«Стенанієм і воздиханієм сердечним душі отець, братій, сродников і ближних наших…, непрестанно молят і просят на земли нас живущих… пом’яніте нас і помилуйте други ваша…, создани бо от Бога єсми, от землі перст, от Духа Божія душі живи, кость от костей, плоть от плоти вашея, почто не пом’янете нас?.. О окаянная и косная сердца!.. Ми же оставихом вам вся мірская благая… ви же утішаєми забисте о нас…
Помніте притчу багатого і Лазаря, якого по діланію своєму мзду вічную воспріяша…».
Ці великі слова напімнення і покори багато десятиліть тому зосереджено слухалось в навечір’я «Дмитрової памнітки» (послідня субота перед празником св. Димитрія 8.11.). В сам день «Дмитрової суботи» вся Гуцульщина була на цвинтарях. Там молитвами і милостинею поминала своїх усопших, запалювала на їх гробах свічі, «аби їх пам’ять палала», згадувала їх добрі вчинки, велику набожність і ін. чесноти. А бідним роздавала спеціяльно для тої оказії печені «пундики», щоби бідні молилися «за душі в чистилищі» — за Йванів, Штефанів, Василин та Парасок і Олен — кожний давав за своїх.
В навечір’я того великого щорічного поминального дійства на столі стояв великий круглий хліб, в нім встромлена свіча, конечно воскова, і господар, упоравшись з господарськими щоденними обов’язками, читав «Акафіст о усопших». Читав його на розспів, властивий для читання Псалтиря «при умерлому». Не знаємо достеменно чи зберігся ще цей всенародний поминальний обряд і донині, бо більшовицька система за тих майже 50 жорстоких літ так знівечила людські душі, так страшенно поруйнувала наші вікові християнські традиції, що тепер годі їх бодай у фрагментах віднайти і реанімувати. Та це все лиш спомини «днів одних», які, однак, не є тугою за «втраченим раєм».
Так воно якось вже є, що думаючи про одне, одночасно десь на марґінесі «генеральної» думки появляється щось ніби й далеке в часі, але чомусь близьке до того, що нині нам душу тривожить і сумління будить…
Я про цвинтар Личаківський хочу слів кілька сказати. Може навіть не про цвинтар, а про один об’єкт на цьому цвинтарі, що називається «Гробниця греко-католицької капітули». Знаходиться вона на полі № 6 під № 135.
(Всі могилки, гробниці, усипальниці та мавзолеї тут пронумеровані і вписані в реєстр спеціальних книг). Поле № 6 є, можна сказати, «на фасаді» знаменитого Львівського некрополю, який численно відвідують туристи і гості міста Лева, та й свої таки горожани час від часу повертають сюди, на місце вічного спочинку, аби переконатися в Євангельській Правді, що «…єгда мір приобрящем, тогда в гроб вселимся, ідіже купно царіє і нищії…» Великі групи різноплемінної та різномовної публіки тут переходять і кождий там свого шукає: вірмени — своїх іменитих в минулому горожан Львова та церковних діячів, поляки — своїх, німці та австрійці — також, ну а ми українці громадно і часто тут буваємо, бо є ми тут, ми на своїй землі і все наше світле минуле (якщо воно було) тут таки захоронене.
Неподалік від гробниці капітули покоїться прах будителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича, та й того, що «гавкав», як сам казав, день в день аби Русь не спала — великого Каменяра, і того що запалив великий смолоскип просвіти над Галичиною В. Барвінського, і багатьох-багатьох інших, які своєю жертвенною працею старалися впровадити Україну «в народів вольних коло». Поруч з гробницею виблискує чорним мармуром пам’ятник на могилі Гавриїла Костельника, завжди заквітчаний і відполірований тими, кому він зробив відому історичну услугу в 1945-46 pp. під час ліквідації УГКЦ. Нині цею могилою опікуються спадкоємці ліквідаторів — наші галицькі «козаки». Тут принагідно відправляються панахиди, ставиться питання про причислення його до лику святих мучеників за торжество російського православ’я на «Галицькій Русі», словом, процес, розпочатий ним ще в 1945 році продовжується його вдячними спадкоємцями і ненависниками греко-католицизму. І треба віддати їм належне: більшовицький лозунг «страна помніт своїх героїв» був актуальний для них при совєтах, він для них є актуальним і нині. Хоч ніби й влада змінилася і час вже не той. Не беруся судити цей незбагненний феномен апостати — Бог йому нехай буде суддя — але хочу тільки використати описаний (може навіть занадто подрібно) порядок на його могилі як тло, на якому дуже яскраво «блищить» руїна гробниці греко-католицької капітули. І це на 10-му році легального діяння повноти УГКЦ та її Патріяршої курії. Час — цей природний руйнівник усього живого і рукотворного на цій гробниці довершує своє руйнівне діло.
