Розмова піде про зустріч між делегаціями Української Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви, що відбувалася з 30 червня по 4 липня 1998 року у Відні з ініціятиви католицького фонду «Про Орієнте» під керівництвом його президента Альфреда Штірнемана. Місячна дистанція не йде на шкоду цій публікації. Скоріше навпаки: судячи з деяких пресових повідомлень, сьогодні краще видно і її значення для майбутнього, і мотиви її учасників.
Як уже повідомлялося, від Української Православної Церкви в зустрічі взяли участь: Єпископ Львівський і Дрогобицький Августин (Маркевич) — голова делегації; Єпископ Тернопільський і Кременчуцький Сергій (Генсіцький); Протоієрей Василій Заєв і Андрій Савицький. Від Української Греко-Католицької Церкви в зустрічі взяли участь: Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир (Гузар) — голова делегації; Єпископ Зборівський Михаїл (Колтун); Протопресвітер д-р Іван Дацько та автор цих рядків.
Місяць, що минув, приніс дві важливі новини. По-перше, Єпископу Львівському і Дрогобицькому Августину (Маркевичу) присвоєно сан архиєпископа, з чим я його шанобливо вітаю. По-друге, в пресі з’явилося кілька публікацій про зустріч у Відні, які відображають позицію православної сторони і які, на мою думку, потребують певного уточнення. Оскільки в деяких публікаціях (наприклад, в АРГ (Агенція Релігійної Інформації), № 29) згадується моє ім’я в дуже незрозумілому контексті, то логічно, що за написання цього матеріялу взявся саме я.
Перш ніж давати оцінку зустрічі в цілому, я дозволю собі уточнити дві позиції. Зі згаданого повідомлення в АРІ можна зробити висновок, що під час зустрічі було досягнуто домовленість провести спільну прес-конференцію і що цю домовленість греко-католицька сторона порушила. Насправді таке прочитання не відповідає дійсності. Жодної офіційної домовленості про спільну прес-конференцію ми не укладали, отож не було що порушувати. Якщо ж говорити суто теоретично, то — слів нема — спільна прес-конференція мала б у нашому суспільстві значно більший резонанс (і я вірю, що до такої прес-конференції справа колись дійде!). Це розуміли всі члени греко-католицької делегації. І все ж було прийнято рішення про проведення окремої прес-конференції, а мотиви, якими вони керувалися, були такими.
Обидві сторони констатували у своєму комюніке, що їхнє бачення та оцінка релігійної ситуації в Західній Україні різняться між собою. Ця відмінність обов’язково проявилася б під час прес-конференції, змушуючи обидві сторони вдаватися до того, що мало місце у Відні під час переговорів, а саме: спростовувати ті чи ті версії подій. В результаті замість позитивного акту порозуміння ми отримали б нову прилюдну суперечку. Тому, керуючись нашим спільним зобов’язанням сприяти «зняттю напружености у стосунках між Церквами», ми дійшли висновку, що успішно здійснений малий крок кращий, ніж провалений великий. Публікації православної сторони тільки підтверджують, що наше передбачення щодо потреби у спростуваннях було таки правильним.
Друге уточнення стосується фрази «знаменно, що представники Католицької Церкви хочуть вести діялог тільки з Українською Православною Церквою, єдиною канонічною Православною Церквою в Україні» («Регион», № 27 від 18 липня ц. p.). Газетний матеріял складено таким чином, що можна зробити висновок, буцімто ці слова належать одному з учасників зустрічі, протоієрею Василію Заєву. Мені важко повірити в це, оскільки я не маю сумніву, що протоієрей Василій добре пам’ятає перебіг наших дискусій. Але оскільки думка висловлена, я дозволю собі відтворити кілька моментів із цих дискусій.
