Григорко Якилгин-Панич псевд. (Юрій Шпак) у своїй розповіді «Слідами пам’яті» у слові автора написав слідуючої «Юначе! Коли візьмеш цю книжочку до рук. прочитай про що вона розповідає, про завзяту боротьбу не набагато старших від тебе друзів, проти загарбників, окупантів наших рідних земель, про те, що вони були свідомі небезпеки, яка їм загрожувала на кожному кроці та в кожному місці, що їм за їх чин ніхто не заплатить ані одної копійки, що їм ніхто не дасть до рук зброї, її треба здобувати у боротьбі від своїх переслідувачів, що на них чекатимуть невигоди, голод, холод, тяжка боротьба проти тотальних противників, неволя, каторга та смерть, про те. що вони були свідомі своєї місії, виконання патріотичного обов’язку відносно України і народу, про міцну святу віру у відродження віковічних традицій, змагань найкращих синів України за її визволення, та що їх боротьба й самопосвята принесе волю народові й Україні, про їх відвагу, відданість ідеї у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, про її нерівну боротьбу проти загарбників та переслідування у тюрмах і концтаборах. Для щастя народу віддали усе: успіх і вроду, юнацьку свободу, любов материнську, дівочу, батьківську, усе що найкраще, на вівтар тобі Мати Україно, славна Батьківщино. Все життя юнацьке в твердій боротьбі. І шепче Україна-Мати: «Сину, герою. Ти в бою упав, зате найближчий твій нащадок уже у волі — він вільним став». (Кінець цитати).
Цю велику жертву для Мати-України, своє ще молоде життя і жорстокої тортури зложив також блаженної і незабутньої пам’яті о. Василь Шевчук. Як курінний капелян Української Повстанської Армії (псевдонім отця Кадило), якому нині віддаємо належну шану через поставлення і посвячення цего пам’ятника вмурованого в стіну Педінституту де вчився, і через наші молитви.
о. Василь Шевчук народився у 1903 році в Стрию, а пізніше жив з батьками й родиною у Дрогобичі де по висвяченні на священика 6 квітня у 1930 році відправив приміційну Службу Божу в катедральному храмі Пресвятої Тройці і тому то тут у Дрогобичі поставлено цей пам’ятник, який сьогодні посвячуємо.
Щоб краще зрозуміти чому блаженної пам’яті о. Василь Шевчук рішився на таку велику жертву й віддав своє молоде життя, а також переніс страшні жорстокі тортури заки зістав розстріляний в тюрмі у Ряшеві у 1948 році, то потрібно пригадати, яка була тоді ситуація в Польщі.
Коли по останній Світовій війні повстала комуністична Польща, то тодішня комуністична польська влада хотіла позбутися всіх українців в Польщі наперед запляновано добровільне переселення до Совєтського Союзу, а коли люди не хотіли їхати до цього «раю», то тоді силою вивезено майже півмільйона людей з їх рідних земель. Це було велике безправ’я, бо це не були якісь українські кольоністи на польських землях, які безправно заняли її землі але це були люди, які жили там на своїх відвічних землях, які силою заняла Польща. До цего каригідного безправ’я не хотіла допустити Українська Повстанська Армія, яка також обороняла безборонних мирних жителів цих земель, яких, в тому часі тисячі жорстоко мордовано тільки тому що вродилися українцями.
Історики подають, що в тому часі, на терені нинишної Польщі замордовано біля 8 тисяч зовсім невинних і безборонних людей, а в тому багато малих — невинних дітей, жінок і немічних старців. згинуло б напевно багато більше коли б не було оборони Української Повстанської Армії, яка багатьом врятувала життя.
Причиною цього, що її два слов’янські й християнські народи: польський і український взаїмно мордувалися, було це, що забули про те, що від нікого не залежало хто ким вродився і що кожний має право до свободи на своїй рідній землі, а також о тім, що з Божого наказу, кожний є обов’язаний свій народ любити, а як це конечно потрібне то й своє життя за волю свого народу треба віддати, але ніколи й нікому не вільно любити свій народ з кривдою іншого народу, бо тоді це вже не є шляхетний патріотизм але дуже грішний шовінізм, один з найтяжчих гріхів.
