(Реферат)
У цій темі обговоримо умови розвитку і дії мирянського руху, зорганізованого у формах статутових товариств. Говорити будемо тому, що ми є свідками інтензивних намагань модифікувати, унапрямити, чи популярно «координувати» дію товариства, якого ми усі є членами. Ці намагання заставили декого з нас подумати над укладом усього нашого організованого життя, над його структурою, політикою, домінуючими силами, та головно над етичними засадами тих домінуючих сил, і застановитися, щоб дати собі відповідь на питання, які є найкращі і найуспішніші форми існування і дії патріярхального товариства у близькому майбутньому.
Кожне статутове товариство є юридичною особою. Зачати від цього відкриття Америки треба тому, що кожна юридична особа діє в межах закону, а цей закон, створений вищою владою, існує на це, щоб ґарантувати й забезпечити нормальний розвиток товариства. Найбільший успіх товариство здобуває тоді, коли в межах даного закону воно зуміє здійснити свою програму найкраще.
В нормальних правових умовах стосунки товариства з його вищою владою зачинаються одержанням ліцензії на існування, а кінчаються на плаченні річного податку. В других умовах, де закон виведено з дії, ця вища влада дозволяє собі піддавати статутовому товариству свої цілі й регулювати його діяльність по лінії власних «вищих» потреб. В таких умовах одна організація стає невільником другої і тратить свій незалежний характер. Українське внутрішнє життя багате на приклади з такої системи, яка не багато має спільного із правовою, хоч у прилюдних і публіцистичних виступах оратори намагаються переконати кожного, що наша дійсність взорується чи уподібнюється до унормованого й упорядкованого державного життя.
Немає сумніву в тому, що Патріярхальне Товариство зорганізувалося на базі цієї першої системи, з перспективою здійснювати свою програму без втручання зовнішних сил і без заключення власних ресурсів для невласних цілей. Але діяти йому прийшлося у загальному закріпленні елементів цієї другої системи, яка творить організації панів і організації невільників, для аристократів і плебеїв… (Ця система ніколи не мала б успіху, коли б у ній не відіграла своєї почесної ролі кляса, яка згідно з нашим політичним лексиконом зветься — поплентачами).
Немає сумніву, що атаманськими силами в цій нашій системі є сили політичні, які в міру їхніх ідеологічних програм змагають до тотального опанування всього організованого життя. Одною із випробуваних метод для цього — це опанування існуючих і від них незалежних організацій. Історія такої активности наших політичних сил дається усистематизувати так:
- Доба дуплікацій суспільних організацій. (ОДВУ — ООЧСУ, ЦеСУС і ЦЕСУС).
- Доба інфільтрації суспільних організацій. (Опанування ЦЕПУЕН, СУБ).
- Доба координації суспільних організацій, (сучасна доля нашої організації).
Основною лінією у цих періодах було, є і не перестає бути партійництво, як результат захланної природи групово-політичних вождиків, що через мізерність успіхів їхніх власних організацій посягають по другі.
Немає найменшого доказу на те, що основоположники нашої організації бажали мати її партнером цієї системи, чи претендентом до групових політичних змагань силою «одного голосу» в цілій системі. Маючи свою конкретну програму дії і не конкуруючи та не втручаючися до програмового засягу жадної з існуючих організацій патріярхальне Товариство самостійно розвинуло свою діяльність в атмосфері повного респекту до других організацій, маючи від деяких із них велику моральну піддержку. Воно задержало свою окремішність і незалежність без огляду на посилену координаційну гарячку в сучасному виді, завдяки своїм програмовим цілям.
Незалежність Товариства мотивується декількома позитивними засадами, що лежать в основах кожного зрілого суспільства. Незалежність церкви від політичних сил — це стрижень сучасного правопорядку в світі. Лиш в країнах з большевицькою диктатурою ця залежність існує і політична партія має своїх уповноважених для церковних справ. Вони її контролюють і церква не має там своєї незалежности. Епігони цієї скомпромітованої системи дуплікують її тепер для нас у мінятурі.
Різниця у програмах між політичними і мирянськими організаціями є вимовна настільки, що не вимагає пояснень. Ідеологічний елемент політичної організації є домінуючого характеру; а у мирянській організації він копійки не варт. Політичні організації мають за собою понад пів століття ворожнечі, а мирянському рухові нема до того жадного інтересу. Політичні лідери, (в листопаді 1969 року в Римі), заповіли, що українська церква має боротися за самостійну Україну. Мирянський підхід до церкви є такий, що церква має подостатком власних обов’язків, та що вона не може бути ще одним відділом УПА.
Можна б міркувати про доцільність якогось структурального пов’язання мирянського руху з політичними, чи ними інфільтрованими громадськими організаціями, як би передбачалися з цього якісь користі для мирянської програми. Практика показує, що усі «скоординовані» організації в УККА чи СКВУ нічим не поправили своєї долі, але стали засобом для інших цілей. Основним залишиться твердження, що суспільна вартість і праця кожної організації залежить від її власної програми і динаміки, а не від того, з ким вона координується.
Існує ще й зовнішній аспект спілкування церкви з політикою. Нічим більше большевики не нищать нашої церкви, як підставленням її політичних цілей. Жаль, що політичні і церковні лідери не бажаючи зрозуміти цього ускладнення дозволяють собі на непотрібні кроки, чим постачають прямий матеріял большевицькій пропаганді.
