Дяк є присутній у церкві на кожному Богослужінні. Зрештою, саме йому й відведена основна роля проводиря співу в будь-якій спільній молитві у храмі, керівництво церковним хором. Правда, зараз у багатьох наших церквах цей спів далеко не на висоті. Й на це є відповідні причини: ланцюг підготовки дяків був розірваний надовго. Коли ж УГКЦ вийшла з підпілля, то за нагальними церковними справами відразу було не до співу. Вважалось, що з тим можна почекати. Добре, що у Львові знайшлися ентузіясти, які взялися за відродження церковного співу і підготовку професійних дяків. У дев’яностому році при Львівському музично-педагогічному училищі утворилася Дяківсько-регентська школа, тепер це приватне богословсько-музичне училище, яке готує професійних дяків, регентів і катехитів.
«Я чувся винним, що розірвав ланцюг».
Директор училища, він же ініціятор його створення, Мирослав Іванович Дещиця розповідає: «Я виріс в родині дяків. Мій прадід, дід і батько були дяками, то ж дитинство, зрозуміло, пройшло на церковних хорах в селі Спасів на Сокальщині. Донині пам’ятаю цей спів, виступи хору, яким керував батько. Цей церковний хор виступав і за «Просвіту», й так скрізь було. Пригадую, як батько гордився зайнятими призовими місцями на конкурсах у Львові. Я ріс в ті часи, коли про дяківство не мріялось, хоч дуже любив церковний спів, мав музичні здібності».
Мирослав Іванович закінчив музично-педагогічне училище, Львівську консерваторію, викладав музику у школі, згодом в — музичному училищі, став заступником директора. Коли в Преображенській церкві заявили про перехід в лоно УГКЦ, тут же ж зародилась ідея створити при церкві школу дяків, але покійний Владика Стернюк порадив створити таку школу для всієї єпархії. «Розпочинати дякувати самому вже запізно, — розповідає Мирослав Іванович, — то ж я вирішив присвятити себе підготовці дяків, адже весь час відчував за собою цей моральний обов’язок».
Колись дяк обов’язково грав на скрипці
В українській клясиці дяк чомусь удостоївся не вельми шанобливих епітетів. Шевченкові «щастило» на п’яних дяків, хоча саме дяки його й грамоти навчили, й малювати. Ще раніше Котляревському не дуже подобалися їхні голоси, вони то «харамаркали», то «вічну пам’ять заквилили». Але всіх, здається, перевершив Степан Руданський, який про спів дяка писав: «Так колись моя коза на льоду кричала, як її там звірина бідну розривала». Ці слова мені не раз з гіркою усмішкою пригадуються, коли справді чую непрофесійний спів дяка. Але, заради справедливості загляньмо в історію.
У 16-17 століттях й пізніше в Галичині все шкільництво трималося на дяках, вони були активістами національного і просвітницького руху, шанованими людьми в громаді. Це була особлива суспільна верства населення, яка відіграла прогресивну ролю в українській культурі. Церква, школа, «Просвіта» — це був той трикутник, в якому дяк завжди крутився.
У минулому столітті при катедральній церкві Івана Хрестителя в Перемишлі діяв Дяко-вчительський інститут, який заснував кардинал Михайло Левицький і який видав галицькому суспільству цілу плеяду церковних і суспільних діячів. Тодішньою мовою цей заклад називався «заведение певческо-учительское». Куратора або ректора цього інституту, отця Івана Могильницького цісар навіть підніс до лицарського стану. Щоб заклад нормально функціонував, парафіяльне священство мало обов’язок постійно підтримувати його матеріяльно. У Дяко-вчительському інституті навчали релігії, німецької мови, української, польської, географії, природи, рахунків, логіки, методики навчання та церковного співу. Ректор Іван Могильницький сам писав підручники, за якими потім навчали дітей у школах. Він же ж організував у 1816 році й перше видавниче товариство в Галичині — «Товариство священиків», яке ставило собі за ціль «поширення правди віри і моральності в народі». З цього Дяко-учительського інституту вийшло багато світлих і діяльних одиниць, які несли освіту в широкі народні маси. З дяківської родини вийшли Анатоль Вахнянин, відомий громадський діяч і композитор (його вчителем був вихованець цього інституту), композитори Віктор Матюк, Михайло Вербицький. Перемишльський дяко-вчительський інститут відіграв важливу ролю у відродженні музичного життя в цілій Галичині, організації церковних хорів.
