Як розрізнити латинізацію і не сплутати з нею властивий розвиток Східних Католицьких Церков?У яких сферах і питаннях східні католики можуть і навіть покликані діяти разом? Чи може ця співпраця виражатися у справі формації духовенства? Як Папа пояснив східним католицьким єпископам те, що він не надає і не планує надавати статус кардиналів східним патріархам і верховним архиєпископам? На ці та інші питання для читачів «Патріярхату» відповідає єпископ Ніколас Самра – мельхітський греко-католицький єпарх Ньютона, США.
– Наша Церква впродовж століть боролася з латинізацією. Дехто робить розрізнення між латинськими практиками, які «органічно» вросли в наш обряд, і тими, які слід було б відкинути. Інші шукають «чистого» візантійського обряду. Яким є досвід вашої Церкви щодо латинізації?
– Ми справді зазнали внутрішньої латинізації, особливо з часу укладення унії з Римом у 1724 році. Антіохія пережила велике замішання з єпископами і патріархами, конкуренцію між різними людьми, бо 400 років ми перебували в Османській імперії, під мусульманським контролем. В османські часи наші люди, наше духовенство були не дуже добре катехизовані. Рядове духовенство впродовж сотень років навіть не мало хорошої богословської освіти. Азів їх навчали в монастирях, або ж єпископи збирали в себе кількох чоловіків і навчали їх. Рівень освіти був низький. У середині XVI століття Римська Церква увійшла на Середній Схід із початковою метою навчати мусульман, але побачила, що в Османській імперії це зробити неможливо, і почала працювати з православними. Православні єпископи запрошували римо-католиків, бо наше духовенство – це були прості люди. Перед тим, як почалася латинізація, західні місіонери не мали якогось розуміння людей Сходу. Вони прийшли, бо вони – католики, і вони бачили, що ми також хочемо бути католиками, а дехто вже й був. І вони почали запроваджувати те, що вважали католицьким, не усвідомлюючи, що православ’я своїми традиціями теж може бути дуже католицьким.
На літургійному рівні, починаючи з 1724 року, ми не зазнали значної латинізації. Кілька явищ такого порядку розвинулися наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття під впливом латинських місіонерів. Єпископи почали святкувати празник Божого Тіла, а деякі навіть написали для цього літургійні служби. Це, зрозуміло, були штучні новотвори. Сумно, що вони перетворили це свято у першорядне, і воно стало найголовнішим. Синод повернувся до цього питання наприкінці 1960-их, коли ми почали знову приглядатися до власної традиції за Патріарха Максімоса IV Саєґга і його наступника Максімоса V. Коли ми почали усвідомлювати власні традиції, Синод висловився за усунення згаданого явища, позаяк воно було прямою латинізацією. Культу Євхаристії поза Святою літургією в нас не було. Ми не мали проблем із цим питанням (протестантського заперечення природи Євхаристії – Ред.), але цей культ у нас історично не розвинувся. Проте згадане усунення відклали, бо в кількох єпархіях на основі цього свята постала велика соціальна подія. Воно стало чимось на зразок фестивалю з процесіями вулицями, торгівлею, іграми. З другого боку, свято Божого Тіла таки мало релігійний характер. І оскільки це глибоко вкорінений фестиваль, його залишили. Але більшість єпархій не відзначать це свято. Тут, у США, ми не робимо з нього якусь більшу подію, не підтримуємо його як першорядне. Якщо хтось хоче проспівати відповідний святковий тропар, то може. Але на цьому все. В США ми дійсно дуже рідко служимо благословення Святими Дарами (Адорацію – Ред.). Це не займає багато часу, але й на Середньому Сході це відбувається дуже рідко.