Є незаперечним фактом, що українці ніколи не загарбували польських земель і не закладали на польських землях українських колоній, так як це чинили поляки, на чисто українських землях, а також ніколи не боролися з поляками на чисто польських землях. Коли боролися з поляками, то боролися на своїй від віків рідній землі, за волю свого народу.
На превеликий жаль наші сусіди дуже часто любили свій народ з великою кривдою нашого українського народу, й тому було так багато жертв. А було так багато жертв і тому що не хотіли ті народи по Божому, по християнськи договоритися. Послухаймо, що на цю тему пише, на основі документів Володимир Сергійчук, професор київського університету, доктор історичних наук. Це його слова: «верхівка польського підпілля заохочувана еміграційним урядом Лондона засліплена мрією про розширення своїх державних меж, після війни, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво й ненависть до українців».
Як це прикро, але на відозву українського підпілля до примирення, поляки відповіли такими словами: «Ґлупє, безчельне, хлопскє бреднє, хамам здає сьеу же потрафіом зреалізоваць своє гайдамацкє пляни, нє дочекацье сьеу гади тей реалізації». Нє бендзе нігди України в Польсце.
Пшисьенгами вам то на Бога зостаць з намі бендом моглі ці, цо зейдом на дрогеу покути й спаментаня. Решта за Збруч. Єсьлі не учиніце тего добровільне, засьвєціми вам пожогеу, ктуром запамєнтацє до коньца дні ваших».
Хіба кожна чесна й справедлива людина, мусить признати, що така відповідь на пропоновану згоду, була ганебна, бо українці не хотіли України в Польщі, як не правдиво сказано, а тільки на своїх відвічних рідних етнічних землях. Хотіли разом з поляками боротися проти спільних ворогів Совітів і німецьких фашистів, які безправно зайняли польські і українські землі. Хотіли щоб повстала і вільна Польща і вільна Україна на своїх рідних землях. То не українці хотіли будувати Україну на польських землях, але поляки Польщу на українських землях.
Ця брутальна відповідь зі святотацькою присягою перед Богом, була пізніше причиною жорстокої смерти тисячі невинних людей з обох сторін, бо гинули зовсім непотрібно і поляки й українці, які були змушені до боротьби.
А дальше проф. Сергійчук пише так: «Таке ставлення до українців спостерігається від 1941 р. скажімо на Холмщині і Підляшші, де вже тоді з’являлися польські боївки, що тероризували мирне населення. Від тоді починається плянове винищування українського населення.
Перший етап цієї акції від 1942-1943 pp. обіймає знищення провідницького активу, а другий від 1943 р.-1944 р. знищення цілих сіл і вимордування всього населення, а в тому малих дітей і жінок, про що засвідчують численні архівні документи за період від 1942-1944 pp.».
Історики подають що у 1943 і 1944 році на Грубешівщині спалено 52 села і замордовано там біля 4 тисяч безбороних людей, а в тому 12 православних священиків. Подібно було й на інших теренах нинішньої Польщі, де також замордовано біля других 4 тисяч наших сестер і братів, а в тому понад 50 наших греко-католицьких священиків з цілими родинами, майже в кожному селі гинули наші люди, але з браку часу згадую тільки ті місцевості де загинуло найбільше. І так у Пискаровичах і сусідних селах понад 1200 осіб, в Сахриню біля 800, в Павлукомі одного дня 364 особи, разом з місцевим священиком, в Березі біля 200, у Верховинах 194, а в тому 47 дітей, у Старому Люблинці 170, в Горайцю 155, в Малковичах коло Перемишля, однієї ночі 156, а в тому понад 40 дітей, в Лісках понад 120, у Скопові понад 100, в Лубні біля 90, в Лежайську 78, в Грозьові 74, в Завадці Морохівській понад 70, в Монастирі біля 70, в Трійці 70, у Вербиці понад 60, в Курилівці понад 50, в Теплиці понад 50, у Явірнику Руськім біля 50, в Дубецьку біля 50, в Красичах біля 50, в Бігайлях біля 50, у Кобильниці Руській понад 40, та в Добрій на Йордан 44 особи разом з малими дітьми.
