Друкуємо другу доповідь семінара на тему «Архиєпископська і патріярхальна автономія у Католицькій Церкві». Семінар відбувся 17 червня 1972 року в Нью-Йорку. Автор Йоган Мадей, професор, теолог, консультатор Української Католицької єпархії в Німеччині, знавець східного католицизму, автор наукових праць. Переклав др. Є. Ґіль.
Сторонній людині, не ознайомленій з Українською Католицькою Церквою, (УКЦ), тяжко зрозуміти схему УКЦ. Офіційні документи представляють УКЦ як зліпок неспоріднених одиниць. Ватиканський «Аннуарійо Понтіфічіо» не виявляє жадних юридичних зв’язків поміж тими одиницями УКЦ, якими є:
- Галицька Митрополія, очолена Верховним Архиєпископом Кир Йосифом Сліпим, з резиденцією в Римі;
- Філядельфійська Митрополія, з Кир Амброзієм Сенишиним;
- Вінніпезька Митрополія, з Кир Максимом Германюком;
- Єпархія св. Івана Христителя в Куритибі, Бразілія, з єпископом-помічником, що є включений в латинську архиєпархію;
- Апостольські Екзархати в Арґентіні, Австралії, Франції, Німеччині, Англії та Новій Зеляндії.
Кожна з тих одиниць мала б підлягати безпосередньо Папі.
Ані українців у Польщі, ані тих, що живуть на Пряшівщині, в Чехословаччині та у Крижавецькій єпархії в Югославії, не вважають взагалі частиною УКЦ.
Коли недавно створено Комісію для східного канонічного права, то членами її стали поодинокі голови східних церков, але з українців ввійшов туди тільки Митрополит Германюк, як голова т. зв. Конференції українських єпископів[1] їх Блаженства, Верховного Архиєпископа, голови Української Католицької Церкви туди не покликано. Чому?
Не вважаючи на рішення II Ватиканського Собору про те, що «Східні Церкви повинні повернутися до своїх предківських традицій», декастерії Римської Курії не виявляють бажання визнати законодавчого органу УКЦ — Синоду, а вперто твердять, що це є лиш звичайна «конференція» українських владик.[2] Все ж таки в листопаді 1971 року українські владики на своєму синоді вважали себе морально зобов’язаними II Ватиканським Собором і створили важливий для самоуправи помісної церкви (в лоні Вселенської Церкви), орган — Постійний Синод, до складу якого входять чотири владики, під керівництвом Верховного Архиєпископа. Від 4-го-8 червня члени Синоду відбували наради в Римі та видали Комунікат і Пастирського Листа з датами 8-го червня 1972.[3]
Ясно, що тут маємо до діла з двома церковними поняттями. З точки погляду Римських декастерій, а особливо Державного Департаменту, сильне підкреслювання вселенськости Церкви не залишає місця для поодиноких помісних Церков. У ствердженнях Римської Курії ми не знаходимо згадки про «Церкву», якщо йдеться про поодинокі Церкви, а згадка є лиш про «обряд». Ієрархія і вірні Східних Церков є лише «Східного обряду» (de rito orientale!). З другого боку, II Ватиканський Собор визнав існування УКЦ та інших Східних Церков. Це стверджено в Конституції Церкви, Декреті про Екуменізм, та Декреті про Східні Католицькі Церкви.
Отже виникає питання: Чи існує одна УКЦерква чи кілька УКЦерков, а радше кілька церковних одиниць українського обряду? УКЦерква ввійшла, як знаємо, в зв’язок з Римом договором в Бересті. Яка канонічна і літургічна основа УКЦеркви? Чи вона зреклася всіх своїх прав в заплату за те, щоб стати провінцією Західного Патріярхату? Якщо ні, то чому її стан тепер такий непевний, що визначні науковці говорять про загрозу її цілковитого знищення поза межами України, де вона повинна мати всяку нагоду для росту та виявлення? Чи діється це тому, що католицизм є «нещастям для УКЦеркви?»[4]
Треба пам’ятати, що на цю тему сказав II Ватиканський Собор:
…В своїй дбайливості про Східні Церкви, що є живими свідками цеї традиції та згідно з бажанням, щоб вони розвивалися з новою силою та сповнили призначену їм ціль, цей Священний й Екуменічний Собор постановляє утвердити певні засади в додаток до тих, що стосуються до Універсальної Церкви, або віддати під опіку Східних Синодів та Апостольського Престола.[5]
Чому тоді УКЦерква не повинна мати своєго власного Синоду? Чи українські владики менше компетентні в цих справах, ніж урядовці Римської Курії, що живуть далеко від вірних цієї Церкви, навіть, якщо їх інформують нунції, про-нунції, апостольські делегати і т. д.?