Інші дрібні речі поширені, але дуже рідко потрапляють до літургійної практики. Патріарх був послідовним у дотриманні властивих традицій, якими наша Церква пишалася. Частиною проблеми, що виникла між нашими двома Церквами – православною і католицькою гілками – у XVIII столітті було послаблення правил посту. Деякі люди були дуже згіршені цим, тож і Рим, і вони примусили католицького патріарха не змінювати нічого в літургійному циклі. Зрештою, спосіб дотримання посту змінила модернізація. Але це сталося в містах, особливо в Антіохійській Церкві у Сирії та Лівані, Палестині та Йорданії. На цих землях було важко знайти їжу, що не має хребта. Греки не сприймали рибу як пісну їжу, але могли їсти молюсків. У нас же, коли ми були православними, риба стала сприйматися, як пісна їжа у Великий піст. І ця традиція не була витіснена цілковито. Я не думаю, що це було латинізацією. Це був розвиток з огляду на потреби людей. На внутрішніх материкових землях не було холодильників, і вірні не могли роздобути морську їжу. Тож проблема латинізації в питанні посту не була головною.
Натомість у освіті – так: ми не мали належних шкіл, і коли місіонери здобули дійсний вплив на життя нашої Церкви, особливо після поділу 1724 року, коли існувала ворожість між єпископами і патріархами та людьми, ми зазнали освітньої латинізації. Розвиток відбувався завдяки місіонерам різних звичаїв – мовиться про практики вшанування Пресвятого Серця та подібні, але вони насправді дійсно ніколи не розвинулися. І це було благословенням для нас.
– Формація священників для служіння в сучасних умовах діаспори вимагає великої проникливості та чутливості до місцевих культур і глобальних змін. Якими, на вашу думку, в цьому є найкращі стратегія і тактика для Східних Католицьких Церков?
– Передусім я чітко вірю, що наша Церква принесена сюди і вже тут укорінена. Я не люблю термін «діаспора», оскільки історично в ньому закладене розуміння, що «нам треба було б вертатися додому», що ми тут тимчасово. Але я народився і виріс у цій країні і я не повертаюся додому. Я вдома, і люди тут уже вдома.
У що я справді вірю, і я вже говорив про це як єпископ та навіть як священник (я єпископ уже 31 рік), так це у те, що спільний богословський інститут для всіх східних католиків у США є єдиним способом, який уможливить нам досягнути зростання нашої Церкви і по-справжньому розвивати її власну традицію. Це залишається моєю надією, я говорю про це повсякчас. Не всі погоджуються зі мною, але це добре: ми можемо погоджуватися із незгодою. Перенесення нашого духовенства сюди з Церков походження є добрим. Та його супроводжують певні труднощі. Духовенству дуже потрібна інкультурація. Воно приходить із відмінних країн: з України, з теренів Балкан, а чи Церков Середнього Сходу, де побутує цілковито інша культура, що має бути усвідомлена як відмінна від американської. Остання витворена етнічними спільнотами розмаїтих місць і часів. Звісно, іммігранти дуже важливі. Але тепер ми розвиваємо щось на місці. Я вірю, що більшість духовенства, якого рівня воно не було б, треба належно вивчити в цій країні у добрій богословській школі, яку ми мали б урешті-решт створити і розвинути. Ми в США дотримуємося не виключно однієї візантійської традиції. Тепер сирійська традиція видається більшою завдяки халдеям, які приходили впродовж війни. Халдеї, сирійці та мароніти творять велику частину східного католицизму в цій країні. «Візантійці» пробули тут довше, хоча мароніти прийшли приблизно у той самий час. Видається, що чисельність східних католиків невізантійських традицій зростає. Якщо глянути в «Католицький довідник», то у деяких візантійських Церквах бачимо більше смертей і