«Греко-католицький календар», що нині видає Товариство св. Кирила і Методія у Пряшеві, був колись одною з найчитаніших книжок русинів-українців Словаччини. Після відновлення Греко-католицької церкви в 1968 p., коли він виходив під редакцією о. Степана Папа (пізніше о. Маріяна Поташа), він друкувався українською мовою. Від 1990 р. кількість україномовних статтей на його сторінках понизилась на мінімум. В найновішому випуску — на 1998 рік українською залишилась лише його назва —«Греко-католицький календар». Ці два слова та назви місяців — єдині документи того, що календар був колись українським.
Правда, азбукою тут ще за традицією надруковано календарну частину за юліянським стилем, однак не по-українськи, а «кодифікованою русинською літературною мовою». Тут зазначені такі свята, як Переполовліня 50-цы, Паміятка Обновліня Храму Воскресіня Христова, Єротей свящмуч, Марина велмуч, Параскева препмучца, Симеон і Иоан препны, Трофім і Теофіл мучкы, Пантелеймон велмуч та інші. І ще є тут кириличні написи на репродукціях ікон. Те все! Мало? І за те спасибі!
В статті Яна Баб’яка Biskupi byzantskeho obradu (Єпископи візантійського обряду) наведені імена всіх греко-католицьких митрополитів, архиєпископів, єпископів, апостольських екзархів та адміністраторів світу (включно пенсіонованих) не за країнами (як досі), а за їх національністю. У кожного є дата народження, рукоположення й посвячення. Це цінний реєстр, з якого довідуємось, що сучасна греко-католицька церква у світі розподілена на чотири національні церкви: українську, румунську, рутенську (!) та словацьку.
Із списка виходить, що найбільше єпископів (43) в сучасності має Українська католицька церква. Як українці в реєстрі наведені: Кардинал Іван Любачівський, Любомир Гузар, Володимир Стернюк (помер), Василь Ігор Медвіт та Юліян Гбур (всі Львів), Софрон Дмитерко, Софрон Мудрий та Іриней Білик (всі Івано-Франківськ), Іван Хома (Рим), Михайло Колтун (Зборів), Павло Василик (Коломия Чернівці), Юліян Вороновський (Самбор-Дрогобич), Михайло Сабрига (Тернопіль), Михайло Бздель та Степан Сорока (Вінніпег), Лаврентій Д. Гуцуляк (Едмонтон), Ізидор Борецький та Роман Даниляк (Торонто), Северіян Якимишин (Ню-Вестмінстер), Корнелій Пасічний та Василь Філевич (Саскатун), Стефан Сулик та Володимир Паска (Філядельфія), Михайло Вівчар та Інокентій Г. Лотоцький (Чікаго), Василь Лостен (Стемфорд), Роберт Москаль (Парма), Іван Мартиняк (Перемишль), Федір Майкович (Вроцлав), Андрій Сапеляк та Михайло Микицей (Аргентина), Петро Стасюк та Іван Прашко (Австралія), Єфрем Кривий (Бразилія), Христо Пройков та Методій Стратієв (Болгарія), Анаргірос Принтесис (Греція), Михайло Гринчишин (Франція), Платон Корниляк (Німеччина), Михайло Кучм’як (Великобританія), Ерколе Лупінацці (Італія) та Сотір Феррара (Албанія).
На американському континенті до Української греко-католицької церкви увійшло багато переселенців із Закарпаття. Дехто з авторів сучасного календаря з тим аж ніяк не може зміритися. Один з них (Йозеф Сухий), посилаючись на словацького історика Й. Кірхбаума, пише, що переселенці із Словинок, Пороча та Завадки, вже в 1921 р. в канадській Альберті просили тамтешнього українського єпископа Будку, щоб їм дозволив у новопобудованій церкві вживати «slonencinu», тобто словацьку мову. Я не бачив наведеного документа, однак гадаю, що тут йдеться про явну спекуляцію. На мою думку, не могло бути, щоб переселенці із руських сіл Словинки, Порач та Завадка в 1921 році вимагали запровадження в східний обряд словацької мови. Під «словенчиною» вони напевно розуміли «церковнослов’янську мову», яка в усіх церквах вище названих сіл зберіглася по сей день. Той же автор висловлює великий жаль над фактом, що вихідці з тих трьох сіл сьогодні в Канаді знаходяться в Українській католицькій церкві, а не в Словацькій візантійській церкві.
