Напевно читач сам перед собою поставить запит, чому властиво таке запитання. Відомо ж, що на конляв збираються кардинали і є ізольовані від зовнішнього світу, перебувають на молитві і просять Всевишнього, щоби прояснив їх ум і зійшов на них Святий Дух, ось ця Третя Особа Божа і вказав кого вони мають обрати на наступного папу. Отже все це ясно і зрозуміле, так було, так є і так мабуть залишиться. Отже з сторони читача таке запитання буде зовсім правильним. Власне моїм бажанням є, щоби це питання піднести на ширший форум, щоб у читачів і багатьох вірних не закрадались у тому відношенні сумніви, тим більше, що їх спричиняють особи, що стоять на високих щаблях римо-католицької Церкви.
Як відомо, що наприкінці 1998 р. Святіший Отець Іван-Павло II відзначив 20-річчя свого понтифікату. З приводу цієї небуденної події у житті Папи Івана-Павла II з’явилось багато різного рівня у пресі в різних країнах статтей та есеїв. Наш журнал також скромно окремими статтями відмітив цю дату. Авторові цих рядків довелось переглянути деякі статті, що були присвячені Папі Іванові-Павлові, зокрема, у польській пресі. Читаючи ці статті, в одній з них було підкреслено питання конкляви, що мовляв не кардинали вибирають папу, але про це пізніше.
Немає найменшого сумніву, що об’єктивно кажучи, поляки мають всі дані бути гордими за Папу Івана-Павла II, який вийшов з польского народу. До цього слід додати, що без сумніву Папа Іван-Павло II є унікальним папою, великою, у духовному розумінні особистістю всесвітнього значення. Навіть у такій ситуації, коли Папа Іван-Павло II є прямо неперевершеним, зайво і непотрібно йому приписувати того, що йому не належить. Для ілюстрації можна навести цитату з статті під назвою: «Двадцятиліття понтифікату Яна Павла II», що з’явилась на сторінках «Нового Дзєнніка», за 16 жовтня 1998 p., Нью-Йорк, автором якої є ксьондз Януш Баліцкі, який пише: «Вибір Карла Войтили безпосередньо причинився до повалення комунізму у середньо-східній Европі і розпаду Радянського Союзу. Однак не завжди усвідомляємо собі практичні консеквенції з того факту…». Шкода, що автор не називає поодиноких фактів, які б підтверджували, що вибір мав такий вплив, що спричинився до розвалу Радянського Союзу. Звичайно не можна заперечити, що в цьому напрямі діяли Церкви і багато різних інституцій, але ніхто не передбачав такої розв’язки, яка сталась і навіть тоді, коли почала на наших очах тріщати радянська імперія. Можна б тут наводити питання різних зустрічей Папи Івана-Павла II з тодішними політичними комуністичними діячами, з вождем Михайлом Горбачовим, під час якої не ішла мова про розвал Радянського Союзу а радше про співіснування Церкви з комуністичним світом. Також можна нагадати про Чотиристоронну Комісію, у якій ігнорувалась позиція катакомбної УКЦеркви. Якщо взяти до уваги ватиканську остполітік, то вона також не діяла на розвал…
Знову ж у двотижневій газеті «Ґлос», за 15 жовтня 1998 p., у статті під назвою «Товариші, маємо проблему» (автором якої є Марцін Заремба) читаємо, як комуністична Польща, її уряд і нарід двадцять років тому прийняла вибір кардинала Войтили на папу. Автор стверджує, що вибір кардинала Войтили на папу заскочив цілий світ, а для польського комуністичного уряду, був вийнятковим шоком, а навіть дехто, з приводу того, попав у гістерію, бо мовляв затісниться перстень ворогів навколо Польщі. Після вибору папи, відбулось негайне скликання засідання Політичного Бюра, яке виготовило депешу до нового папи. Юзеф Чирек, з розпачу, знаходив позитиви, кажучи: «Краще Войтила, як папа, ніж. як новий примас». Була мова, як подає автор статті, що вибір на папу Войтилу спричиниться до зміцнення авторитету соціялістичної Польщі. На жаль такої ролі для Папи Івана-Павла II, яку визначив ксьондз Баліцкі, не передбачали. Про це. як вже вище було підкреслено. найкраще підтверджує ватиканська остполітік.