похоронів, аніж хрещень і одружень. Щось у минулому ми робили неправильно. Щось, що було нормально робити тоді, але тепер для нас настав час глянути в корінь питання і сказати, що ми повинні давати нашому духовенству належну освіту. Я справді вірю, що ми можемо створити богословський інститут. Ми маємо декілька місць, де є наші семінаристи. Українці мають студійний дім у Вашингтоні, але більшість освіти здобувають у Католицькому університеті Америки… Мароніти мають те ж саме у Вашингтоні. Пітсбурзька митрополія має свою власну семінарію. Ми також мали свою, але один із моїх попередників закрив її, про що сумно згадувати. Тож ми використовували Бостонський богословський інститут, який включав греко-католицьку семінарію з прекрасною програмою східного богослов’я і розмаїттям інших богословських курсів. Тепер на основі трьох установ, які ми маємо – однієї в Пітсбурзі та двох у Вашингтоні, думаю, можемо розвинути богословський інститут. Передусім головна семінарія може бути розташована в Пітсбурзі, де ми можемо мати наші власні групи викладачів-богословів, професорів. Кожна з наших Церков має дуже освічених чоловіків чи то в літургіці, чи в праві або моральному богослов’ї, загалом у кожній галузі. І якби кожна Церква мала одного-двох для представлення цього бачення богословського інституту, то доми у Вашинґтоні могли б слугувати для подальших студій, для якоїсь частини самого навчання або для підготовчих курсів. У цьому інституті ми дотрималися б ширшої католицької візії, адже Католицький університет Америки має численних східних богословів. Аналогічно й Нотр-Дам. У мене в єпархії є одружений священник у Нотр-Дам – доктор богослов’я. Він народився мусульманином, став християнином-мельхітом, подався до Єгипту, де його сім’я хотіла його вбити, приїхав до США, навчався, і Бог благословив його. Він дуже добре працює. Був у Бостонському коледжі, і його взяв до себе Нотр-Дам. Я спілкувався з латинським єпископом цих теренів, щоби розглянути можливість відкриття курсів східного богослов’я як першого рівня вищої освіти (ліценціат, бакалаврат – Ред.), так і вищих. Уже багато людей ознайомлені з цією ідеєю, і ми можемо втілити її для різних традицій. Наші семінаристи зростали б, перебуваючи разом, якби ми мали семінарію, де співіснували б усі церковні обряди: одного дня ми могли б мати візантійську літургію, другого – маронітську, третього – халдейську. Могли б дізнатися набагато більше про себе такого, чого ми не знаємо. І на пасторальному полі – на спільних теренах праці всіх наших Церков – можна було б побачити значне зростання дружби серед духовенства. А проте деякі з нас досі замкнуті. Халдеї перебувають тут, у США, набагато менше через війну в Іраку і виглядають трішки більш замкнутими в собі, тож потрібно трохи часу, аби стикнутися, зустрітися і говорити з ними. Але я чітко вірю, що це можна зробити. Варто тільки зібрати наші розуми, наших людей докупи, і ми зможемо створити наш власний богословський інститут. Другим аспектом цієї ж справи є можлива співпраця з православними, які мають декілька богословських шкіл. У Бостоні є греки, у Крествуді, що в штаті Нью-Йорк, є семінарія Святого Володимира, де навчаються антіохійці, росіяни та багато інших. Також існує монастир Святого Тихона. Ми можемо працювати з ними. Ми можемо зрушити деякі бар’єри, аби забезпечити належний освітній процес.
– На Другому Ватиканському Соборі Патріарх Максімос IV Саєґг закликав до відновлення ідентичностей Східних Католицьких Церков, до відродження їхнього богослов’я. Як ви оцінюєте розвиток Мельхітської Церкви у цьому відношенні? Чи є тут важливі досягнення? Ваша Церква досягла успіху в усвідомленні своєї повноти?