В наслідок таких двох протиставних становиш політичні чинники вирішили, що незалежний мирянський рух їм не потрібен, і створили свій власний у Чікаґо, літом 1972 року. Це зовсім вкладається у подану вище схему методів тотального опанування громадського життя. Але політичні сили не одинокі в цьому. Деякі єпископи також не бажають собі незалежного мирянського руху і мають свій власний єпископський мирянський рух. Із різних організаційних заходів останнього року видно, що деякі владики, неґуючи існування Патріярхального Товариства, повернулися у бік концепції «політичного мирянства» і патронують його організаційному завершенні на СКВУ. Це дає повну підставу говорити в цьому рефераті про конечність незалежности мирянського руху не тільки від політичних сил, але і від церковних ієрархів, (у яких він досі стоїть поза законом), і про існування конкуренційного до нас, назвімо його, «політично-єпископського» мирянського руху.
Не перебільшуючи значення відомих фактів можна ствердити, що відношення між мирянськими організаціями і священством та ієрархією є доволі дивне, не без вини обох сторін. Існує оправдане недовір’я між ними а намагання владик посідати свій власний мирянський рух, зглядно своїх репрезентантів його рекрутованих передовсім із політичних областей, ледви чи сприяє ліквідації цього недовір’я. Акцептуванням цієї дивної системи непорозуміння поглиблюється. Мирянам незрозуміло, чому вірні УКЦ мусять вдержувати свою репрезентацію до свого владики лиш через приналежність до громадської чи ідеологічної організації, (а не через приналежність до своєї парафії, чи церковної організації), делегатами які вихрещуються на мирянських щойно поїхавши до Чікаґо або Торонто. Заанґажування по вуха духовних властей у творенні такої системи дозволяє інколи говорити про наявність «опартійщених духовників», нижчої і навіть вищої ранґи. Не даром у рядах видимих і невидимих дорадників владик бачимо переважно людей із партійницьким піднебінням. З подвійної льояльности таких служак користей для церкви не було.
Незалежністю мирянського руху від ієрархії не бажаємо творити революції, але насамперед осягнути поширення церковно-політичної думки фаховими силами, які стоять дальше від політичних і єпископських канцелярій. Коли сучасні політичні мирянські рухи задоволяють наших владик загальниковими і низькопоклонними заявами, то мирянський рух зате практично виконує багато корисної роботи для добра церкви, згідно з його програмою. Незалежний мирянський рух пропонує свою динамічну ролю владикам без жадної компенсати, коли політичні сили, час-до-часу, використовують владик для підвищення свого авторитету серед громади, і владики на це ідуть. Незалежний мирянський рух пропонує вибір представників мирян до відповідних функцій, а в існуючій ситуації єпископи покликають собі представників мирян переважно з політичних кругів. Унія політичних лідерів з ієрархами найактивніша саме тепер, коли із Канади ідуть пристрасні старання притягнути на СКВУ Патріярха Кир Йосифа І, щоб використати і його авторитет.
Кооперація церковних ієрархів із політичними лідерами може мати різну інтерпретацію, але участь ієрархів на СКВУ має ясно окреслене значення. Політичні лідери створили СКВУ для координації і репрезентації тих організацій-невільників, які є у їхніх руках сяк чи так. Вони стоять і діють понад ним. Владики ж там мають стати рядом з іншими організаціями під командою одного чи другого політичного лідера. Політика займається цілістю життя, якого церква є лиш одним сегментом, або сектором. Така роля владик не багатьом мирянам подобається. Тим більше, що користі із цього спектаклю для церкви жадні.
При цьому репрезентативна сторінка участи владик на СКВУ може мати і неповажні вияви. Владики звичайно репрезентують церкву, включаючи свою паству, зглядно духову сторінку життя мирян. Чи можуть вони репрезентувати на СКВУ політичні погляди своїх мирян? СКВУ — імпреза політична, не зв’язана з духовими й церковними справами. Коли ж репрезентацію мирян перебере там «Координація», то що тоді залишиться владикам? Також і перед зовнішнім світом владики повинні репрезентувати своїх вірних безпосередньо. А політичні і громадські організації не повинні репрезентувати вірних перед їхніми власними єпископами. Ця критична оцінка ситуації аж ніяк не зменшує ролі наших владик у загальному суспільному житті. Навпаки, їм належить більш промінентна роля, як лиш принести свою реверенду на трибуну СКВУ. За приклад можна мати тут Архиєпископа Макаріоса і його політичну функцію. Він очолює народ. Але жаден із його міністрів, ані тим більше із політичних лідерів, не репрезентує мирян його церкви перед ним, ані тим більше перед зовнішнім світом. На жаль ці справи, як і багато інших, стоять у нас на виворіть, зі шкодою для нашої церкви.
Наше українське життя проходить не у законом унормованому порядку, а в уявній, і через це в нереальній системі. Тому маємо нераз незрозумілі перебільшення претенсій поодиноких організацій і поширення їхніх програм поза межі можливого. Патріярхальне Товариство тим не користується. Воно стоїть твердо в рамцях своєї програми як організація незалежна від жадних спекулятивних сил і поза диктатом владик. Його демократично-виборча система, безпосередні цілі й акції будуть і на дальше вирішними у визначенні напряму його існування.
