Високопреосвященні Владики, Всесвітліші Отці,
Достойні Представники влади,
Високоповажний Пане Ректоре, Преподобні Брати й Сестри,
Шановні Гості Собору!
Дорогі старші та молодші Делегати й Учасники Собору!
Слава Ісусу Христу!
Перш за все хочу передати Вам усім тут зібраним сердечний привіт від Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана. Ще два тижні тому він звертався до всіх Вас зі своїм закликом до молитви за успіх наших двох важливих заходів, які відбуваються тепер: Патріяршого Всецерковного Собору та Синоду Ієрархи Української Греко-Католицької Церкви. Через стан свого здоров’я Блаженніший не може бути тут з нами і просив мене передати Вам свій привіт, свої побажання на успішне проведення Собору та як завдаток Божих благодатей своє Патріярше благословення.
Стоїмо на початку важливої сесії Патріяршого Собору. Чого нам можна сподіватися від тієї сесії? В часописах по обидвох берегах океанів появилися статті, в яких менше-більше сказано, що щойно тепер наша Церква відродиться, коли остаточно миряни матимуть право голосу і кермуватимуть у Церкві. Створюється враження немов би миряни за останніх тисячу літ в Русі-Україні нічого не робили, бо не могли нічого зробити. Всім нам відомо, що християнство в Русі-Україні як релігію держави увів князь Володимир — мирянин. Руську Правду — кодекс державних законів на християнському підгрунті — звелів написати князь Ярослав — мирянин. Церкву і другій половині двадцятого століття врятували на землях України таки миряни. Ієрархія і духовенство були дуже обмежені в своїх можливостях душпастирювання, їхнє служіння полягало головно у тому, що вони були і що народ знав про їх існування. Але діяльність Церкви, а тим самим її свідомість, тотожність зберегли таки миряни. Подаємо історичні факти з початку історії нашої Церкви і її сьогодення, а поміж тими двома датами сотні тисяч мирян брали активну участь в житті Церкви. Отже, сьогоднішні миряни не є першими, які будуть щось робити для Церкви, для спільного добра Божого люду в Україні та на поселеннях. Чого ми хочемо осягнути? Живемо на переломі тисячоліть. Питаємо, що значить бути мирянином в Церкві й у чому полягає його завдання? Як нам бути, як діяти, як сповняти своє завдання в Церкві сьогодні і завтра?
Треба признати, що можливо цей Собор — це перша всецерковна, наукова і практична застанова над ролею мирян у нашій Церкві. Ми хочемо собі усвідомити чітко становище мирянина в Церкві, навіть більше, хочемо також хоч трохи ближче приглянутися, чим властиво є Церква, єдина, свята, соборна і апостольська. Це як вихідний пункт наших теоретичних і практичних міркувань про природу і завдання мирянина.
Хоча історично ми чекали на цей Собор з такою тематикою аж тисячу років, він, при Божій помочі, не буде останнім. Ми повинні у скорому часі повернутися до тієї тематики, бо вона є дуже широкою. А що важливіше, вона — динамічна. Христова наука завжди та сама, але її богословське осмислення змінюється відповідно до проблематики обставин. Миряни від самих початків були дуже діяльними у Церкві, вистачить взяти в руки й прочитати Діяння Апостолів та листи-послання Нового Завіту. Але тільки наше століття почало глибинно застановлятися над проблематикою мирянства. Другий Ватиканський Собор, який закінчився понад тридцять років тому, це перший Вселенський Собор, який зайнявся справою уточнення богословської природи мирянина і його апостольського завдання. Але навіть Собор не довів справи до кінця, хоча дав сильний поштовх для розвитку таких студій, бо роля мирянина в Церкві стала більш видною і потрібною. Божий люд в своїй цілості зрозумів протягом нашого століття, що Церква як післанниця Христова, не може сповняти свого завдання — освячувати світ — без свідомого й відданого співдіяння мирян. Нездорові течії клерикалізму, які твердили, що сам клир, саме духовенство може належно забезпечити всі потреби Церкви і всі її завдання щодо своїх членів та щодо світу, виявилися хибними. На тлі такої історії і наш Собор УГКЦ хоче застановлятися над ролею мирянина. Миряни мусять сьогодні свідомо увійти в життя Церкви, як співвідповідальні за її долю, як її співтворці. Це виразний постулят кінця XX століття.