Відсутність делегацій обох українських Церков з автокефальним статусом, звичайно ж, не могла не впасти в око, особливо кпин розмова заходила про релігійну ситуацію в Західній Україні. Втім, цю відсутність можна було легко пояснити. По-перше, обидві делегації приїхали на запрошення католицького фонду «Про Орієнте», який і формував склад учасників. По-друге, зустріч мала характер двосторонньої і в жодному її документі не стверджується, що склад учасників раз і назавжди обмежується виключно представниками УПЦ й УГКЦ. Про це не раз наголошували представники греко-католицької делегації. Так у ході переговорів владика Любомир звертав увагу учасників, що вирішити проблему примирення в Україні без участи українських автокефальних Церков неможливо. Отець-доктор Іван Дацько ствердив, що Українська Православна Церква в очах греко-католиків не є єдиним репрезентантом українського Православ’я. І нарешті автор цих рядків наголошував на тому, що золотим правилом сучасної дипломатії є те, щоб двосторонні угоди не були спрямовані проти третіх сторін. Тому незрима присутність українських автокефальних Церков під час переговорів у Відні була таки очевидною.
Ця очевидність тільки підсилилася, коли православна сторона запропонувала внести до спільного комюніке пункт, який звучав приблизно так (згадую по пам’яті, бо владика Августин вважав за необхідне відібрати в мене написаний ним текст пропозиції): «Обидві сторони визначатимуть свої стосунки з іншими Церквами з урахуванням канонічних рішень одна одної». Моє прізвище згадано в цитованому вище № 29 АРІ саме тому, що певний час під час дискусій я найбільше опанував цій пропозицій. На мою думку, в підтексті цієї пропозиції були не стільки канонічні, скільки політичні міркування, а саме: залучити греко-католиків до вирішення внутрішньоправославного конфлікту на боці УПЦ супроти Української Православної Церкви — Київський Патріярхат і Української Автокефальної Православної Церкви, які вважаються УПЦ не канонічними. Такі наслідки переговорів були б неприйнятні не тільки для мене особисто. Я твердо переконаний, що вони були б неприйнятні й для поголовної більшості мирян-католиків.
Останню крапку в дискусії поставив все ж владика Любомир. Він зауважив, що чотири представники УГКЦ не уповноважені своєю Церквою приймати такі рішення, які входять до компетенції Синоду Єпископів. Ось чому компресійний варіянт рішення врешті набрав такого вигляду: «Обидві Церкви повинні поважати канонічні рішення одна одної і доручити відповідним синодальним комісіям глибше вивчити питання, пов’язанні зі стосунками між православними і греко-католиками». Отож, останнє слово, як і годиться, буде за тими керівними структурами наших Церков, які й наділені повнотою влади.
Згадані вище публікації православної сторони дають нагоду лише утвердитися в тому, що передбачення греко-католицької сторони були правильні. Адже якщо твердження про те, буцімто «представники Католицької Церкви хочуть вести діялог тільки з Українською Православною Церквою», з’явилися в пресі незважаючи на чітко виражену незгоду греко-католицької сторони, то можна лише здогадуватися, якого спрямування набули б такі публікації, якби греко-католицька делегація пристала на згадану пропозицію.
Учасники прес-конференції в соборі Юра, 9 липня 1998 р. пригадують собі, що представники греко-католицької делегації жодним словом не обмовилися про згадані вище деталі переговорів, вважаючи їх робочими, тобто такими, які, як правило, не підлягають оприлюдненню. Поряд із цим, переговори обох Церков не були таємними, а це означає, що немає підстав приховувати якісь деталі, якщо вони можуть уточнити позицію сторін. Оскільки після оприлюднення думки православної сторони вірні УГКЦ відчули потребу в роз’ясненні ситуації, я і взяв на себе сміливість внести необхідні уточнення.
Загалом я особисто оцінюю віденську зустріч делегацій УГКЦ й УПЦ доволі позитивно. Вона засвідчила, що обидві сторони сприймають нинішню ситуацію значно реалістичніше, ніж це було на початку 1990-их років. З одного боку, мав рацію владика Августин, коли не раз під час зустрічі підкреслював, що з точки зору православних «греко-католики в Україні — це реальність, з якою треба рахуватися». Втрата позицій Московської Патріярхії в Галичині й відновлення впливів УГКЦ — це факт, детермінований історією Львівського псевдособору 1946 року. З іншого боку, має рацію і о. Василій Заєв, коли пише, що греко-католики «усвідомили, що існування Православ’я в Західній Україні є реальністю…» (див. згадану статтю в «Регіоне»). Залишкова присутність Московського Патріярхату в Західній Україні викликана не тільки тим, що тут сьогодні живе значна кількість росіян, які мають законне право на свою Церкву. Атмосфера релігійної свободи дає можливість і українцям визначити свою церковну приналежність так, як їм підказує їхнє власне сумління. І кому як не галичанам, які так тяжко постраждали від зусиль НКВД втиснути їхні релігійні вірування в політичні конструкції Сталіна, зрозуміти, що абсолютизація будь-яких політичних аргументів може принести Церкві лише шкоду.