Ватиканський Собор не віддав цих Східних Церков виключно під опіку Апостольського Престола. Отці Собору визнають Східні Синоди і синодальну владу — що є підставою — нормою у Східних Церквах, а заперечення Синоду є незгідне з Екуменічним Собором!
Після цих вступних завваг розгляньмо становище в Українській Церкві до того часу поки вона ввійшла в унію з Римом. Її провідником був Митрополит Києва і всеї Руси. Цей титул не був подібним до титулу митрополита, що його вживали Церкви грецького походження, де він був рівнозначний з «єпархіяльним єпископом». Митрополит Києва і всеї Руси — був найвищим над всіма владиками, ченцями, священиками і вірними на території всеї Руси. Від кінця ІІ-ого століття, майже всі митрополити Києва прохали визнання в Екуменічного Патріярха, перед або після вступу на престол, (якщо вони не були єпископами, що було знаком церковної злуки. Ця обставина відзеркалювала позицію тих митрополитів: вони діяли як незалежні первоїєрархи — провідники помісної церкви, що зверталися лише до найвищого престолу Православної Церкви.
Вибір Київського Митрополита відбувався — згідно з декретом князя Ростислава з 12-ого століття на Руси — місцевою ієрархією, що його й висвячувала в цей сан.
Автономію Української Церкви обмежили на початку 16-ого століття польські королі, що панували на Україні. Вони почали користуватися тут тими самими привілеями, що їх мали в стосунку до Латинської Церкви в Польщі: вони мали право призначали митрополитів, що були зобов’язані опісля просити визнання й благословення Екуменічного Патріярха. Це порушення церковного канону польськими королями — було толероване, одначе — королівські призначення митрополитів були нелегальні. Тому й правильно домагатися тепер, щоб Українська Церква повернулась до «прадідних традицій» (Східні Церкви т. 6), у найкращому сенсі цього слова.
Права Київських Митрополитів були надзвичайно широкі. Вони мали зв’язок із Константинополем, одначе самі освячували святе миро; канонізували святих; спочатку їх призначав Патріярх Константинополя, опісля він їх лиш стверджував (вибір відбувався на Руси); пізніше Київські Митрополити задовольнялися самим благословенням патріярха вже після висвячення й інтронізації. Київські Митрополити були вільні під кожним оглядом. Про це свідчать документи. Наприклад, лист Краківського єпископа Матвія до св. Бернарда, в якому він твердить, що «Київська Церква» не належить ні до Риму ні до Константинополя, і тому її «треба навертати на латинський обряд.»
З цього ясно видно, що Київські Митрополити мали над-єпископську владу згідно з канонами перших Екуменічних Синодів. їх влада поширилась до тої міри, що виглядало наче б єпархіяльні владики були лише помічниками Митрополита над частиною вірних.
Не треба забувати, що ті самі Екуменічні Синоди створили в лоні митрополітальних провінцій й місцевих Церков — синодальну або колеґіяльну систему управління. Політичні обставини та інші причини не дозволяли на періодичні синоди, раз чи два рази на рік.[6] Київська Церква, напр. скликала синод лиш в разі потреби. Участь у колеґіяльному самоуправлінні була обов’язкова тому, що тут обговорювались пасторальні та дисциплінарні заходи. Ось чому, в день свячення в сан, єпископи зобов’язувались під присягою брати участь у Синодах, що їх скликав Київський Митрополит – Верховний Ієрарх. Якщо вони цього не робили, то їх позбавлювали престолу. За польських королів — ця практика була занедбана. Наслідки були погані. Єпископами часто ставали люди без покликання, що їх особливим зацікавленням була матеріяльна користь з церковного майна. Навіть митрополити забули про цей обов’язок, так що польський король змусив Митрополита Макарія (1534-1556) скликати Синод у Вільні. Наступним Макарія, Митрополит Сильвестер мусів просити короля, щоб він закликав владик, архимандритів та ігуменів на Синод. Щойно Митрополит Михайло Рогоза з успіхом скликав Синод в 1590-ому році з участю п’ятьох (!) владик. Синод мав відбутись 24-ого червня кожного року.
