Josef Mackiewich: «W cieniu krzyza»
Під такою назвою появилась у видавництві Контра, Дондон, 1972 рік, книжка у польській мові, якої автором є Юзеф Мацкевіч.
Автор книжки на вступі сказав: «Я написав цю історію у переконанні, що ніхто інший з польських авторів крім мене не захоче перервати мовчанки у справах, що повинні бути усім відомі». Є питання, чи знайдеться хтось з українських авторів, щоб перервав мовчанку і показав українській спільноті Ватикан у відношенні до Української Католицької Церкви в історичній перспективі і заразом відкрив , нам Ватикан таким, яким він є, а не таким, яким він повинен бути. Це заощадило б нам багато енергії, а другим розчарувань і зайвих ілюзій.
Мацкевіч мав на увазі польську Церкву, але поруч неї дав широку панораму Вселенської Католицької Церкви і всього християнства, показуючи як клювався діялог комунізму з Ватиканом, та Світової Ради Церков із сучасним московським правослов’ям. Для українського читача ця книжка цікава тим, що подає факти й документи проте, що Ватикан діяв і діє суто політично, а не завжди релігійно. Це тим більше важливо, бо деякі українські владики, священики, як також і дехто з мирян закидають організованому мирянському рухові опозицію Апостольському Престолові. На щастя всім іншим відомо, що Ватикан майже все діяв політично, а у відношенні до нашої Церкви зокрема. Мацкевіч у своїй книжці прекрасно ілюструє політичний аспект Ватикану, що бере верх над релігійним. Чи це не вимагає опонування?
Належить підкреслити, що автор праці виявився прекрасним хронологом, що віднотовує цілий ряд фактів, підтверджуючи їх стосовними цитатами з різномовної публіцистики.
З приходом папи Івана ХХЛІ автор віднотовує різкий зворот в напрямі усучаснення Вселенської Католицької Церкви. При цьому подає твердження з різної преси, що Іван XXIII мав бути неполітичний папа, але виявився найбільш політичним.
Першою ластівкою реалістичної політики папи Івана XXIII було знесення амбасад еміграційного польського і литовського урядів у Ватикані. Видається мені, що не можна ставити в одній площині польську й литовську справу, бо Литва прилучена до Радянського Союзу і не існує як держава, тоді коли Польща є формальною державою.
Kobel Opatrznosci, Kontra, Londyn 1972.
Автор праці того не бачить, бо це для нього є лиш ілюстрація.
Мацкевіч підкреслив, що на протязі історії Ватикан для здійснення «добра церкви» послуговувався різними методами, а політичні питання були тут визначальними. Автор вказує, як згідно з такою настановою формувались відносини з большевиками у двадцятих роках, коли на згарищах революції з комуністичних рук згинули маси народу Східньої Европи. Ватикан, з розрахунком для «добра церкви, допомагав голодуючим в СССР. Наводить цікаві фраґменти з долі Російської православної Церкви, яку Кремль спершу обезкровив, а опісля поставив на свої услуги. В противагу до цього наводить, як в той час реагувала Російська Православна Церква на еміграції. Він приходить до заключення і ставить твердження: — «Що ж багато говорити! Церква через тисячеліття держала з сильними. Держала з монархами, які були сильними, а під сучасну пору є сильна лівиця, і комуністи, то вона держить з комуністами»!… (стор. 65). Ауґуст Бебел, основник німецької соціял-демократії сказав: Коли соціялізм дійде до влади, Церква буде його боронити з цією самою завзятістю, з якою піддержувала федералізм і капіталізм».
Під час другої світової війни Рузвелт писав листа до папи Пія XII, суґеруючи йому, не атакувати большевиків, та щоб у тій ситуації вибирав менше зло. Меншим злом у той час, на гадку Рузвелта, був СССР, у якому «заходять великі зміни, і сам Сталін до цього прямує»… Поруч таких зіставлень автор навів відомий «Лист до народів Росії» папи Пія XII.
Автор подав багато цікавих сензаційних біографічних даних, як ось про патріярха Алексєя Сім’янського, що походив з шляхетського роду і свою карієру починав ще перед революцією. Алексей запізнався в інтимному колі баронеси з Разпутіном, який уможливив йому зустріч-побачення з царицею. Молодий, спритний і говірливий єпископ Алєксєй вкрався в довір’я цариці Єлисавети Теодорівної і скоро став архиєпископом. У наслідок підписаної угоди митрополита Сергія з большевиками 1927 p., звільнили архиєпископа Алєксєя з заслання. Автор наводить анонімний документ від 13 квітня 1928 року, розповсюджений між духовенством, який говорить: «Ми не упераємось про це, що Сергій є донощиком. Фактом однак є, що оточують його ноторичні зрадники, як Серафим Тверскі, Алєксей Сім’янскі…» (стор. 96). Після смерти неканонічно обраного патріярха Сергія 31 січня 1945 р. Сталін номінував патріярхом Алексєя. Автор наводить фрагменти, як Сталін і Алєксєй взаїмно себе поздоровляли, складаючи різні побажання й вислови подяки, і вказує, як тепер московська православна церква спритно веде акцію за «мир» у світі. Для цього використано міжнародні форуми, як конференцію Світової Ради Церков у Нью Делі і на острові Родос. Окремий розділ автор присвячує для відомого митрополита Нікодима, який на 32 році (!) свого життя став архиєпископом, а скоро після цього митрополитом. В руках Нікодима скупчились усі важливіші вузли зовнішної діяльности Московської Православної Церкви. Він же очолював 16-членну делегацію Московського Патріярхату на третій екуменічній конференції в 1961 р. в Нью Делі, де Московську Церкву прийнято в члени Світової Ради Церков. (Проти прийняття було всього три голосі. Автор підкреслює, що Нікодим мав чималі успіхи на конференції на Родосі, де виміг, що «так зв. боротьба з атеїзмом не була допущена на порядок денний, бо краще цей час присвятити боротьбі за мир», що і сталось. За його впливом Світова Рада Церков не брала участи у Вселенському Соборі Ватиканському II після того Нікодим появляється в Римі сам у складі московських обсерваторів на Вселенський Собор Ватиканський II.