Згодом естафету цього закладу перейняла дяківська бурса, яка діяла при церкві Юра у Львові. Правда, не збереглося ні її навчальних плянів, ні інших матеріялів, які б допомогли у відтворенні дяківської школи тепер. Відомо тільки, що кожен дяк мусів тоді грати на скрипці. Добре, що ще до 1994 року жив випускник цієї бурси, колишній дяк Микола Сух, який залюбки погодився викладати церковний спів у новоствореній дяківсько-регентській школі. Багато чого відтворювалося прямо з його розповідей, з пам’яті записували ноти. Тепер це справжній скарб, яким користуються студенти. Покійний Микола Сух, окрім церковного, співав ще й у відомому довоєнному хорі «Трембіта», де гуртувалась львівська співоча інтелігенція, то ж йому справді було чим поділитися з молоддю. «Він нас ніби за руку провадив, — розповідає Мирослав Іванович. — Я дуже вдячний долі за цю зустріч. Інакше багато б чого втратилося назавжди».
Скрипку замінило фортепіяно
Дев’ятий рік діє у Львові цей незвичайний навчальний заклад. Незвичайний тому, що тут щодня лунає божественний спів. За час навчання, до речі, студент училища має обов’язково відспівати сімсот годин. В основі музичної навчальної програми — програма диригентського відділу музичного училища. Окрім того, вивчаються інші предмети: політична історія України, основи суспільних наук, правознавство, українське народознавство, історія Церкви, церковнослов’янська мова, психологія, педагогіка, етика та естетика, методика викладання. З богословських предметів студенти вивчають церковний спів, літургію, церковний устав, екзегетику Святого Письма, догматичне богослов’я, катехизм. До того ж, є індивідуальні заняття з вокалу і гра на фортепіяно. Робочий день студента дуже напружений, розпочинається о 8.15 зранку Літургією у церкві Стрітення на вул. Винниченка. Хор училища співає Літургії і в інших церквах Львова: в Преображенській, в церкві Михайла. У часі Великого посту хор училища співав покаянний канон Андрія Критського в соборі св. Юра, по середах і п’ятницях — Літургію непередосвячених дарів. Це — давні, забуті вже спільні молитви, які студенти відтворюють за рукописними нотами, записаними з пам’яті старого дяка.
Пляни на майбутнє
Мирослав Іванович Дещиця дуже хотів би зберегти для майбутнього ті давні Богослужби, які на сьогоднішній день є вже майже забуті. Це — Утреня, Велике повечер’я, Літургія напередосвячених дарів. Прикро, що сьогодні навіть священики ігнорують ці богослуження (чи не з матеріяльних причин?). По селах є випадки, коли люди самі співають Утреню, а священик при цьому відсутній. Це не зле, що сучасна Церква робить великий наголос на проповідуванні, на слові, але не варто це перенаголошувати за рахунок співу, який є нашим давнім надбанням. У нас же ж немає супроводу музичного інструмента.
… Іде час. Помаленьку відходять з життя ті люди, які ще пам’ятають довоєнний галицький церковний спів. До речі, саме цей галицький спів єднає в стінах училища представників усіх конфесій. Тут навчаються за скеруванням священиків не лише греко-католики, а й вірні усіх трьох гілок православ’я, римо-католики. Мирослав Іванович навіть виношує ідею відкрити при училищі відділ гри на органі, зайнятися видавничими справами, але багато відбирають господарські клопоти. Цього року училищу передано в аренду на три роки приміщення манастиря сестер-студиток (за радянської влади тут був корпус музичного училища), яке потребує капітального ремонту. Враження від приміщення, обдертих стін справді гнітюче й вони так контрастують з тим божественним співом, який тут щодня звучить. Училище не отримує ніякої матеріяльної допомоги з боку архіепархії, існує виключно самостійно. У штаті — лише директор (він же ж і секретар, який виписує студентам довідки), бухгалтер і прибиральниця. Усі 24 викладачі працюють за договором.
Дяка також висвячуюють
Після закінчення училища більшість його випускників стають професійними дяками, регентами церковних хорів, лише дехто — катехитами. Є й такі, що продовжують навчання в семінарії, хтось іде в манастир, бо сюди приходять справді покликані люди. А по закінченні навчання в соборі Юра відбувається особлива церемонія — Чин посвячення у дяки. Є певна богослужба, ритуал, при якому відбувається постриг в дяки (вистригається навхрест чотири пучки волосся). Майбутній дяк вбирається на цю урочистість в особливий одяг: стихар (довгу білу сорочку), короткий фелон і папафію — низьку круглу шапочку. Це і є звиклий одяг дяка у церкві. Зараз ця традиція у наших церквах чомусь забулася, її дотримуються хіба що римо-католики. Мирослав Іванович Дещиця вважає, що цю традицію з одягом теж треба відродити. Дяк має бути відповідно одягнений, це зобов’язує до певної поведінки. Та й вимоги до сучасних дяків зростають. Колись не було в церкві дяка, який би не знав нотної грамоти чи не грав на якомусь інструменті. Культурний рівень сучасних людей є набагато вищий, музичні запити теж. Люди слухають радіо, телебачення, мають сформовану певну музичну культуру, тож перед ними не схалтуриш. А тому церковному співу треба приділяти особливу увагу.
Надія Пастернак