І ще одна подробиця. Ми будемо намагатися по-богословськи зрозуміти природу і завдання мирянина, не у вимірах вічности, але в дуже живому й безпосередньому контексті нашого сьогодення. Християнин, клирик чи мирянин, завжди є той самий в обличчі Божої правди, але милостивий Господь у своїй невисказаній мудрості та провидінні, велить нам жити в дуже різних обставинах і щодо історії, і щодо місця проживання. Нашим великим завданням буде розглянути й проаналізувати наше сьогодення в Україні і на поселеннях. Не хочемо будувати палаців у хмарах, з тугою згадувати «старі, добрі» часи (якщо такі колись були), ані фантазувати про уявне майбутнє. Наша Церква існує в дійсному світі. Досить нам уявлень! Треба розглядати дійсність такою якою вона є. Дозвольте навести для прикладу два запитання: Що таке Церква? І де наша молодь шукає відповідей на основі питання життя? Хто з нас зуміє відразу дати повні й правильні відповіді? А таких питань не десятки, а сотні. Від нашого усвідомлення дійсності залежить працездатність наших соборових рішень.
Відразу, однак, хочу підкреслити, що наради Собору мусять дивитися в майбутнє. Це здається таким самозрозумілим, що ніхто не застановляється над потребою усвідомлення того аспекту нашої праці. Але так в нас буває, що ми залюбки роздумуємо над нашим славним минулим і мріємо повернутися до нього, бо майбутність нас страшить. Справді, думати і плянувати на майбутнє — не така проста справа. Треба відваги, навіть трохи відчайдушности. Треба вміти вийти поза межі звиклого. Ми стоїмо перед невідомим майбутнім. Ми повинні його створити і взяти за нього відповідальність.
Не маємо наміру вже сьогодні забігати в проблеми, які будуть детально опрацьовувати в доповідях та дискусіях Собору. Хочемо радше подати кілька умов, яких на нашу думку треба сповнити, щоб наш Собор завершився успіхом
- Як нам виховати мирян, свідомих, ревних, вірних Христу, зрілих мирян для Церкви ХХІ-го століття? Я не маю на думці тут один десяток, а тисячі мирян, бо наша Церква має у цілому світі може яких 6-7.000.000 вірних, а вони становлять 99% членства Церкви. В першій третині нашого століття почато заходи, щоб організувати і виховувати мирян, але лихоліття розбили майже безслідно ці зусилля. Ми мусимо в багато дечому починати наново. І хочу підкреслити, що більшість такого виховання мусить бути через самовиховання, бо не йдеться тільки про набуття знання з книжок чи шкільних викладів, але від очищення і ставлення характерів. А це кожен повинен робити за себе. Багато в нас суддів, які вміють осудити і дощенту знищити, але мало в нас охочих починати відродження рідної Церкви від самих себе.
- Так Господь нас сотворив, що ми призначені до життя у спільноті та діяння. Один у полі не воїн. Ми українці традиційно, дехто каже Генетично, індивідуалісти чи мнимі віртуози. Нам треба працювати спільно. Чи воно буде парафіяльним братством, чи епархіяльним, чи всецерковним рухом, воно мусить бути побудоване на співпраці багатьох одиниць. Це вимагає поконання серйозних відосередніх сил, що легко розколюють наше суспільство і наші спільноти, це вимагає високого рівня культури слова і поведінки.
З цього виростає похідна потреба: в наших дискусіях і пропозиціях ми мусимо дуже серйозно застановитися над способами сповнення того, що ми бачимо як корисне, а то й конечне для скріплення і правильного напрямку нашої церковної діяльности. Якщо уважатимемо за потрібне, треба подавати пропозиції про створення нових структур, а від ієрархії та духовенства треба вимагати, щоб такі структури благословляли і активно підтримували. Перша сесія нашого Собору запропонувала конкретні заходи і тому можна вже говорити про деякі успіхи. Створено патріярші — всецерковні комісії, які можуть показати пророблену корисну працю, На цій сесії ми, як то кажуть, заорали глибше, бо поставили нашою темою мирянство взагалі. Отже треба відповідних установ та механізмів, щоб гарні рішення ставали дійсними і ефективними через відповідні спільнотні заходи виконання.
- Пропоновані нами заходи повинні виходити і живитися з нутра Церкви. Церква не є політична організація, вона діє за своїми питомими законами, зібраними у церковному праві. Вона живиться Божим словом і святими Тайнами. Її ціль є духовна — спасення душ і освячення світу. Це все не звільняє нас від високого рівня професіоналізму, але це не є виключно світська діяльність. Вірний Христу мирянин, так само як і клирик, мають керуватися християнськими засадами і на таких засадах будувати новий світ, а в нашому конкретному випадку громадян України — нову українську Державу.
Отже, наші мирянські товариства, братства, організації, рухи, повинні бути виразно прицерковними. Вони повинні втішатися певною внутрішньою конструктивною автономією. Границі такої автономії повинні бути описані і дотримувані. Найвищий час покінчити зі станом взаємного недовір’я, яке отруює відносини між клирикальними та мирянськими членами Церкви. Тоді буде видно рівень зрілости нашої Церкви, коли наша любов Церкви як Церкви стане мірилом взаємної пошани для всіх її членів.
