Нам, людям, найлегше приставати – спілкуватися з людьми з подібними нам заінтересуваннями, поглядами, обрядом, вірою і т.п. У своїм же відношенні до Бога, невидимого, чистого Духа, Вічного, Творця і Вседержителя (Якого ніхто не бачив), людина користується уявленнями та символами. Вона потребує посередника. який міг би їй Бога унагляднити і зблизити її з Ним. Таким Посередником стався Син Божий Єдинородний – Богочоловік – Ісус Христос. У Ньому ми бачимо відблиск Отця Небесного. Від Нього знаємо, що Бог – це ЛЮБОВ, що Бог – наш Батько а ми – його діти…
Однак, маючи на увазі нашу людську психіку, крім Христа-БОГОЧОЛОВІКА, Бог дав нам на Посередницю і Заступницю – ЛЮДИНУ – Матір свого Сина. А, раз ми діти Божі, то Богородиця – це наче доповнення до Божої родини: Бог – наш Отець, Богородиця – наша Мати.
Мати – це символ єдности родини. Мати в родині – це особа, що цементує єдність і стабільність родини. Вона викликає і зберігає довір’я членів родини між собою і до батька. Звідси, відношення дитини до матері й навпаки, найбільш ідеальне, чисте і святе, найчистіше і найшляхотніше серед людських відношень не лиш малят, але для людини кожного віку. І тому саме Ісус Христос, висячи на хресті, зробив свою Матір – матір’ю всіх людей, а всіх людей, зробив дітьми Марії: «Сину, – це Мати твоя… Жінко, – це твій…» (Іван, 19.26-27). З того часу Мати Божого Сина – Богородиця «Тіотокос» стала матір’ю нашою. А коли Мати, то й Заступниця і Посередниця перед Богом – Отцем Небесним за своїх дітей. Так це зрозуміли Апостоли. Таку науку передали нам Отці й Учителі Церкви.
Таке розуміння ролі Богородиці, як духовної матері людського роду (на відміну від ролі тілесної праматері людства – Еви), прийняли наші предки у 988 p., обмившись купіллю св. хрещення.
Рівночасно в нас закріпилося ще одно розуміння ролі Пресв. Богородиці, як «Одигітрії», супутниці, покровительки, цариці – володарки. Вже князь Ярослав Мудрий, у 1037 році, при посвяченні церкви Благовіщення Преч. Діви Марії, на Золотих Воротах, у Києві, рівночасно віддав в опіку Пресв. Богородиці і під Її материнський Покров не лиш город Київ, але й увесь український нарід, проголошуючи Її Царицею – Володаркою України.
З самого початку свого християнства, український нарід проявляв велике почитання до своєї Небесної Володарки. Доказом цього – це численні марійські храми і манастирі (перший з них: Києво-Печерська Лавра), що їх з вдячністю за опіку будували чи то поодинокі князі, чи то цілі громади (міщани, селяни). Україна всіяна храмами присвяченими своїй небесній Цариці й Покровительці – Заступниці. Дві третини всіх храмів в Україні присвячені саме їй. А за це Пречиста Діва – Володарка України простягла свій материнський покров над нашим народом упродовж століть аж по сьогодні.
Під Покровом Марії, Володарки України, ішли в бій за волю народу українського і за віру християнську: княжі дружинники, козацькі полки. Українські Січові Стрільці й УГА, воїни УПА і І.УД УНА. З ними йшла Скорбна Мати, Покровителька і Володарка і …. навіть «кулі вертала, турків вбивала» а ми скажемо: Україну рятувала!…
Однак, не зважаючи на численні й величаві храми та ікони, на глибоку віру нашого народу, ми не зуміли скапіталізувати тої Віри нашого народу в заступництво Пресв. Богородиці – Володарки України для політичних а радше національних цілей, як це зробили інші народи, Вони зуміли сконцентрувати свою Віру в окремих, що так скажу національних святинях, куди завсіди, а принайменше раз у рік, чи то у війну чи у час якоїсь національної кризи, звертається увесь народ по поміч до неба.
Це має своє велике психологічне значення: як чинник об’єднуючий усіх членів народу і для одної мети. Така одна національна святиня або Ікона, стає символом національної єдности і центром уваги та скріплення віри й надії цілого народу. Так н п.р. румуни концентрують свою увагу і находять покріплення їхньої віри в Сучаві, мадяри – в Марія Повч (біля української ікони!), австрійці в Маріяцель, німці-баварці в Альтетинґу, французи в Люрді, португальці у Фатімі, москалі – в Загорську.
