не тільки церковно-духовна, а й політична. Греки чекали, що Володимир прийме пропозицію Патріярха на коронування. Але, очевидно, цього не сталося, хоча інсигнії могли бути прийняті, а що такого: це ж ні до чого не зобов’язувало…
У Володимира ж все було вже узгоджено з Римом. Бо у 991 р. папські посли знову прийшли в Русь «з любов’ю і честю» і Володимир приймав їх також «з любов’ю і честю» [4, 264]. «З любов’ю і честю» присилали папи посольства до глав держав приязних, які визнавали примат папи, а папа у відповідь міг визнати окремий руський слов’янський обряд [5, 89]. Тільки за таких умов можна зрозуміти, чому Володимир також приймав послів «з любов’ю і честю». Ті посли, очевидно, встановили митрополію та надавали повновладдя Володимиру у справах Церкви. Видно, папа задовольнив-таки прохання Володимира у цій справі, бо у 994 р. посли короля повернулися з Риму, куди вони ходили з подякою і дарами [8]. Безсумнівно, такі високі особи у таких питаннях були обережними і робили все це не для забави. Однак це може бути доказом того, що вчені, які стверджують, що за часів короля Володимира Українська Церква була незалежною, тільки в органічному зв’язку з Охридським патріярхом, а через неї — у канонічному зв’язку з Римом [Докладніше: 7, 58-60], мають певну рацію. Й тоді безжальне знищення Візантією цього Патріярхату у 1018 р. дивним не видається.
Між Константинополем і Києвом таких посольств наші літописці, попри все їх грекофільство, не зафіксували. їх просто не було. А у 1000 р. до Києва прибули папські посли — ті ж, що за 3 місяці до цього коронували угорського короля Стефана, причому у супроводі послів чеського і угорського королів. А за традицією папської канцелярії тих часів у такий спосіб приходили папські посли коронувати монарха тієї держави, куди вони прибували. Посли ж королів сусідніх держав мали бути міжнародними свідками коронації [5, 90]. І через рік — у 1001 р. — король Володимир висилає до папи посольство з подякою і дарами [8]. Доказом коронації є також зображення короля Володимира при всіх королівських регаліях на руських золотих і срібних монетах та напис: «Володимир на столі», тобто на троні [10, 94]. З такими речами не жартували. Безсумнівно, можна «затерти» будь-які відомості у літописах, але написи на монетах не зітреш. Та й момент для цього було забагато, всі не вилучили, навіть якщо цього дуже заохотити. Крім того, існує й прямий доказ усього вищенаведеного — грамота Константинопольського патріярха до царя Московського Івана IV Грозного (а він був Рюрикович, не забуваймо) від 1561 p., у якій Патріярх підтверджує титул царя Івана на тій підставі, що царські інсигнії і царський титул мав король Володимир [5, 90]. Таким чином, Володимир Великий вісь геополітичної орієнтації Руси спрямовував на Европу, Церкву ж зберігав під своєю опікою незалежною у слов’янському обряді, що визнавав примат папи.
Навіть сама організаційна побудова Церкви за часів короля Володимира була не візантійською, чого не допустив би митрополит-грек, якби такий був тоді у Києві. Папські легати, що неодноразово приїздили до Києва, добре ознайомили київського короля з організаційною схемою Римської Церкви. За зразком останньої Володимир і будував свою. Доказами цього може бути наступне: а) за західним зразком архиєпископ Києва був у боярській раді, що діяла при королі, заступником короля; б) для будування й устаткування церков Володимир створив десятинний фонд з своїх доходів. Такий фонд, поширений ще з апостольських часів на Заході, був у Візантії не тільки невідомий, але з уваги на державний і церковний устрій цієї держави просто немислимий; в) сама ієрархія Української Церкви у своїх початках не була візантійською. Вона намагалася створити правові основи своєї незалежносте для розвитку духовенства в окремий суспільно-громадський стан [Докладніше: 9,47; 11, 74].
Все вищенаведене, очевидно, й було однією з головних причин того, чому Візантія довго не визнавала святосте ні короля Володимира, ні королеви Ольги.
«Візантійський цезаропапізм, — писав проф. М. Чубатий, — получений пізніше з московським націоналістичним месіянізмом є прямо протилежним до тих церковних ідей, що їх голосили слов’янські апостоли. Коли б той обряд був утримався, то слов’янський світ був би по стороні Риму» [4, 108-109]. Додамо, що не тільки історики XX ст. думають так. Це прекрасно зрозуміла й Візантія XI ст. Недопущення незалежного руського першоієрарха, який став би патріярхом і конкурентом Константинопольського, — це був тільки перший її крах. Візантія зрозуміла: допоки буде жити слов’янський кирило-методіївський обряд, допоки спокій їй може тільки снитися. Цим головна стратегічна мета Візантії була визначена.
Тому не є дивною та обставина, що якщо на політичному відтинку король Володимир досягав своїми рішучими діями успіхів, то не можна сказати того ж про стан його справ на відтинку церковному. Складну й заплутану систему церковних взаємостосунків він перебороти не зміг [3, 10]. Він зіткнувся з проблемою, що виникає раз-по-раз перед Україною, коли вона намагається легалізувати свою незалежну Церкву: жодна з існуючих церков Володимирову Церкву визнати не могла. Без кардинальних кроків, серйозних політичних рішень ця проблема не могла бути вирішеною.
Це зрозумів син короля Володимира Ярослав.
ЛІТЕРАТУРА
- Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. Изд-е 2-е. – М., 1905. – Т. 1. Кн. 2.
- Лотоцький О. Автокефалія. — Т. 1. — Варшава, 1935.
- Історія Православної Церкви в Україні (Збірка наукових праць). — К., Четверта хвиля, 1997.
- Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим-Н.Йорк, 1956.
- Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів, Світ, 1994.
- Schmid R. Die Lesetze der Angelsaechen. — Leipzig. — 1858.
- Грушевський M. Історія України-Руси. — K., 1990. – T. 1.
- Никоновськая летопись // Полное собрание русских летописей. — М., 1962.
- Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.
- Аркас М. Історія України-Руси, — К., 1990.
- Греков Б. Д. Культура Київської Руси. — М.-Л., 1954.