Але на превеликий жаль і сором перед чужими, нікому з Церковного Проводу до цього сумного факту не має діла. Воно й не дивно. Наші Владики, в полі зору яких, здавалось би. повинні б находитися, крім усього іншого, також і святі могили їх попередників, завжди перебувають в дорозі в далекі світи, на Святоюрській горі не так часто з’являються і тоді церковну владу справляють світські консисторські секретарки. А в їх компетенції напевно не входить нагляд за станом капітульної гробниці, бо в ній покояться тлінні останки виключно осіб духовного стану — трьох Галицьких Митрополитів і 20-х крилошан Львівської капітули, людей з великими заслугами для нашої Церкви і народу. З тої причини не можуть також самочинно зайнятися цією болючою справою самі миряни. Церковний провід мусів би. бодай формально, фірмувати цю справу, справу порятунку усипальниці наших заслужених мужів, а вже миряни, очевидно, робили би все, що вміють і що знають. Та ба! Ніхто не велить. Ця справа не нова. Вона вже порушувалась перед церковною Владою в 1993 р. З цим питанням звернувся був тоді, і мав авдієнцію у канцлера о. д-ра Івана Дацька, найбільший знавець укр. некрополя у Львові реставратор Роман Фіґоль. Отець канцлер виявив зацікавлення цим питанням і навіть побажав пересвідчитися «де візу» станом гробниці, що й зробив, відправивши при тій нагоді панахиду по «зді лежащих». За домовленістю між о. канцлером, а п. Фіґолем був виготовлений кошторис на реноваційні роботи і в 4-х примірниках (лютий 1994 р.) вручений о. канцлерові. Здавалося і вірилося (о, свята наївність! Як ще тоді вірилося словам наших духовних!), що справа нарешті опинилася в надійних руках і от леда-день чи місяць почне реалізуватися: спільна могила попередників Великого Митрополита і їх й його сподвижників буде пошанована. Та не так сталося, як бажалося: десь не стало на Святоюрській горі о. канцлера Івана Дацька, а справа бувших святоюрців і «їже с ними» знов забулася на довгі роки. Зате час не забуває робити своє: капітульна усипальниця поступово розсідається і розвалюється.
Перефразовуючи Олександра Олеся, запитаємо, врешті: а хто в ній, чиї тіла гарячі, хто назве їх імена? Отож, реєстраційні книги захоронень зберегли їх імена. Це Галицькі Митрополити Григорій Яхимович (1792-1863), Спиридон Литвинович (1810-1869), Юліян Сас Куїловський (1826-1900), Мартин Барвінський (1784-1865) — крилош., проф. і ректор ун-ту, посол до Гал. Сейму, Іван Ізак (+1869), Дуткевич (+1866), Михайло Лотоцький (+1893) — поч. крилошанин, Бачинський (+1894), Величко (+1889, 53 p.), Лев Готеровський (+1893, 80 p.), Михайло Малиновський (1812- 1894) — крилош., посол до Гал. Сейму, Михайло Сінґалевич (+1894, 73 р.) — архіпресв. митроп. консисторії, Михайло Карачевський (+1904, 60 p.), Теодор П’юрко (1847-1906) — крилош., письм., журн-т, ректор Дух. Семінарії у Відні 1883-92, поет, перекладач, Йосиф Кобилянський (+1917, 80 p.), Ісидор Дольницький (1830-1924) прелат, проф. Колегії св. Атанасія в Римі, духовник Дух. Семінарії у Львові, і пр., Андрій Білецький (1847-1927) — папський прелат, ген. вікарій і офіціял митроп. капітули, Іван Чапелький (1850-1919) — свящ., педагог, ред., гром. діяч. Лев Туркевич (+1920,74 р.) — ректор Дух. Семінарії, мітрат, Теофіл Бобикевич (+1929, 64 p.), Іван Олексевич (+1923, 49 p.), Олександр Бачинський (1844-1933) — крилош., ген. вікарій капітули, письменник і перекладач книг Старого і Нового Завіту, і нарешті найпізніше захоронення — Тит Євген Столобут Войнаровський (1856-1938) — кустос капітули, мітрат, нащадок козацького роду, адміністратор митроп. дібр і пр.
