Рівно сто років тому Іван Франко назвав «Великими роковинами» наближення сотої річниці виходу в світ першого друкованого Слова в живій українській мові. Нині минає вже двісті років з того часу як по Україні прокотився могутній сміх перелицьованої «Енеїди». Він додав відваги наступним поколінням творців українського красного письменства піти слідами полтавчанина Івана Котляревського й стати на сторожі барвистого живого Слова на всій зазбручанській Україні. За цей великий акт історичної відваги молодий Шевченко прирік йому невмирущу славу, кажучи:
«Будеш, батьку, панувати
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє
Тебе не забудуть.
В Галичині мовний фактор «Енеїди» ще до «Весни народів» почав набирати змісту загальнонаціонального чинника соборницького думання. На це вказав уже в 1837 р. Маркіян Шашкевич у своїй передмові до «Русалки Дністрової». Все це ніби факти відомі, про них писалося та й пишеться багато. Але у великі роковини, як казав Франко (а саме такими буде двохсота річниця нової української літератури) далекі факти нашої історичної долі якось по-новому передумуються і осмислюються. В контексті цих роковин хочеться перейти нашу галицьку літературну ниву і подивитися, чи засівалася вона во время оно живим народним Словом, хто були її сіячі та який збирали урожай з тої негусто сіяної та й невеликої нивки? І тут відразу пальму першенства в цій великій справі мусимо віддати Василіянському Чинові в особі о. Юліяна Добриловського. Не забагато знаємо з біографії цього рухливого місіонера, проповідника і поета, що діяв в кінці XVIII і на початку XIX ст., бо може ще не занадто уважно переглянуті й досліджені василіянські й інші архіви. Його ім’я принагідно згадується в дослідженнях літературного процесу і становлення української літератури в живому народному Слові, що поступово входило в ужиток замість церковнослов’янського «есперанто». В писаннях на цю тему І. Онишкевича, І. Франка, В. Щурата згадується ім’я Юліяна Добриловського, як такого, що писав свої поетичні твори «доброю рущиною» (від слова «руський», що тоді відповідало нинішньому «український»). Це твердження набирає особливої ваги в нинішній ювілейний рік «Енеїди». Бо власне ще до появи «Енеїди» ієромонах ЧСВВ Юліян Добриловський видав у знаменитій друкарні, тоді ще василіянського манастиря, в Почаєві, свої «Науки парохіяльні» в живому Слові. Було це 1794 p., а зн. — за роки до появи санкт-петербургського видання «Енеїди». Звичайно, що не йдеться тут про чисто літературознавче порівнання цих двох творів, бо це різні жанри. Але фактом є незаперечним, що коли говорити про початок нової доби української літератури, то зрозуміло, що ним є перше видання «Енеїди» 1798 р. Проте, коли говоримо про перше живе друковане українське Слово, то ним таки буде збірник катехетичних проповідей під назвою «Науки парохіяльні» з 1794 р. Вищезгадані та й інші дослідники та історики нашої літератури згадують ще два поетичні твори о. Добриловського, які стали піснями і так увійшли в пісенний репертуар нашого люду, що відомий польський фольклорист — Вацлав з Олеська — вважав за необхідне включити їх до свого збірника «Пєсьні польскє і рускє люду галіцийскєґо», виданого в 1838 р. Ідеться про два твори: «Станьмо, браття, в коло» і «Дай нам, Боже, добрий час». До речі, на гуцульськім Підгір’ю ще донедавна, до більшевицької навали, кожне сільське і маломістечкове весілля за побожною традицією починалося з урочистого, протяжного заспіву цеї власне пісні: «Дай нам. Боже, добрий час / як у людей так у нас / і в щісливу годину / розвеселім родину». Тай ніхто навіть не підозрівав (в тому числі також і нижчепідписаний, який бував свідком і учасником тих весільних дійств), що цей, сказати б, перший акорд супружої обрядовости має свого автора. Коли і як забрила ця пісня на наше Підгір’я, яким способом аж так вкорінилася в народі, що стала обрядовою, напевно ніхто ніколи не зможе вияснити.
