У «Супровідному слові» до монографії «Слуга Божий Андрей — благовісник єдності» (Мюнхен 1961) автор о. Іван Гриньох так пише: «Постать Слуги Божого Андрея настільки небуденна, що сучасні, без порозуміння чи зайвих вияснювань, під висловом «Великий Митрополит» розуміють саме Його, і з окресленням Великого увійде Він напевно в історію Української Церкви…» Сьогодні трудно було б встановити хто саме, коли і при якій нагоді назвав його «Великим». Але хоч би навіть такий факт ставить його в ряд великих, а саме: кожного року з наближенням празника ап. Андрея в душі віруючого десь з підсвідомости озивається потреба причаститися в якийсь спосіб до нашої шептицькіяни: щось послухати про нього, щось прочитати і, роздумуючи над прочитаним, співставити його думку і повчання з потребами і реаліями наших днів тай зробити з того певні висновки і, дати «розраду душі», як мовиться, в цей надзвичайно складний для нашого буття час. Власне з тої причини повертаю (в котрий вже раз) до програми, яку полишив нам і Церкві Великий Митрополит, як Заповіт, можна сказати, в переддень своєї праведної Кончини і напередодні тої великої катастрофи, що впала на нашу Церкву в зв’язку з більшовицько-московською окупацією Галичини. Тут маю на увазі «Діяння і Постанови Львівських Архиєпархіяльних Соборів 1940-41- 42-43», виданих в Канаді 1984 р. Нині, перетривавши ту велику всенаціональну катастрофу і Голгофу, наша Церква поволі відновлює своє місце в житті народу і старається утвердити свій статус в Українській Державі. Стараємося віднайти свою конфесійну ідентичність, багато говоримо при цій нагоді про потребу якогось «очищення» обряду, заперечуючи і відкидаючи те, що на протязі віків було властиве нашим молитовним і богослужбовим практикам, а щонайбільше — нарікаємо на брак чіткої програми для розбудови церковного життя і діяння Церкви в нових політичних обставинах. Ці нарікання актуалізуються (бодай серед мирян) в перед і пособорові дні. Нераз горячі, але назагал ялові дискусії не покращують ситуації, а навпаки — усугубляють її. Тимчасом ті справи, що нині можуть викликати якусь дискусію давно вже вирішені, скодифіковані і припечатані «духа печаттю» Великого Митрополита ще на вище згаданих Львівських Архієпархіяльних Соборах. їх постанови треба тільки наново відкрити для всієї повноти нашої Церкви і беззастережно та й без «мудрствування лукавого» дотримуватися, бо всі ці Постанови є дуже актуальні для нас. Візьмім, хоч би Рішення Собору про п’яту Заповідь Божу («не убий»), або «Про виховання молоді» чи про «Почитання святих», «Культ Христового Серця», тощо. Кожний пункт Постанов має глибоке тлумачення і роз’яснення аби не виникало ніяких сумнівів у побожних християн. Читаючи нині такі глибоко богословські роз’яснення не можна не дивуватися як легко Крехівський Собор з вересня 1997 нібито «ідучи назустріч своїм вірним» без пояснень скасував майже всі празники «нарочитих святих». В розділі «3 Декретів Собору 1942 p.», говорячи про плекання ідеалів, Владика, між іншим, каже таке: «Найвищі і найкращі патріотичні ідеали, коли сам патріотизм не є по-християнськи понятою любов’ю свого народу, може бути тільки матеріяльним бажанням робити на патріотизмі якнайліпші інтереси!» В іншому місці («Про єдність») читаємо: «У многих напрямах ми ще люди примітивні, для яких демонстрація, фраза і шум часто видається чимсь важнішим ніж спокійна зимна розвага та витривала праця. В нашій суспільності надто часто стрічається людей, що себе уважають фаховими політиками, хоч не мають ніякого фаху і ніякого спеціяльного знання…». Ці слова сказані Великим Митрополитом ще в 1943 p., тому не можемо докладно знати наскільки актуальними вони були на той час. Але сказані 55 літ тому, вони — ці слова — є надзвичайно актуальними для наших нинішніх політичних реалей, коли то представники влади різних рівнів і категорій (законодавчої і виконавчої) в найганебніший спосіб «стріптізово» демонструють на сценах і трибунах свій «патріотизм», маючи на гадці виключно власну вигоду: недоторканість і вседозволеність в своїх беззаконних і нехристиянських діях і вчинках. В результаті маємо щось біля 50-ти партій, а серед них 5 чи 6, що деклярують себе «християнськими», які складаються виключно з «фахових політиків». Можна не дивуватися і махнути безнадійно рукою на всі інші партії, яких «фахом» є трибуна гура — патріотична «фраза», як казав Митрополит, і більш нічого. Але як себе бачать і оцінюють, виходячи з засад християнської моралі, ті «фахівці» від політики, які ніби-то є «християнськими»? І котрій із них мали б віддати перевагу їх потенціяльні виборці чи бодай симпатики, коли всі вони «християнські» якщо не «демократи» то якісь «спілчани»? Якими критеріями мавби керуватися звичайний громадянин Галичини (про схід України не кажу) у визначені себе по стороні котроїсь з партій, партійок, спілок, чи союзів, що в повній своїй назві вживають прикметник «християнська»? Це, звичайно, риторичні питання і ніхто з нинішніх політичних «християнських» позерів, відповіді на них не дасть. Але ці питання виникають і вони ставляться особливо тоді, коли в розпуці споглядаємо на той політичний розгардіяш, який нам пропонують у Верховній Раді і де інде вибранці народу — від червоних, через зелених аж до тих багатьох, що нарекли себе «християнськими». І тоді звертаємось до думок Великого Митрополита, що задукоментовані в його архипастирських листах, поученнях і Постановах Соборів. їх читаймо і вивчаймо. Там програма для повноти нашої Церкви на світанку третього тисячоліття ери Христової. Там істина, яку полишив нам в спадок Великий Митрополит. Бо, як сказав в уже цитованій праці о. Гриньох: «Найціннішою спадщиною Слуги Божого Андрея, є Його Слово… Воно має в собі щось із вічного Божого Слова…».
Іван Гречко,
Львів