Всіх, як уже говорилося, 23. Усипальниця нечебто має три переділи, один з них для ієрархів. Але як є уложені трумни з тлінними останками — чи кожда окремо на пристінних кронштейнах, чи одна на другій — цього нині ніхто не може сказати. Тому при її ремонті-реконструкції доцільним було би зробити внутрішню ревізію і впорядкувати розкладку захоронень. При тім автоматично могла би вирішитися ще одна важлива справа. А саме. Відомо, що кілька років тому Святоюрська канцелярія зверталася з клопотанням до дирекції цвинтара-заповідника про виділення окремого місця для майбутніх поховань заслужених духовних УГКЦ. Розуміється, що посткомуністичні чиновники, які й далі залишилися якщо не червоного, то рожевого світогляду, Церкві відмовили. Зате не відмовляли всяким «героям», заслуженим енкаведистам і чекістам, циганським баронам та ін. мучителям нашого народу (в тому числі також) і людей духовного стану. Ну, але такі нині на пре диво наші реалії в українській Державі. Отже, при внутрішній ревізії захоронень можна би зробити якісь перестановки чи поглиблення крипти з вивільненням місця для майбутніх потреб (дай Боже аби далеких). А тепер, якби на закінчення цих невеселих думок — кілька пропозицій Стоїмо на порозі 2000-го ювілею Р.Х. Але і цей рік — 1998 у нас ювілейний. Бо в цьому році ми повинні були б, також і церковно, відмітити як належиться 150-річчя «Весни народів», утворення Головної Руської Ради. Собору Руських Вчених і пом’янути тих, що трудилися для того, аби остаточно не занидів наш Дух і наша національна свідомість. Звичайно, тут не місце розписувати і давати оцінку тим далеким історичним подіям. Але в контексті порушеного питання про приведення в належний порядок капітульної усипальниці хочеться нагадати тільки, що в ній покояться мощі чолового провідника і ідеолога власне української «Весни народів» — митрополита Галицького Григорія барона Яхимовича, який уже тоді, ще 1848 p., чітко поставив питання про окремішність укр. народу і став предвісником укр. нац. ідеї. Відомо, прецінь, що наш. сказати б, укр. передпарлямент — Головна Руська Рада — засідав в основному на Свято юрській Горі, а головним (по-нинішньому назвавши) спікером на ньому був Владика Григорій. Маючи добру репутацію і зв’язки в цісарсько-королівськім дворі, уміло з успіхом для свого народу використовував їх на парляментських «торгах» з поляками у імперській столиці — Відні. З ним, зі своїм владикою, ним заохочена працювала тоді для народного добра вся греко-католицька церковна еліта, що складала кістяк Голов. Руської Ради. Коли пізніше Галичину, а зокрема Львів, стали називати українським П’ємонтом, то в цьому величезна заслуга митрополита Григорія і тих, що з ним сплять нині вічним сном в Усипальниці Греко-Католицької Капітули, яка при байдужости теперішніх властьпридержащих до світлої пам’яті тих так заслужених, «прекрасно» руйнується. 