Треба сказати, що серед деякої частини поляків існує тенденція до узагальнень, генералізації і перебільшень. Пригадуємо собі той час, а це було за Річи Посполитої Польщі, що релігійна приналежність у Польщі визначувала її національність. Якщо хтось був римо-католиком, то обов’язково був поляком. Також окремо увипуклювався фанатичний польський патріотизм, який дуже часто заперечував і навіть ще сьогодні заперечує такий же сам патріотизм інших національностей, що живуть у Польщі. При цьому бажаємо звернути увагу на те, що говориться і твердиться, що, мовляв, коли у Польщі постав критичний стан — були припущення. що радянські війська чекали на вказівку, щоб окупувати Польщу. Коли таке було б сталось, то, мовляв. Папа Іван-Павло II, ніби плянував залишити своє вселенське становище, й іти боронити Польщу. Навіть кардинал О’Конор питався польського єпископа, чи це відповідає правді, про це писала газета «Кетолік Нью-Йорк». Гадаю, що це вигадка, але ніхто цього не заперечив, як також не потвердив. Що Папа Іван-Павло II є великим польським патріотом. проте не має сумніву. У нього можна вчитись патріотизму і то зокрема, деяким українським достойникам у Римі, що крутяться навколо римських Курій. Але з певністю можна ствердити, що на такий крок Папа Іван-Павло II був би не пішов. По перше, залишити вселенське служіння у Христовій Церкві, говорило б не добре про нього, а по-друге, якщо б був повернув до Польщі, а рішення було танкам займати позиції, то танки були б не перестали окупувати Польщі, а зрештою, вони не потребували їхати з Союзу, бо вони все і так постійно були на терені Польщі. Такі факти підкреслювати з приводу двадцятиріччя понтифікату Папи Івана-Павла II не варто, бо вони у ніякому разі його не підносять.
У такому тоні виявилась стаття, чи точніше, розмова кардинала Анджея М. Дескури з кореспондентом Томашем Сакєвічем, що була надрукована в «Газета Польська», у Польщі, яку передрукував польський тижневик в США «Кур’єр Плюс», за 17 жовтня 1998 p., під назвою «Я знав, що виберуть Войтилу». Кардинал А. М. Дескура є головою Папської Ради, колишній співробітник Папи Павла VI і довголітний приятель Святішого Отця Івана-Павла II. Вже саме ствердження кардинала Дескура є багато мовним. Знаємо скільки осіб, не тільки журналісти, кореспонденти і високоцерковні діячі, пробують угадати, хто буде наступний папа, а кардинал Дескура знав наперед, що папою виберуть кардинала Кароля Войтилу. Попробуємо дещо зацитувати з розмови кардинала Дескури з кореспондентом Т. Сакєвічем.
Питання кореспондента: «Чи згідний ксьондз Кардинал з опінією, що кожний Святіший Отець приготовляє свого наступника?»
Кардинал Дескура: «Очевидно. У дійсності папу не вибирають кардинали, але його попередник. Знаю, як Папа Пій XII вказав на Івана XXIII». «Витягнув його з нічого значного становища на патріярха Венеції. Це є у Церкві надзвичайно важне становище, там всі приїжджають. Венеція це відскочня Риму. Поза тим, це є великий титул».
«Папа вибирає кардиналів, які вибирають його наступника. Це нагадує американську систему — електорів. То не безпосередньо вибирають президента виборці, але визначені через них електори. Електори не можуть голосувати інакше, як цього бажали виборці. В Церкві електорів, чи кардиналів вибирає папа. І вони голосують згідно з його волею». Чи справді так є як твердить кардинал Дескура? Хтось мусів би на це відповісти з Римських Курій.
«Чому вибір Павла VI властиво попав на кардинала Войтилу?»
«Передовсім переважала особистість кардинала Войтили. Бачив церковні документи, на яких Павло VI написав: «Не підіймати децизії, поки не заявиться кардинал Войтила». До речі, це нічого не говорить і не підтверджує тверджень кардинала Дескури.
Кардинал Дескура зробив твердження, що кожний папа вибирає свого наступника. Ідучи за тим зразком, то папу Войтилу повинен був вибрати не Павло VI, але Люціяні — Іван-Павло І.
На питання кореспондента — «Чи ксьондз Кардинал був заскочений вибором на папу кардинала Войтили?»