Поряд із цим, ситуація ще дуже далека від бажаної. Обставини довкола переговорів між УГКЦ й УПЦ засвідчують, що діялог між обома Церквами перебуває лише на початковій стадії. Для такої стадії характерно, що обидві сторони більше турбуються про захист своїх позицій, ніж про сміливі рейди в незвідане. Що ж, очевидно, так і повинно бути, допоки в стосунках обох сторін не буде нарощено певної довіри. Можна навіть не говорити, що такої довіри явно бракувало перед переговорами. Не збільшують її й згадані вище натяки в православній пресі, які доводиться спростовувати. І все ж діялог, на мою думку, буде продовжуватися, оскільки альтернативою йому є лише продовження ворожнечі. Однак ворожнеча сама по собі надто суперечить євангельським принципам, щоб дозволити нам змиритися з нею.
Хід переговорів дає також певні підстави вважати, що Московська Патріярхія в особі Української Православної Церкви прагне підшукати нову плятформу для своєї західноукраїнської політики. Звичайно, офіційно з уст православних достойників все ще звучить теза про «релігійну війну в Західній Україні. Надто незручно для авторитету Московської Патріярхії офіційно визнати, що втрата її позицій в цьому регіоні є наслідком неправедного колабораціонізму Російської Православної Церкви зі сталінським режимом. Тому в засобах масової інформації, що орієнтуються на Москву, й озвучуються версії про силуване змушування православних до зречення від своєї віри, «прозелітизм» Ватикану чи втручання «націоналістичної» влади Галичини.
Звичайно, не можна заперечувати ні фактів надмірного «адміністрування» у справах Церкви з боку окремих чиновників, ні психологічної недоброзичливости, яка існує в галицькому регіоні довкола будь-яких виявів промосковської орієнтації. Авторку згаданого псевдособору — Москву — в Галичині полюблять не скоро. Однак Московська Патріярхія розуміє, що вічно здобувати симпатії світу, тримаючись версії про «релігійну війну», теж неможливо. Сьогодні Україну відвідує багато іноземних делегацій чи просто туристів, які не можуть не бачити, що рівень демократизму нашого суспільства достатньо великий, щоб вважати версію про силуване утримування потенційних православних в греко-католицьких загонах цілковито нереалістичною. Отож, міняти плятформу, щоб уберегти бодай те, що ще їй належить, Московська Патріярхія рано чи пізно буде змушена. Об’єктивно такий намір збігається з бажаннями греко-католиків. Переорієнтація вірних, що почалася наприкінці горбачовської перебудови, сьогодні в основному завершилась, а якщо подекуди й має місце, то головно між самими Православними Церквами. На перший плян сьогодні щораз виходить проблема міжцерковного порозуміння, в якому зацікавлена й УГКЦ.
Проте порозуміння з Українською Православною Церквою не може бути досягнуто коштом української православної автокефалії. Відсутність її канонічного визнання сьогодні є тимчасовим явищем і залежить воно тільки від балянсу сил всередині самого Православ’я. Українська Греко-Католицька Церква, на мою думку, повинна твердо дотримуватися лінії, накресленої ще Митрополитом Андреєм Шептицьким, і підтримувати принцип автокефалії українського Православ’я навіть з урахуванням того, що в нинішній Галичині найбільше конфліктів УГКЦ має не з громадами, що входять до Московського Патріярхату, а таки з громадами автокефальними. Конфлікти за храми все ж рано чи пізно минуться. Натомість греко-католики не повинні допустити, щоб сьогодні вони вчинили щодо принципу української автокефалії те, про що вони згодом обов’язково пошкодували б.
Мирослав Маринович