150-літній ювілей їх великих діяній вже минув. А на порозі другий — всесвітній: 2000-на річниця Різдва Христового. То може хоч до цього ювілею спроможемося на якийсь християнський жест милосердя, до якого так ревно закликають нас слова «Акафіста о усопших»? Хоч Ювілей Христовий уже на порозі, але провід нашої Церкви ще не виробив, як виглядає, конкретної програми, яку хочемо принести в дар Дитятку Ісусу в році 2000-му Його Воплочення. При тій нагоді варто би подумати і про відбудову семінарійної церкви Св. Духа, з якою пов’язані імена всіх вищезгаданих «отців і братій наших» в Христі Ісусі, а також великих митрополитів Слугу Божого Андрея і Патріярха Йосифа, що помимо величезних перешкод, а в першу чергу політичного характеру, ну й, звичайно, фінансових — зуміли оснувати, як мовиться, «Світильника істини» — знамениту Львівську Богословську Академію, якої в наступному 1999 р. святкуватимемо 70-ти річний ювілей. До речі, відбудовою семінарійної церкви печалився перший і останній ректор Академії д-р Йосиф — пізніше Патріярх Йосиф кардинал Сліпий. І то в час, коли земля горіла в огні Другої світової війни. Та це не знеохотило о. ректора об’явити в 1942 році конкурс на проект відбудови зруйнованої бомбою церкви. Та й тому маємо нині, прекрасний проект виконаний тоді арх. Німцівим; залишилися фундаменти церкви, дзвіниця і ніщо, здається, не стоїть на заваді її відбудови. Аби лиш добра воля була. А тоді й гроші знайдуться, яких ніколи не вистачає. Але, як каже гуцул в подібних випадках: «То нема того, що нема — то мусить бути!» Цею відбудовую ми б реалізували мрію ісповідника віри Патріярха Йосифа, але й закрили б ту велику діру, яку пробила бомба в архітектурному тілі нашого міста під час війни. Загальновідомо, що нарікаємо на брак коштів тоді, коли брак ініціятиви. Не знаємо докладно чи патріярша скарбонка Його Святости Філарета повніша від Святоюрської. Але взявся, Богу дякувати, за віднову зруйнованого дощенту Святомихайлівського Золотоверхого Собору і вже на дзвіниці у Києві-граді мелодійно дзвони дзвонять. Честь і хвала йому за це. Щось грозиться ніби предстоятель РПЦ на Україні митрополіт Владімір Сабодан відбудувати Успенський Собор у Лаврі. І вже навіть пороблено оголошення в укр. діяспорній пресі про збір пожертв на цю справу серед українців у розсіянні сущих.* Можна би йому сказати наше «Боже помагай!» в цьому благородному ділі. Але лукавить владика митрополит: хоче за укр. діяспорні доляри нашу духовну святиню з руїни воздвигнути, аби в 2000-му році зробити ювілейний презент русскому православію. Ну що ж, в таких випадках навіть блаженніші РПЦ твердо вірять в те, що «пекунія нон олет». Навіть якщо іх-ті «пекунії» — вимантити з рук «українських буржуазних націоналістів» і зненавиджених «Святой Руссю» греко-католиків. Ще хочеться сказати, що в подібному стані, як капітульна гробниця, опинився наш святоюрський ансамбль. Крім внутрішнього ремонту, що недавно закінчився,» увесь архітектурний ансамбль тримається на тих ремонтних «ін’єкціях», яких доконав рівно 10 літ тому в рік «тисячелетія крещенія Россії» тодішній володар Святоюрської гори митрополит РПЦ Нікодім. Відтоді й дотепер нічого суттєвого не робиться для порятунку нашої святині. І ніхто напевно й не збирається щось робити не тільки до двохтисячного ювілею, але напевно й до «второго пришестя», бо «нема грошей». Однак, це окрема тема і до неї ми ще не раз будемо вертатися, бо говорити багато є про що. А робити — ще більше.
Іван Гречко
Львів
* Дивно, бо сказано «що згадана ініціятива провадиться у цілому світі, а її координаторами є посольства України в окремих державах…»
