Відмічуючи день народин Патріярха Йосифа, яким є день 17 лютого, згадуємо його життєвий шлях, водночас підкреслюємо історію страждальної Української Католицької Церкви, бо ж творцем її, у тому періоді часу, був св. п. Патріярх Йосиф. УКЦерква пройшла тяжку, Христову, хресну дорогу, від засуду починаючи, поставивши УКЦеркву поза букву закону, продовжуючи переслідуваннями і муками, арештами її ієрархи, священиків і вірних, розп’яттям і сучасним воскресінням кінчаючи. На жаль, Патріярх Йосиф пройшов всі періоди мученицького, страждального часу, за виїмком останнього, воскреслого періоду.
Знаємо, що біблійний Мойсей, який вивів ізраїльський народ із дому єгипетської неволі, провадив ізраїльський нарід сорок років до обіцяної землі й впав на шляху, на рубіконі річки Йордан і тільки вказав, не дійшовши, до обіцяної землі. Так і Патріярх, який мужньо пройшов свій життєвий шлях, як непереможний глава Української Христової Церкви, але йому вже не судилось пережити воскреслих днів Української Католицької Церкви, відійшовши на провесні її воскресіння.
Так, говорити про Патріярха Йосифа, чи згадувати про нього, це значить говорити про страждальні сторінки УКЦеркви. Патріярх Йосиф був і залишився світочем не тільки української, але всієї Вселенської Христової Церкви. Він своєю витривалістю, своєю подиву гідною постановою, своєю безкомпромісовістю поставив на високий щабель ієрарха Христової Церкви. Патріярх Йосиф залишився неоціненою великою особистістю у релігійно-богословському світі вселенського значення, а також в українському релігійно-національному житті. Щоб дати всесторонню оцінку життя і творчості св. п. Патріярха Йосифа треба відповідної відстані часу. Вже сьогодні, коли ми віддалились від дня його смерти, його незрівняна спадщина набирає дещо інших, більш вагомих й особливих вимірів. Він у наших очах незрівняно росте…
Ось пригадується, цей момент, коли Блаженніший Йосиф митрополит Києво-Галицький УКЦеркви з’явився у центрі вселенського християнства. У Вічному Місті — Римі, це була особлива подія, яка сколихнула опінію світової преси. Тоді йому було 71 років життя. Здавалось, що більшовики випустили змученого, виснаженого старця, щоб тут, на заході, у вільному світі доживав спокійно свого віку. Але Божі пляни були іншими, якими були заскочені не тільки вельможі Кремля, але також Апостольська Столиця, правда, кожний по іншому.
Багато з нас, ще живучих, були безпосередніми свідками, як Блаженніший Йосиф підняв нашу, українську, релігійно-церковну цілину, її управляв та дбайливо культивував. Це було незаперечною ознакою, що Патріярх Йосиф не готовився спочивати на лаврах і чекати того часу, коли його Всевишній Господь покличе до себе, по нагороду у небі. Варто тут сьогодні хоч натякнути про його видимі й незаперечні здобутки. Патріярх Йосиф розбудував тривалий релігійно-церковний осередок у Римі, у якому виріс храм Божий Св. Софія, що стала особливою окрасою Риму. Також поруч катедри Св. Софії виріс Український Католицький Університет ім. св. Клемента Папи. Відзискав історичну посілість УКЦеркви, де в історично минулому розвивалось наше релігійно-церковне життя, це посілість при п’яцца Мадонна деї Монті 3, яка стала патріяршим двором з гостинницею і церковцею свв. Сергія і Вакха з чудотворною іконою Жировицької Божої Матері. Також відновив, покликавши до життя монаший чин Студитів, у Кастель Гандольфо, якого архимандритом був сучасний Владика Любомир Гузар, що зараз сповняє обов’язки глави Помісної УКЦеркви у Львові. І так, завдяки великим трудам Блаженнішого Йосифа, Вічне Місто — Рим стало для нас, українців у розсіяні, ближчим — нашим. Приїжджаючи на різні імпрези до Риму, а все ми приїжджали на день народин Блаженнішого Йосифа, щоб йому скласти наш доземний поклін і вдячність за його надзвичайні надбання для нашої УКЦеркви не тільки у Римі, але в цілій діяспорі, ми все почували себе як вдома — добре.
Так роздумуючи над унікальним життям і творчістю світлої нам’яті Патріярха Йосифа не можна не згадати ідеї патріярхату, яка постала давно, скоро після Берестейської Унії 1596 р. за тодішнього Митрополита Веньямина Рутського, який доклав багато зусиль, щоб утворити патріярхат Київської Церкви. Хоч в той час були всі познаки, що ідея патріярхату стане дійсністю, але, на жаль, так не сталось. З того часу ідея патріярхату припадала порохом, щойно після появи у Вічному Місті Блаженнішого Митрополита Києво-Галицького Йосифа, він відпорошив цю ідею на форумі Вселенського Собору Ватиканського II. Блаженніший Йосиф виступаючи на згаданому форумі просив, щоб Помісну Українську Католицьку Церкву було піднесено до гідности патріярхату. Блаженніший Йосиф зробив все можливе, щоб цю ідею прийняла Апостольська Столиця. У той час почали віяти інші вітри і Блаженніший Йосиф бачив, що треба рішитись на власний чин і рішився на прохання мирян, священиків і деяких владик прийняти титул Патріярха, що офіційно сталось у Святому Році 1975, де у базиліці св. Петра у Римі, при головному вівтарі під час торжественної Служби Божої піднесено возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Йосифа. З того часу наша УКЦерква стала патріяршою Церквою і у своїм Завіщанні Патріярх писав: «І вас, мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти…». Згадуючи світлу пам’ять Патріярха Йосифа пам’ятаймо про його Завіщання… для нас.
М. Г.