Щоб цілковито винародовити всіх українців в Польщі, то у 1947 р. в часі злочинної акції «Вісла» вирвано з «корінням» біля 150 тисяч українців з їх рідних земель і пересаджено їх у чужу часто ворожу землю». Ще нині деякі твердять, що це було конечно потрібне, бо інакше не можна було зліквідувати Укр. Повст. Армію. Але це є звичайна брехня, бо виселено всіх українців не тільки з тих теренів де діяла Укр. Повст. Армія (УПА) але також і з тих теренів де УПА зовсім не діяла, а так було на Західній Лемківщині, де місцеві лемки жили з поляками у цілковитій згоді, а навіть у приязні, і там не згинув з рук лемків ані один поляк, то чому всіх виселено?
Ціль була зовсім інша. Всі українці в Польщі мали винародовитися. Того зрештою не укривано, бо до виселених відкрито говорено «на то вас ту далі, абисьцє всьонклі в наш польскі організм».
В тому часі запроторено до карного концтабору у Явожні майже 4 тисячі українців, а в тому малих дітей, нелітню молодь, вагітних жінок і немічних старців, а також 22 греко-католицьких і 5-ох православних священиків, між якими був і я, де в короткому часі згинули з голоду, жорстокого биття та різних тортур 162 особи, а ще багато більше померло в коротці по звільненні, бо так були стортуровані й винищені.
Для скорішого винародовлення українців зліквідовано також греко-католицьку Церкву, а рідна церква то серце й душа народу, бо у 1946 році вивезено до Радянського Союзу обох наших єпископів з Перемишля, блаженної пам’яті владику Й. Коциловського, який загинув у в’язниці коло Києва і владику Г. Лакоту, який загинув на Сибірі. Вивезено також майже всіх крилошан греко-католицької капітули та інших священиків. А з тих священиків, які ще залишилися, як вже було сказано понад 50 з цілими родинами, жорстоко замордовано.
Зруйновано 346 церков, а деякі збезчещено, бо зроблено з них кльозети, а 245 перероблено на римо-католицькі костели. Руйновано навіть цвинтарі, щоб затерти сліди, що українці там мешкали і що це були наші прадідівські землі наша рідна греко-католицька церква через 10 років була в гробі, бо нашим священикам невільно було відправляти у рідному обряді, а пізніше була дуже обмежена. Це все біло роблене на це, щоб наші вірні всякій в польський організм, і на жаль багато всякло.
У таких трагічних хвилинах для нашого народу знайшлися шляхотні герої, які не жаліли труду, а навіть і життя, щоб боронити невинно- мордованих, безборонних людей і рятувати те, що вважали що ще можна врятувати, а це були воїни Укр. Повст. Армії (УПА), яка була створена не на це, щоб боротися з поляками, які тоді також були в неволі, але на це щоб разом з поляками боротися спільно проти спільних ворогів, більшовиків, німців, які безправно зайняли й польські й українські землі. Як було сказано перед хвилиною, яка була відповідь поляків на пропозицію верхівки українського підпілля, цією ганебною відповіддю змусили Укр. Повст. Армію до боротьби.
Тодішній комуністичний уряд Польщі вислав на знищення УПА слабо узброєної, 6 дивізій узброєних по зуби вояків, а границі Польщі обставили совєтські і чехословацькі війська щоб ніхто не міг з УПА переступити на другий бік кордону. Крім польського війська у ліквідації Укр. Повст. Армії брало участь КИВ (Корпус Внутрішньої Безпеки) ВОЛ (Війська Охорони Пограниччя) а також члени політичних партій У Б (Уряд Безпеки) МО (Міліція) і ОАМО (Охотніча Резерва Міліції Обивательськей).
Розпочалася страшна, безпардонна, нерівна боротьба в якій гинули з обох сторін, також і зовсім невинні люди. Однак, як мені відомо, УПА не мордувала польських священиків, не руйнувала і не збещещувала польських костелів і цвинтарів і не мордувала на терені нинішньої Польщі малих невинних дітей і немічних старців. На цілому терені нинішньої Польщі, цивільних осіб, поляків згинуло 599. Так подають на підставі державних документів польські історики, Szczesniak і Szota (Щесняк і Шота) а також Владислав Гура і Ришард Галяба. Прошу порівняти, поляків згинуло майже 600 осіб а українців біля 8 тисяч, а деякі говорять що й понад 10 тисяч.
