Варто у ці літні вакаційні місяці призадуматись над закінченням другого тисячоріччя від дня народження Ісуса Христа. Так наближаємось до великого двотисячнорічного ювілею, несподіваного приходу на землю нашого Спасителя Ісуса Христа, Який закриваючи сторінки історії Старого Завіту, відкрив сторінки історії Нового Завіту, сперті на всепрощені і любові. З нагоди надходячого цього Великого Ювілею багато з’явилось і дальше з’являються, і будуть з’являтись різні статті, есеї з багатством ідей і пропозицій, як найкраще відзначити, цю не буденну подію завершення двотисячного року, перехід з другого у третє тисячоріччя. Не ідеться тут про звичайні святкування, але здійснення, з такої радісної події, чогось величного і непроминального. Такою непроминальною подією було б ось це Господнє — Євангельське, щоб усі були одно.
Знаємо, що з першого у друге тисячоріччя Христова Церква перейшла у єдності, але на жаль, у першому сторіччі другого тисячоріччя, себто 1054 р. поділилась на Східну і Західну і при тому кинули на себе взаємні клятви, які принесли для однієї і неподільної Христової Церкви незлічимі втрати, а що найголовніше не здійснювали одної й основної Божої Заповіді, що була, є і залишиться основою Христової Церкви — Любови. Правда, ця основна Божа Заповідь була правильно проголошувана у роз’єднаних Церквах, але практично не здійснювана. Це відбувається і сьогодні, на наших очах, говориться про всепрощення і любов, але практично у цьому напрямі, майже нічого з любов’ю не робиться.
Було чи мало різних спроб для того, щоби єдина Христова Церква об’єдналась. Серед цих спроб можна назвати найбільш успішну, це Фльорентійська Унія, що відбулась 1439-24 pp., на якій була осягнута єдність. У Фльорентійській Унії брав активну участь Київський Митрополит Ісидор, до речі, який багато спричинився до її успіху. На жаль ця єдність недовго вдержалась. У перекресленні фльорентійських домовлень найбільше заважила Москва, яка вже у той час мала свої ясні релігійно-політично-імперські пляни, — ні більше, ні менше — стати третім Римом.
Так єдина, але поділена Христова Церква прожила довгі, довгі віки у клятві, майже ціле друге тисячоріччя. Під тим оглядом злам наступив завдяки великого серця — любови Папи Івана XXIII, який заініціював і скликав Вселенський Собор Ватиканський II, а перед тим нав’язав діялог з православним світом та християнськими Церквами. Папа Іван XXIII робив усі спроби, щоби православні Церкви взяли участь у будь-якій формі, у заплянованому Вселенському Соборі Ватиканському II. Ця пропозиція була обговорювана на православній конференції, що відбулась на Родосі, якої учасниками були ієрархи православних Церков. На цьому форумі була внесена пропозиція з сторони Російської Православної Церкви, щоб ніхто з православних Церков не брав участи. Відомо ж, що Вселенський Патріярх Атенаґорас мав добру волю бути хоч спостерігачем на заплянованому Соборі, але схвалена пропозиція Російської Православної Церкви, закрила йому дорогу.
Несподіванкою було для усіх, коли на відкритті Вселенського Собору Ватиканського II з’явились представники, як спостерігачі від Російської Православної Церкви, якщо не помиляюсь в особах Дехтярова і Котлярова. Це була клясична лекція для Вселенського Патріярха Атенаґораса. Незважаючи на це Апостольська Столиця не переривала діялогу з Православною Церквою і допровадила до того, що Папа Павло VI і Вселенський Патріярх Атенаґорас разом зустрінулись й обнялись поцілунком люби і зняли з себе клятви. Це був справді вияв християнської любови, який накреслював добрі шляхи для здійснення Євангельської істини — щоб усі були одно.
Ідею єдности Христових Церков безперебійно продовжує і всіма силами підсилює Папа Іван-Павло II. Як видно з наявних актів, що колишні, так близькі надії до єдности в останніх роках охололи. Без сумніву у цьому охолодженні веде перед ніхто інший тільки Московська Патріярхія. На жаль, Вселенський Патріярх Вартоломей, зрозуміло, похилився у сторону Півночі, а там не ідеться про єдність Христової Церкви, але про імперсько-політичні справи, які тільки прикриваються християнськими ідеями. Це не означає, що треба припинити дальші спроби, а навпаки треба дальше над цим працювати і мати на увазі, це що у людини є не можливим, то у Божому Провидінні є все можливе.
Скільки Христова Церква, від її постання перейшла, під різними формами переслідувань по сьогодні і вона, Христова Церква, без танків, ядерної зброї, ракет і т. д. переможно вдержалась і все вдержиться. Ось візьмім до уваги УКЦеркву й УПЦеркву, які були майже фізично знищені і вони сьогодні воскресли. Цього не можемо сказати про Російську Православну Церкву, бо її воскресив, добре знаємо для яких цілей, Сталін. На жаль, Російська Православна Церква і сьогодні від тих цілей не відмовилась, а це шкода.
Варто з цієї небуденної нагоди Великого Ювілею зробити підсумки і вказати на цей велетенський вклад Христової Церкви не тільки для розвитку духовного життя, але і цивілізації.
Ми українці католики і православні повинні застановитись і постаратись улаштовувати з цієї нагоди спільні зустрічі, конференції, вечорі з доповідями і шукати нашого спільного знаменника, а не жити стереотипами московської марки, яка все мала свої імперсько-політичні пляни, яких і сьогодні не відкинула. Ми повинні собі твердо сказати, що так Українська Католицька, як і Українська Православна Церкви є того ж самого Київського Обряду і нас нічого не повинно ділити. Ми повинні спільно піддержати ідею єдности наших Церков та долучитись до змагань за єдність Христової Церкви, — ЩОБ УСІ БУЛИ ОДНО.
М. Г.