– Максімос IV був великим чоловіком, який узявся відповісти на великий виклик. Перед тим, як він промовляв на Другому Ватиканському Соборі, він і його єпископи добре все спланували. Тож вони, як Мельхітський синод, говорили заодно. Патріарх безсумнівно зробив велике зрушення в західній Церкві через наполягання на потребі говорити зрозумілими усім мовами (більшість навіть не знала латини), а також через привернення уваги до прав Східних Церков, особливо патріарших і верховно-архиєпископських, через усвідомлення того, що вони йдуть за Папою, а не за кардиналами. Тоді було багато галасу, і все це дуже повчально. В березні цього року я повернувся з Рима, де ми, східні католицькі єпископи зі США, перебували з візитом ad limina. Ми мали тригодинну розмову з Папою Франциском. Було шоком те, що він не підготував промову, а сказав: «Ми будемо говорити про все, що ви забажаєте». І ось як він висловився про нас (тобто таке його бачення), сказавши: властиве богослов’я Церкви є в тому, що є Папа, тоді – Патріарх, а тоді – кардинали. Він сказав, що кардинали не мають юрисдикції, вони – утворення для допомоги Папі урядувати Церквою. Сказав, що немає підстав (і це його позиція), що патріарх повинен бути іменований кардиналом, а також, що варто дозволити (я вірю, що Папа найближчим часом зробить це) патріархам і верховним архиєпископам, які практично рівні з патріархами, бути учасниками конклаву з виборів нового Папи. Сказав, що вони не будуть і не повинні бути кардиналами. Це був ковток свіжого повітря – ми всі усміхалися, звісно.
Велика проблема була із Сиро-Малабарською Церквою, яку португальці обмежили штатом Керала в Індії. Проте її вірні розійшлися по всій Індії, і вона – їхня рідна Церква. Сиро-малабарці, зрештою, почали отримувати єпархії поза штатом Керала. Опріч того, понад 400 тисяч їхніх людей тепер живуть у країнах Перської затоки і воліють мати єпископа та єпархію. З цього приводу виникав деякий гамір серед римської бюрократії. Ми згадували про це в кількох декастеріях, які відвідували: у декастерії для єпископів, декастерії у справах євангелізації, але коли ми сіли разом із Папою, це питання виринуло знову. Сиро-малабарці порушили його, і на обличчі Папи з’явилася усмішка. «Єпископ, єпископ – це вже полагоджено. Я створюю єпархію, вже отримав імена кандидатів на єпископа і я вірю, що Сиро-Малабарська Церква мала б стати патріархатом». Це дуже цікаво, адже я знаю, що українці зверталися з цього приводу і вживають патріарший титул. Папа не говорив про це багато, бо існує значна проблема екуменізму з Росією і Україною, а ще значний вплив має політика. Але показово, що Папа розглядає це все серйозно.
Через два дні після тієї зустрічі до мене дійшли новини (вони не були публічними ще протягом трьох днів – я дізнався завчасу) про одного з моїх священників – отця Джорджа Ґалляро. Він із походження італієць, італо-грек, який став мельхітом у 50 років, тому був важливою частиною нашої Церкви і врешті-решт був обраний візантійським єпископом Сицилії Італо-Греко-Албанської Церкви. Єпископи цієї Церкви закінчили ad limina наступного дня після нас, тоді мені зателефонував єпископ Ґалляро і повідомив, що його призначили секретарем Конгрегації для Східних Церков. Це великий прорив, бо Папа згадував, що Конгрегацією для Східних Церков мав би керувати хтось зі східних, оскільки ми знаємо нашу Церкву. Латиняни не знають її так добре, тож і всі працівники цієї Конгрегації мали б бути зі Східних Церков. Тепер Папа відвів головну роль секретареві та шукає нового префекта Конгрегації, бо кардинал Сандрі досяг пенсійного віку. Тож, можливо, незабаром ми побачимо прихід когось нового, також східного. Єпископ Ґалляро був автоматично іменований архиєпископом. Ми розглядаємо це як прекрасний жест у бік Мельхітської Церкви не тільки у США, а й загалом, у тому числі моєї єпархії, адже він був мельхітським священником і єпископом. Тож я дуже горджуся ним: його фото розмістили на обкладинці весняного випуску нашого журналу «Sophia». Все це показує зростання розуміння на Заході, особливо в Папи, що Схід має розвиватися, зростати і бути зверненим до себе. Отож це великий знак.