Можна слушно припускати, що відносно так не багато загинуло поляків на терені нинішньої Польщі, в порівнанні з українцями, бо понад 13 разів менше як українців, а також, що не мордовано польських священиків, малих дітей і немічних старців, то велика в тому заслуга бл. п. о. Василя Шевчука, курінного капеляна УПА.
Проситься згадати, що про нього пише воїн УПА Омелян Цилбпа псевдонім «Грушка» який тепер живе в Канаді. Ось його слова «Моя перша зустріч з військовим капеляном Укр. Повст. Армії» Перемиського курення з о. Кадило» мала місце наприкінці червня або з початком липня 1945 року в лісі понічи селами Явірник Руський та П’яткова. Я служив тоді в чоті коменданта «завзятої сотні» Громенка наша сотня довший час стояла постоєм у згаданому лісі проводячи необхідний вишкіл. Отець «Кадило» служив польові Служби Божі у неділі і свята й сповідав стрільців сотні. Я скоро помітив що о. «Кадило» дуже любить військо, до всіх ставиться по-батьківські, зі зрозумінням, вміло всполучуючи християнські основи віри з патріотичними і вояцькими законами, о. «Кадило» був дуже рухливий, дружній в поведінці, з кожним радо розмовляв, можна сказати, був веселої вдачи, людиною усміхненою, хоч помітним було що це священик глибоко віруючий. У о. «Кадило» приємно було сповідатися. Його голос завжди спокійний, рівний. Повчав сповідаючихся про Божу ласку і прощення гріхів. Пояснював різницю в розумінні Божої заповіді «не вбивай» з кримінальним вбивством, а конечністю виконування військових обов’язків у службі Батьківщині.
Його глибока, душевна постава на сповідаючогося, справляла, що той вірив в прощення гріхів і дійсно з чистою совістю відходив від сповідальниці на душі ставало легко. Під військовою уніформою у ньому завжди можна було розпізнати Богослужителя, по постійно ношеній «кольоратці» (священичий ковнірець). Крім цієї ознаки у нього було щось особливе, що на віддаль вказувало його сан… На кожному похороні воїна о. «Кадило» зворушливою проповіддю прощав поляглого в бою, закликаючи одночасно вояцтво не до пімсти, а до прощення ворогові. Просив заховати у пам’яті упавшого в бою друга, та дальше з гідністю і честю виконувати свої обов’язки».
Так виглядала праця покійного героя-мученика о. Василя Шевчука. Тому великою ганьбою є для військового суду у Ряшеві, який засудив о. «кадилу» на кару смерті, бо він нікого не вбивав, а тільки виконував обов’язки священика. При тому повчаючи воїнів Укр. Повст. Армії, щоб не мстилися за морди доконані на їх найближчих родинах дуже багато врятував від смерті поляків.
Потрібно одначе справедливо ствердити, що не вільно оскаржувати всіх поляків за ці всі події, які тоді діялися, бо загал поляків не мав з тим нічого спільного, й поляки також понесли великі жертви, головно на Волині, тільки тому що їх провідники не хотіли зрозуміти цього, що українці мають таке саме право до свободи і самостійної держави на своїх рідних, етнічних землях, як і поляки на своїх землях і з тої причини брутально відкинули пропоновану згоду і спільну боротьбу зі спільними ворогами.
Дякувати Всевишньому, що ці страшні страхіття, що їх пережив наш многострадальний український народ вже належать до історії, бо ми нині живемо зовсім в інших обставинах. Нарешті повстала, можна сказати чудом наша вільна незалежна вимріяна Україна, якої уряд, а також і уряд Польщі роблять все що в їх силах, щоб ці два християнські братні народи жили в згоді й взаємно шанувалися. Стараймося забути про ті всі страшні страхіття, що їх пережив наш український, многострадальний народ, і , але за тих що віддали своє життя, за волю свого народу, а також за тих усіх, що були замучені на смерть без жодної вини, у наших молитвах не забуваймо, бо це наш святий, християнський а також національний обов’язок.
Записала Катерина Козак