Про самого автора українського живого Слова, голошеного ним в проповідях і поезії знаємо не забагато. Але згадувані вже дослідники, а особливо о. Йосафат Скрутень ЧСВВ таки дещо віднайшли з біографії цього видатного василіянина у львівських та підгорецьких василіянських архівах. Народився він у с. Зінкові на Східному Поділлі в 1760 р. в родині гр.-катол. священика (деякі джерела подають рік народження 1758). Тоді ці землі ще входили в склад польської корони, і що доживала свого віку перед розборами. Нині навіть трудно собі уявити, а православним українцям повірити в те, що в ті часи майже вся правобережна Україна, а особливо Східне Поділля, Волинь з Почаєвом та Білорусь були в основному під духовною опікою оо. Василіян. Тому нічого дивного немає в тому, що вже в 1778 р. попович Добриловський вступає до цього Чину, а 1784 р. одержує ієрейські свячення. Два наступних роки учить фізики в школі оо. Василіян в м. Шаргороді, що на Вінничині. Але, видно, що покликанням його були місійна праця і проповідництво, бо вже з 1786 по 1795 рік бачимо його на місійній праці на терені майже цілої Київської митрополії. Однак після розборів Польщі ці землі попали під владу Росії і Катерина II відразу приступила до ліквідації уніятської Церкви. Рятуючись від переслідувань, зазбручанські Василіяни подаються до Галичини. Серед них був і о. Добриловський. Підгірці, Броди, Бучач, Жовква, Крехів, Львів — ось манастирі й міста, де трудився цей невтомний місіонер і проповідник слова Божого. На протязі одного року (1800-1801) він був катедральним проповідником у соборі св. Юра у Львові. Перейшовши майже через всі галицькі Василіянські манастирі, в яких займав різні посади, з 1815 р. і аж до смерти, що наступила 1852 p., о. Юліян Добриловський постійно перебував у Бучацькому манастирі на посаді ректора школи і управителя манастирських маєтків. Власне в одному із них, а саме в с. Зеленій він і помер.
Всі дослідники його духовного доробку підкреслюють надзвичайно високий рівень його проповідей. Але один із них (В. Щурат), наголошуючи на великих гомілетичних здібностях о. Добриловського ставить риторичне запитання: «Як проповідував Добриловський у Львові? Чи по-народному? Це було б дуже цікаво знати». Звичайно, свідчень документальних, які потверджували б або заперечували оте «по-народному» в проповідях о. Добриловського наразі не маємо. Але побічних свідчень, що саме «по-народному» або «по-руськи», як тоді говорили, маємо досить. Для прикладу можна навести слова постанови VI Генеральної Конгрегації оо. Василіян ще з 1636 p., яка звучить: «Виразно розпоряджаємо, аби отці та брати голосили Слово Боже не інакше як тільки по-руськи». Треба також пам’ятати, що в ті часи богословський рівень освіти оо. Василіян був значно вищий від «ремісницьких» знань білого духовенства. Провадячи школи — вищі й парафіяльні — з чисто педагогічних міркувань оо. Василіяни вживали народної мови для тлумачення церковно-слов’янських текстів молитвословів, псалтирів та октоїхів, які служили якби шкільними підручниками. Живим Словом мусіли послуговуватись також в душпастирській та місійній катехизації. яку провадили серед назагал неграмотного населення аби довести «Божі науки до його свідомости. Дбав про це ще митр. Й. В. Рутський, а потім так зв. Василіянська Почаївська Конституція з 1772 р. Отже, враховуючи сказане, можна не сумніватися в тому, що для о. Юліяна Добриловського ЧСВВ живе Слово в його проповідях і писаннях було потребою часу й тодішніх обставин для утвердження віри і «ще більшого возвеличення Імени Господнього» серед руського люду.
Нині ми є в пошуках своєї конфесійної ідентичности і чистоти обряду. Полюбляємо, при тій нагоді, як то кажуть, час від часу, кидати каміння у василіянський город, приписуючи їм латинізацію нашої обрядовости або й польщення вірних Греко-католицької Церкви. Можливо, що якась доля правди в тому є. Але мусимо признати цьому найстаршому на Україні монашому Чину величезні заслуги в розвитку освіти, книгодрукування і утвердження в народі, якщо ще не національної свідомости, то бодай племінної окремішности від сусідніх народів. На рахунку оо. Василіян уже в XX ст. лежать великі заслуги в українізації Закарпаття, Пряшівщини і в інших регіонах їхньої подвижницької праці. Якщо ми сьогодні гордимося і втішаємося тим, що сотні тисяч українців Південної Америки, а особливо в Бразилії, навіть в 4-5-му поколінні зберегли мову і свідомість свого походження та й історичної Батьківщини, то це результат невсипущої праці оо. Василіян, що на сторожі коло них поставили Слово, як писав колись Шевченко. Там, де довго трудився монаший Чин оо. Василіян, там ніколи не вмирала душа наша. Тому стільки ворогів вони мають. А це якраз є найкращим свідченням їхньої успішної діяльности. Одного з-поміж них — ієромонаха Юліяна Добриловського — ми нині згадуємо як того, хто ще до появи невмирущої «Енеїди» уже послуговувався живим українським Словом в проповідях і в письмі. Варто пам’ятати і те, що був він не галичанином, а родовитим «східняком» як і більшість історичних Василіян.
Про це при всякій нагоді мусимо нагадувати, аби не утверджувалася думка, що оо. Василіяни — це чисто галицька, ба, майже польська, відміна католицького монашества. Знаючи добре, що так не є, про те думку таку силоміць утверджує в народі православна антигрекокатолицька пропаганда, незалежно від того, до якої деномінації такі пропагандисти себе зараховують: московської чи котроїсь з наших «козацьких» — КП або УА. В цьому питанні вони одностайні, хоч в інших — затяті вороги. Власне, з тої причини навіть при таких ювілейних датах як 200-річчя українського друкованого Слова мусимо з прикрістю говорити про це.
Іван Гречко, Львів