До Румунської католицької церкви візантійського обряду в даному списку зараховано одинадцять єпископів-румунів (всі на території Румунії).
Третю групу становлять єпископи-рутени (Ruteni) їх тринадцять: Юдсон М. Процик (Пітсбург), Андрій Патакі та Михаїл Дудик (Пассаік), Георгій М. Кузьма (Ван-Ню), Василій Шотт (Парма), Іван Семеді та Іван Маргітич (Ужгород), Йосиф Головач (Онковці біля Мукачева), Славомір Міклош та Йоакім Сегеді (Загреб), Іван Лявинець (уродженець із Волового, Прага), Йоакім Гербут (Скоп’є) та Сілард Керестеш (Ніредьгаза). Немале здивування викликає факт, що всі три єпископи із Закарпатської України зараховані не до української, а до «рутенської» греко-католицької церкви, хоч єпископ І. Маргітич (як і майже все автохтонне східнослов’янське населення Закарпаття) вважає себе українцем. До рутенської церкви як бачимо, зараховані і всі греко-католицькі парафії Угорщини, в яких сьогодні немає ні сліду по якійсь рутенській мові. Всі вони повністю змадяризовані. Невже таким шляхом хоче йти і єпископ Семеді?
Чотири єпископи Греко-католицької церкви у реєстрі означені за словаків: Ян Фецьо та Михал Руснак (Торонто), Ян Гірка (Пряшів) та Мілан Хаутур (Кошиці). Якщо останні двоє досі били себе в груди, заявляючи, що вони є русинами, продовжувачами традицій своїх попередників Павла Ґойдича і Василя Гопка. то тут вони прилюдно продемонстрували, що не хочуть бути, ні українцями, ні русинами, ні рутенами, а … словаками.
Син політичного післявоєнного емігранта з України Іван Гірка, якого батько віддав на навчання до Руської початкової школи в с. Руська Нова Весь (бо в Абрамовцях, де він народився, була лише словацька школа), а потім до Руської гімназії та Руської богословської семінарії у Пряшеві, нині на весь світ засвідчує: «Я є словак». Його помічний єпископ (нині апостольський екзарх) Мілан Хаутур із руського села Велика Поляна, йому притакує: «Я – теж!».
Канадські єпископи (на відміну від американських) вже змінили назву своєї Греко-католицької церкви на Словацька католицька церква візантійського обряду. Є лише питання часу, коли це поіменування стане офіційною назвою і для Греко-католицької церкви Словаччини.
Ні єпископ Ян Гірка, ні екзарх Мілан Хаутур нині вже не таяться, що їх кінцевою метою є тотальна словакізація церковно-слов’янського обряду, який в нашому краї має понад тисячрічну традицію. Свідченням того є їхня офенсива, спрямована на зміну церковнослов’янської мови в літургії Івана Златоустого на словацьку мову. Вони добре знають, що словакізація обряду є останнім кроком до словакізації всього населення їхніх єпархій, і, знаючи це, ідуть на цей крок, лицемірно заявляючи що вони продовжують традиції своїх попередників Гопка, Гойдича, Духновича, Ґаганця, Бачинського та інших.
Греко-католицька церква на території нинішньої Словаччини (до Ужгородської унії 1946 р. — православна) завжди була руською (в нинішньому розумінні — українською) церквою. Всі дотеперішні єпископи вважали себе русинами, свято зберігали східний візантійський обряд, той самий, який мав місце на широких просторах Русі і який бере свій початок в історичній місії св. Кирила і Методія у IX столітті.
Теперішні владики Греко-католицької церкви Словаччини, з благословленням Рима, руйнують віковічні традиції й вперше за всю історію заявляють: «Ми є словаки!» «Наша церква є (або буде) Словацькою греко-католицькою!» Часи міняються.