- Рівень зрілости будь-якої церковної одиниці, а тим більше помісної Церкви пізнається також, і це богословське правило висказане в другій главі догматичної конституції Світло народів, за рівнем діяльности такої одиниці поза своїми межами в користь інших. В нашій Церкві є хронічний брак т. зв. місійного духу. Ми не любимо, а за тим і не хочемо іти працювати поза межі нашої парафії, краю, Церкви, в користь чужих, а навіть рідних на чужині. Це найкраще видно по нашому духовенстві. Коли наші вихідці з України йшли в чужину шукати заробітку чи свобідного існування, тільки одиниці спосеред клиру були добровільно готові піти з ними й ділити їхні негаразди. Сьогодні не набагато краще. Східні області України, наші поселенці в Казахстані чи інших азійських краях чекають на духовну обслугу. А як мало ми готові послужити іноземцям чи іновірцям, які живуть між нами. Тут на Соборі між нами є представники з Вінніпегу, які можуть нам розказати про місію нашої Церкви в користь індіян і як існування такої місії вплинуло на духовне життя нашої громади, збудило тамтешню молодь. Брак місійного жертвенного духу має свій початок всередині сім’ї, родини, але він проявляється на всіх рівнях: парафіяльному, епархіяльному, всецерковному. Наш народ жертвенний на гроші, нема в цьому сумніву, і це напевно є шляхетним допомагати потребуючому братові. Але гроші — це не все. Ми маємо великий загін людей, які віддали своє життя за рідну державу. Ми їх заслужено уважаємо героями. Але за малесенькими винятками це особи, які віддали своє життя задля своїх рідних, у своєму замкненому колі.
Тут треба взяти під увагу ще один аспект. Ми часто уявляємо собі, що велич нашої Церкви залежить від її багатства, впливів, народного і міжнародного престижу. Немов би ціллю існування Церкви було панувати, здобувати чисельну перевагу над іншими, підкорювати собі обширніші території, сліпити своїм світським блиском. Христос виразно сказав, що Він прийшов служити. Служити — це форма пожертви, якої нам бракує, а саме пожертвувати своє життя не на смерть, але на життя для ближнього, навіть чужого. Задля справжнього духовного росту нам варто над тим аспектом церковного життя добре застановитися. Це нова для нас тема, але дуже важлива, якщо хочемо ставати на новий шлях церковного життя.
Відчувається, що зібрані тут делегати повні енергії до праці, а присутні гості очікують великих вислідів праці. Богу дякувати! Але хочу повторити, як останню умову справжніх успіхів на майбутнє — духовний вимір нашої праці. Ми готові говорити, дискутувати, працювати, діяти, перевертати світ. Це все потрібно починати від начал духовности, від молитви, від подолання своїх власних духовних перешкод та примх. Як часто в дискусіях почуємо нарікання, осуди інших, як часто будемо казати, що інші повинні робити. Хочемо змінити світ, не змінивши себе. Бути вірним Христу владикою, священиком, монахом, мирянином — це бути християнином в повному значенні цього слова. Було б цілком безвідповідальним, прямо демагогічним для мене, не згадати цього аспекту нашої праці, нашого життя в Церкві.
Для ілюстрації правдивости цих тверджень, дозвольте навести приклад. Найболючішою раною на тілі нашого народу є брак церковної єдности. Це кожен знає, розуміє, переживає. Про це, напевно, буде мова в дискусіях. Питаємо, чому так мало успіху, коли так багато болю і слів? Бо ми хочемо змінити всіх інших, не змінивши самих себе. Єдність з Богом і між людьми — це зустріч на пів дороги. Ми хочемо, щоб всі прийшли до нас, ми не хочемо зректися наших улюблених переконань і звичок. Ми радше вимагаємо, щоб інші це робили, тільки щоб не ми. Що правдиве у справах релігійного, церковного об’єднання, правдиве в усіх ділянках нашого життя. Передумова тривалих, дійсних змін на краще в нас самих. Ми будемо мати успіх тоді, коли будемо готові добровільно, без зовнішнього примусу, позбуватися тих наших поганих прив’язань, того безликого самолюбства, особистого, національного, церковного.
Мріємо про великий здвиг нашого народу і нашої Церкви. Нарешті мирянство свідомо та формально включене в життя цілої Церкви. Відтепер спільними силами будемо будувати новий світ. Чи справді?
Перед нами справді відкриваються нові, необмежені обрії. Але сягнути вдаль не так легко. Ну що ж, втікати нам заки ще стане трудно? Ні, навпаки! В наші руки, на відповідальність наших тут присутніх поколінь Господь вложив майбутність нашої Церкви і народу. Якщо ми будемо Йому вірні беззастережно, цілковито, готові на всяку жертву, ми увійдемо в краще майбутнє. Нумо, вперед!