Минуле – це минуле, і ми можемо стовідсотково критикувати його. Вони ігнорували нас у США, ми мали проблеми, і я певний, що українці теж їх мали. Було кілька єпископів, які не дозволяли єлеопомазати дітей при хрещенні, але не було єпископів, які обстоювали б нас у ті часи. Тож ми були обмежені. Та Другий Ватиканський Собор приніс великі зміни, і ми бачимо, що латинську Церкву вже більше не розглядали як привілейовану, що з’явилася рівність 21 східної та західної Церков: не в розмірах, але в пошані та гідності. Всі мають традиції. Завдяки Максімосу IV ми виховали групу єпископів і священників у Каїрі та Сирії, яку називаємо Каїрською школою. Її учасники досліджували минуле в пошуках властивої нам традиції та її відродження. Архиєпископ Тавіль – наш другий єпископ у США – своє перше пастирське послання назвав «Відвага бути собою». Воно й досі популярне, його знову і знову цитують. В цьому посланні є слова: «Ми є тими, ким є; ми повинні любити те, ким є, а також бути тими, ким є». З Архиєпископом Тавілем був Архиєпископ Гакім, який став Патріархом Максімосом V, а також Архиєпископ Едельби з Алеппо в Сирії, а ще отець Орест Керамі, який був одним із peritiрадників Патріарха та Синоду під час Другого Ватиканського Собору. Це вони спричинили велике зрушення. Завдяки цим старанням у США, коли Архиєпископ Тавіль прийшов сюди, ми повільно повернулися до властивих нам традицій: коли дійшло до хрещення, єлеопомазання та Євхаристії не за латинським звичаєм. Мовиться і про похорон та шлюб без служіння Святої літургії, позаяк Свята літургія традиційно була спільнотною подією. Ви можете укласти два або три шлюби за неділю, тож якщо при кожному звершувати літургію, це було б непродумано.
Таким чином, повертаючись до традицій, властивих нашій Церкві, звісно, будучи вже частиною сучасного суспільства, ми не «вмерзли» у XIV століття: мав місце певний розвиток. Також чернече служіння, звісно, було пристосоване до парафіяльного життя. Ми не мали йти за жорсткістю давніх ченців, які молилися в монастирі та мали час. Парафіяльне життя повільно змінювалося до творення парафіяльного або катедрального офісу, як його називали до VIII чи ІХ століття, коли це поняття вийшло з ужитку і переважила монастирська традиція. Але у парафіях ми й досі, тобто після Другого Ватиканського Собору, заохочуємо служити вечірні принаймні в суботу ввечері і на великі свята; також частково служать утрені. Нове право, базоване на вивченні канонів, оголошене Римом, сфокусоване на участі як у вечірні, так і в утрені й Святій літургії, бо все це залучає людину до молитовного життя. Це дуже важливо…
Архиєпископ Зорбі також був членом згаданої групи і став великим промотором екуменізму, який хотів розбити мури гордині обох сторін, сказати: «Стривайте, ми ж брати!», і цей процес ще триває, адже історично в XVII –XVIII століттях ми мали сопричастя. Православні єпископи запрошували латинських священників сповідати і навчати частину нашого малоосвіченого духовенства; існувало сопричастя, але, звісно, дійшло до моменту, коли воно перервалося. Та це було в минулому. Питання в тому, чи ми можемо мати його тепер. Про це все ще багато говорять. Великою постаттю, яка стоїть за цим всім, є блаженної пам’яті Архиєпископ Зорбі, а ми підтримуємо інтерес до цієї теми. Гадаю, українці ретельно приглядалися до цього, вивчали цю ідею. Ми – брати і ми маємо говорити між собою.
Продовження в наступному числі