Мацкевіч подає досить широке тло, як формувався Вселенський Собор. Одну сторінку під заголовком: «Невдала спроба українців» і «за ціну звільнення» він присвятив українській церкві. Тут він згадує, як 15 українських єпископів «греко-католицького» віроісповідання виготовили обширний меморіял про переслідувану Церкву в Україні й про заслання митрополита Кир Йосифа Сліпого. Але меморіял цей не потрапив на денний порядок нарад, ані не був оголошений в пресі. (Про те писала українська преса. М. Г.) Якимись дорогами вдалось українських єпископів переконати вицофати цей меморіял щоб «не псувати братерської гармонії» Собору. Мабуть про це ніхто був би не знав, якщо б припадком цієї справи був би не згадав містер Казінс (це той, що посередничав при звільнені Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого), кореспондент журналу «Сатардей Рев’ю». Мацкевіч підказує, що єпископи вицофали свій меморіял за ціну звільнення митрополита Кир Йосифа Сліпого.
Автор книжки наводить більше фрагментів, що мали подібний характер, як меморіял наших владик і були усунені з форуму Собору. Згадати б виставку «Мовчазної Церкви», що відбулась поза рамами Собору. Відповідальні за дух Собору постарались, щоб нічого не перешкодило установленому плянові — за всяку ціну зближення з некатолицькими церквами і наведення діялогу з комуністичним бльоком — Москвою.
Згадується цікавий епізод під назвою «Заборонена книжка», в якому йде мова про об’ємисту книгу, (721 сторін), що була надрукована 1962 р. в Римі італійською мовою, але раптово зникла з книжкових полиць і являється тепер рідкісним виданням. Ця праця була перекладена й на інші мови, але доля усіх видань однакова. Книжка появилась під назвою «Компльото контра ля кієза», себто «Змова проти церкви». Автором книжки є француз Моріє Піне, але думають, що фактичним автором є кардинал Октав’яні, а інші твердять, що авторами є ціла група італійських та американських пралатів. Португальський католицький тижневик «Аґора» в березні 1963 р. писав, що там вдалося здобути один екземпляр цієї книжки, та що на протязі кількох днів приходили до друкарні високі урядники поліції, пропонуючи викупити цілий наклад. Але з того нічого не вийшло. В передмові до італійського видання написано: «Існує замаскована конспірація проти Церкви. Її вороги змагають до знищення найсвятішої традиції, подібно, як це робили за часів Кальвіна, Цвінґля й інших єретиків… В ієрархії Церкви заіснувала п’ята колона. Так званий «Бльок прогресистів» тішиться піддержкою певних кіл Ватикану»… Вже цих кілька речень з передмови вистачає, щоб збагнути частковий дух цієї книжки. Вона розкрила куліси і показала як большевицька Москва одягнувшись у православні киреї активно діє проти Вселенської Христової Церкви.
Крім цього автор книжки «В тіні хреста» подає перебіг Вселенського Собору, наводить видавані енцикліки і під кінець наводить цілий ряд комуністичних і соціялістичних організацій, які мають великий вплив на державне життя в Італії. Він немов хоче сказати, що Італія, столиця християнства, має так багато тих, що не вірять у Бога та заперечують християнство.
В загальному слід підкреслити, що праця Мацкевіча є багата на інформації про стосунки комуністичного світу — Радянського Союзу — з Вселенською Христовою Церквою. Всі інші проблеми є цілковито поминені. Це значить, що автор висвітлив тільки частково усучаснення Римо-католицької Церкви. Треба припускати, що він не ставив собі широкого завдання в зв’язку з усучасненням Римо-католицької Церкви, яке відбулось й в інших площинах. Вселенський Собор Ватиканський II, щоб Римо-католицьку церкву зрушити з закостеніння, порушив проблему уведення живих мов у літургіях, увів децентралізацію, (національні єпископські конференції), та визначив мирянам активні права й обов’язки, зробивши їх співвідповідальними за долю Церкви, (правда, деякі єпископи ще не спроможні з тим погодитись), уневажнив обвинувачення жидів за христовбиство і увів цілий ряд інших важливих реформ.
Аналітичний аспект книжки недостатній. Автор звернув увагу на поодинокі факти, фрагменти, описовий перебіг подій, але не аналізує їх. При докладнішій аналізі то і в негативному він знайшов би дещо позитивного, конечного й необхідного. Треба припускати, що автор собі такого завдання не ставив. Незалежно від цього книжка «В тіні хреста» має свою вартість як піонерська праця, з якої колись скористає дослідник — історик цих проблем. В книжці є багато матеріялу, цитат, назв, документів і підмічень, де за ними шукати.
Варто б і нашим діячам, а зокрема владикам запізнатись з цією працею. Вона напевно дала б дещо відмінний погляд на багато різних проблем по відношенні Апостольської Столиці та ватиканських курій. Мали б нагоду побачити, як політично, а поруч з тим іноді не по-християнськи діяли і сьогодні дальше діють деякі ватиканські пралати. Тоді напевно зрозуміли б чому так справа життя Української Католицької Церкви трактується у Ватикані, та що причини відмови піднести її до гідности патріярхату не є канонічного і пасторального характеру, як нам писав папа Павло VI, але суто політичного: діялог Ватикан Москва. І в кінці може б побачили, що не все правда у тому, що приходить до нас з печаттю Апостольської Столиці.