Колись ксьондз Примас Вишинські запитав мене, хто буде наступником, папою, після Івана-Павла І, я йому відповів, що кардинал Войтила. Запитав мене — звідки це знаю? Я відповів йому, — Отче, я вже є майже тридцять літ у Римі і чогось тут я навчився». Тут коментарі зайві.
На питання кореспондента: «Для чого в такому разі найперше вибрано кардинала Люціяні (Івана-Павла І)?» Кардинал Дескура відповів:
«— Павло VI назначив двох наступників, кардинала Лючіяні й кардинала Войтилу. Першим мав бути Люціяні. Сам Іван-Павло І розповідав, як під час візити Венеції Павло VI наложив на нього його столю. Зрозумів тоді, що визначає його на наступника…» Це виглядає на казочку.
Розмова кінчається такими ствердженнями: кореспондент — «Ксьондз Кардинал є найліпшим обсерватором життя у Ватикані. Чи міг би Ксьондз Кардинал оцінити чим різниться понтифікат Івана-Павла II від інших понтифікатів?»
«Чи я є найліпшим обсерватором, то трудно мені сказати, але очевидно після смерти Касаролі не має людей, які служили довше папам, як я. Служу вже п’ятому папі.
То, що змінилося у Церкві, це те, що папа став духовним провідником світа, для всіх, рівнож і для мусульман і буддистів. За часів Пія XII половина світа була наставлена до папи з недовір’ям. В тій хвилині світ довіряє папі».
У такому дусі є написана ціла розмова, з якої взято тільки деякі уривки. З повищого виразно випливає, чому на початку статті подано такий заголовок. Не збираємось тут дискутувати з кардиналом Дескуром, який має такий колосальний досвід і знає всі ходи життя Ватикану. Тому дозволимо собі покористуватись фактами автора монументальної праці Йонатана Квітного, під назвою: «Людина Сторіччя», «Життя і час Папи Івана-Павла II», яка з’явилась у другій половині 1998 p., начисляє 754 сторінки. Тут попробуємо подати факти про вибір кардинала Войтили на папу.
Після смерти Папи Івана-Павла І (Люціяні) відбулась конклява, на якій електори-кардинали не голосували згідно з волею, як розказував кардинал Дескура. Виявилось, що кардинала Войтилу першим не висували на папу. Відомо, що кардинал Киніґ був тим, який висунув на папу кардинала Войтилу. Перед тим висунув себе на пост папи кардинал Джійовані Бенелі й кардинал Цірі. Також була мова про багато інших. Обидва кандидати не набрали потрібних голосів. Кардинал Киніґ суґерував польського кандидата. Він з своєю пропозицією звернувся до кардинала Вишинського. «Нонсенс, — відповів Вишинський». Комуністи весь час бажають мене позбутись з Польщі. Це був би великий тріюмф для них».
«Можливо іншого кардинала», — сказав Киніґ. Вишинський, виглядає ніколи не брав до уваги Войтилу».
«Ой, мій Господи, він є за молодий», — сказав Вишинський.
Кардинал Киніґ не переставав працювати над своєю пропозицією. Йонатан на стор. 295 пише: «Войтила сказав Wynnu, — «На початку другого дня, все стало ясно. Я відчуваю, що це Святий Дух працює між кардиналами, і я відчуваю вислід».
«На другий день його ім’я почало рости, Кинінґ сказав: — «Наступне голосування зросло солідно». В кінці кардинала Войтилу вибрано папою. Як пише Йонатан Квітні, то при кінці церемонії був цікавий момент, як «Войтила обняв Вишинського, щоби не дати йому можливості упасти до його ніг. Пізніше Вишинський сказав Цірі, — «Я втратив приятеля». Цірі запевнив його, що Войтила все буде потребувати старих приятелів поруч з новими».
Як у світлі фактів, які подає Й. Квітний, виглядають особисті розповіді довголітнього працівника у ватиканських куріях кардинала Дескура? Читач ставить собі питання — хто пише правду? Мабуть польський читач повірить, що кардинал Дескура на хвилину не застановився, що він говорить, бо ж його «факти» підважують основи Христової Церкви, яка вчить, що у Церкві діє Святий Дух.
Таки папу вибирають кардинали під час конкляви, на форумі, якого незаперечно діє Святий Дух.
Микола Галів