Ціллю синодів були справи дисципліни, адміністрації та законодавства.
Найважливіші синоди були 1274-ого року у Володимирі, та 1509-ого року у Вільні, Важливіші ухвали Володимирського Синоду були такі:
а. Заборона симонії в свяченнях,
б. Виправлення помилок у даванні святих тайн, як Хрещення та Миропомазання:
в. Заборона пияцтва для священиків і участи в нескромних забавах серед вірних.
Синод у Вільні (1509):
а. Обмеження влади Місцевих патронів. Вони мали право від польських королів наставляти священиків на своїх маєтках, але їм заборонялося виганяти священиків із їхніх посідлостей без узгіднення з єпископом.
б. Патронові кандидати на священиків мусіли посідати священичу гідність.
в. Патрони мусіли представити своїх кандидатів до трьох місяців після звільнення посту священика. Інакше, єпископ мав право наставити свого кандидата.
г. Священик не смів прийняти посту душпастиря від патрона без апробати єпископа.
д. Заборона, під загрозою кари служити літургію священикам вдівцям, вдруге одруженим, або в конкубінаті.
е. Свячення в сан священства людини з іншої єпархії могло відбуватися лиш за згодою владики місця поселення кандидата.
ж. Тимчасово позбавлені сану священства не допускалися до богослуження в інших єпаріях.
Синод в Бересті (1590) ствердив ухвали попереднього Синоду підкреслюючи заборону владикам втручатися в справи іншої єпархії. Отже, синоди Київської Церкви постановили:
- Лиш митрополит має виключне право скликати синоди і бути їх головою.
- Єпархіяльні владики, мають право й обов’язок брати участь у синодах як звичайні члени.
- Архимандрити, ігумени, протопресвітери, й інші члени священичого сану можуть бути також запрошені як звичайні члени з правом голосу або як дорадники.
- Запрошені миряни можуть брати участь у синодах без права голосу, або як дорадники.
- Синод є колеґіяльним органом Української Церкви, компетентним у справах порядку, адміністрації та законодавства, а його ухвали набирають чинности після затвердження митрополитом.
- Синод під головуванням митрополита вибирає єпархіяльних єпископів; митрополита вибирають члени синоду на чолі з його головою, або під головуванням старшого єпископа
(Далі буде)
[1] див. Annuario Pontificio 1972, ст. 892. Від 4го-8 червня 1972 року члени Постійного Синоду Українських Католицьких Єпископів відбували наради в Римі і видали офіційне повідомлення, в якому говориться, «що Верховний Архиєпископ повідомив раніше Ватиканський Державний Секретарят, що «Конференція українських владик не існує, а існує лише Синод під проводом Верховного Архиепископа.» Вісті з Риму, 20 червня 1972, ст. 8.
[2] «Меморандум» з 29 жовтня 1971, який вислав кард. Війо до всіх українських єпископів, цитований в цілості Віктором Й. Поспішилем в його The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate (Philadelphia, 1971), ст. 67-69. Цього самого аргументу вживав кардинал Війо в листі, до всіх українських єпископів, дорученому в вересні 1972. Цього листа тримали в таємниці. Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви опублікувало цього листа в, пресі 28 жовті 1972 під заголовком: «Римська Церква відкидає Архиєпископську конституцію української Церкви»
[3] Пор. замітка 1.
[4] Pospishil, The Quest…, ст. 60.
[5] Декрет про Східні Католицькі Церкви, стаття 1.
[6] Nicea, 5; Antiochi, 20, Apostolic 34; Chalcedon, 19; Nicea, 6.