Та, найбільше відомими в своїм почитанні Богоматері це – поляки. Вони, хоч і мають багато відпустових місць, але зв’язують всю свою віру в опіку Богородиці з Її чудотворною Іконою в Ченстохові. Відомо, що це ікона українська, пограбована польським королем Володиславом Опольським у 1382 році, в Белзі. Але сьогодні вона – «Крульова Польскі» і є святістю польського народу, який концентрує і скріплює свою віру в її поміч, у Ченстохові та всюди, де та ікона находиться. Навіть в Австралії найдете ту «польську» ікону в костелах в яких моляться поляки…
Поняття королеви, цариці, володарки виробляє і скріплює державницьке думання народу і виховує його в національній і релігійній єдності. Молитви і зібрання довкруги одного престола, довкруги одної ікони, одної ідеї – виробляють почуття духової єдности і приналежности не лиш до якоїсь одної родини, групи, організації чи парафії, але одного народу, а проблеми народу стають проблемою всіх його членів. Такий підйом національного і релігійного духа, завдяки відкликам до Матері Божої, як до «Королеви Польщі», серед польського народу викликав Папа Іван Павло II, під час відвідин Польщі в 1979 році та при інших нагодах…
А ми?! – Україна всіяна марійськими храмами та чудотворними місцями. Ікону Божої Матері найдете майже в кожній українській хаті, чи то в краю, чи на чужині. Але, залежно від околиці, де живуть наші люди, це почитання зводиться до місцевого чудотворного місця чи партикулярної ікони, без того, щоб одно з тих місць чи одна з тих ікон, були спільною національною святістю!
Такого об’єднуючого місця, ані ікони, які зосереджували б увесь наш нарід, не могли виробити в нас спочатку грецькі, а потім московські митрополити чи патріярхи. Греки дали нам християнську віру й гарний обряд, але не дали почуття єдности і любові та пошани до свого рідного Вони не виробили в нас почуття єдності і потреби національної святині. Бо це не було в їх інтересі. Вони привозили до нас свої ікони й обдаровували ними наших князів. Кожний князь молився своїй іконі. Власники та опікуни ікон (зокрема манастирі) навіть сперечалися, котра з тих ікон важніша, святіша ітп, а внаслідок різних займанщин і поділу українських земель, де находились українські святині, місцева людність була примушена зосереджувати свою набожність і віру у доступних собі храмах та іконах.
В Зах. Україні, ми маємо добрий десяток Марійських чудотворних ікон: Зарваниця, Теребовля, Тернопіль, Гошів, Самбір, Страдче, Крехів, Пацлавська Кальварія, Крєстинопіль, Підгірці, Холм… На Волині – Почаїв. На Закарпатті: Марія Повч. На Східніх і Центральних Землях: Нерушима Стіна в Києві, т.зв. Оранта; Чернігів, Іржавець… щоб згадати найважніші..
Коли взяти до уваги, що віра і набожність до Матері Божої одна і та сама в католиків і православних українців, що всі ми – діти одної Матері України, а Богородиця – це спільна Мати всіх Християн, то нам треба віднайти себе, як Діти Марії і України, треба віднайти, або встановити один спільний жертовник, визначити одну національну святиню й Одну Ікону Єдиної Покровительки і Володарки – Цариці України!
Цього не зробили наші предки з різних причин. Це можемо і повинні зробити ми, у власній Державі!
Всенародне почитання Матері Божої – Володарки України, при помочі такої одної ікони, тобто при помочі відклику на Її поміч у минулому і прозьби-молитви за теперішні потреби цілого нашого народу психологічно настроювало б вірних (католиків і православних), заохочувало б до всесторонньої єдности українців і співпраці між собою та праці для ідеї тої єдности. Якщо б ми всі: католики і православні, погодились на тому полі і спільно молились до одної і тої самої ікони, Володарки і Покровительки України, ЄДИНИМ СЕРЦЕМ, ЄДИНИМИ УСТАМИ, то це було б завдатком і передумовою нашої єдности і згоди на інших полях. А звісно, згода будує, незгода руйнує. Де згода – там перемога!
Поняття одної Володарки викликає і виробляє почуття національної (і релігійної) єдности і приналежности до одного народу. Почуття приналежности під той самий покров, під ту саму булаву, зокрема в часі війни, або якогось лихоліття, концентрує увагу цілого народу, цілої нації в одному напрямі, а тимсамим і зобов’язує усіх молитися і діяти для тої самої справи. Отже, треба нам знайти якийсь пункт, якусь плятформу для поєднання і солідарности.
Ділимось у поглядах на суспільний лад в Українській Державі, в поглядах на політику, а навіть у поглядах на Церкву. То, бодай Мати Божа в нас та сама! Стараймось бодай тут об’єднувати тих, які однаково Її почитають, шанують, люблять, як свою Матір і Володарку. Виберім одну ікону з багатьох, але щоб вона була ОДНА ДЛЯ ВСІХ! Це ми повинні зробити чимскоріше. Найкраще надається «ОРАНТА» (хоч це мозаїка) з Нерушимої стіни у Св. Софії в Києві. Вона символізує незнищимість українського народу. У народі ходить повіря, що так довго, як довго вона стоїть, стоятиме Україна.
Цього не осягнеться за один день. Це треба виробляти роками, може й віками, але починати треба вже. Ми прогавили зробити це з нагоди Ювілею 1000-ліття хрещення Русі-України. Можемо це надолужити з нагоди відзначення 2000-го року Різдва Христового і третього тисячоліття нашого Християнства.
Над цим питанням варто застановитись Ювілейним Комітетам Святкувань 2000-ліття та узгіднити дальшу кампанію спільного, всенаціонального почитання ОДНОЇ ІКОНИ – БОГОРОДИЦІ – Володарки України, в часі тих святкувань у цілому світі.
