Швидким ходом зближаємось до небуденної дати, двотисячоліття з дня народження Ісуса Христа. Це особлива й вийняткова подія в історії людства, яка заставляла, заставляє і буде заставляти людські уми вдумуватись над цією містерією, що завершилась дві тисячі років тому, у маловідомій місцевості, Вифлеємі. З того часу ми починаємо сучасне літочислення. Вдумуючись над цим і ставимо собі питання, як це сталось, що від народження Того, для якого не було місця, хоч в якійсь найбіднішій хатині, але на відлюдді, у бідній стаєнці, стало історично межовим. З того часу історики віднотовували історичні події часово, перед народженням або після народження Ісуса Христа. Це нічого більше, як вияв нерозгаданого Божого промислу. Це можна говорити мовою Нагірної Проповіді Ісуса Христа — принижені, гонені, переслідувані за любов до правди, справедливости, будуть вивищені.
Ми дуже добре знаємо, що на протязі тих, майже двох тисяч, років було чимало спроб, людей могучих цього світу — державних мужів, великих полководців, науковців, мислителів і різних винахідників, які намагались заперечити або хоч замінити вчення Ісуса Христа, Його найбільшу Заповідь — Любов, Його Церкву, але все безуспішно. Гляньмо, ми були і є безпосередніми свідками, як нелюдяною була ідеологія агресивного комунізму — її визнавці були найбільш жорстокими поборниками Христової Церкви. Клясичним прикладом для цього був Радянський Союз, який безпощадно поборював і знищував Христову Церкву, здавалось, що цьому не буде кінця і, що сили диявола переможуть. Упадок і розпад тої, здавалось непереможної, комуністичної сили, яким був Радянський Союз, це також нерозгадана містерія, якої ніхто з політиків, знавців і окремих інститутів соціяльних процесів та совєтології не передбачили. Все, у тій площині, вимірювалось матеріяльними вимірами, не враховуючи сили Св. Духа, ось цього невловимого — Господнього. Хоч сьогодні комуністи намагаються дати для цього свої науково-аналітичні пояснення, яких перед тим чомусь не було. Хто ж міг був подумати, що визнавець комуністичної ідеології, яким є голова кубинської держави Фідель Кастро, запросить Папу Івана-Павла II на Кубу й буде його вітати. Це зовсім не в стилі комуністичної системи. Справді, Божі пляни є нерозгадані.
І так на наших очах безповоротно відходить до історії атеїстично-комуністична ідеологія, як антигуманна, антихристиянська і нежиттєздатна. Правда, в Україні є ще фанатики комунізму, тої людоненависницької системи, що поглинула сотні мільйонів людських існувань, але й вони з часом визволяться від тих ідей, які для людства нічого корисного не дали, а людину, творчого індивіда, зводили до гвинтика. Система комунізму була найбільшим ворогом Христової Церкви, яку жорстоко поборювала. Це не значить, що з відходом на цвинтарище атеїстичного комунізму, сили диявола перестануть поборювати Христову Церкву. Напевно знайдуться нові поборники Христової Церкви, але їх кінець буде невідмінно такий самий, як всіх дотеперішніх поборників.
І так рефлектуючи над цією унікальною подією, що скоро звершиться дві тисячі років життя, розвитку і спасенної дії для людства Христової Церкви, Ісус Христос створив одну і неподільну Христову Церкву. На жаль, ось ця одна Христова Церква поділилась на східну і західну, які прийняли назви: православна й католицька Церкви. Згодом перша, себто православна, ще й ще поділилась, а католицька причинилась до постання протестантських Церков. В цей спосіб утворилась низка Христових Церков. У роз’єднанні, ненависті й запереченні одні одних та клятві прожили довгі, довгі віки.
Весь християнський світ стоїть на порозі нового третього тисячоліття Христової Церкви. Належало б якось цю подію Богу угодно відзначити. На жаль, під тим оглядом нічого особливого не завважується, за виїмком спроб Папи Івана-Павла II, який змагає, щоб належно відзначити двотисячоліття і гідно та об’єднано зустріти третє тисячоліття. Знаємо, що майже все друге тисячоліття Христової Церкви ми прожили роз’єднані, почавши з 1054 р. Варто б про це забути. Це був наслідок людських слабощів, які принесли для Христової Церкви великі втрати, бо, на протязі того часу, поділені Церкви відчужились і сьогодні важко знайти спільну мову й довіру. Хоч в напрямі того, щоб усі були одно вже багато зроблено. Це можна назвати плодом зерна Вселенського Собору Ватиканського II, а в першу чергу Папи Івана XXIII. Православна і Католицька Церкви прожили довгі, довгі століття у ворожнечі й клятві. Богу дякувати обидві Церкви зняли з себе клятви і стали Церквами сестрами.
Треба також подумати, як під оглядом церковного поділу мається справа у нас, українців? Тоді, коли наші Церкви, православна і католицька, є того самого обряду, за виїмком того, що належать до інших церковних центрів, або не визнаючи нікого, стали афтокефальними. Нам треба шукати розв’язки до нашого спільного, щоб відновити або відродити одну Київську Церкву. На жаль, під тим оглядом майже нічого або дуже мало робиться. Показались деякі проблески, але замало для цього віддається доброї волі, зусиль і праці.
Активно готується для справді гідного відзначення 2000-ліття Христової Церкви Апостольська Столиця. Для цього Папа Іван-Павло ІІ видав спеціяльне послання і звернення. Поробив чимало практичних заходів для того, щоб цю дату відзначити спільними силами, як одна неподільна Христова Церква. На жаль, дорога для цього досить довга, а крім цього певні спроби для осягнення єдности з одними, не можна робити коштом інших Церков чи Церкви і залишатись поділеними. У здійснюванні цих благородних спроб не можна не бачити всіх християнських Церков без вийнятку. А також слід мати на увазі, що крім православних Церков: Вселенського Патріярха у Фанарі й Московського Патріярхату є ще інші православні Церкви, з якими треба також говорити. Також треба говорити з Православними Церквами, які з тих чи інших причин не належать ні до Вселенського, ні до Московського Патріярхатів. Їх не можна виключати. Знову не можна робити об’єднання за всяку ціну, бо часом та ціна не приносить тієї користе, яку мається на увазі, але навпаки, більшу шкоду.
Тут маю на увазі справу Української Католицької Церкви, коштом якої відбувались і дальше відбуваються діялоги й екуменізм Ватикану з Московським Патріярхатом, а навіть з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм. Для УКЦеркви ні Фрайзінська, ні Баламадська конференції не є міродайними, бо наша Церква існує понад 400 років, як повноцінна Христова Церква.
З цією ціллю, щоб не переривати діялогу з Москвою, ватиканські представники в особах Яна кардинала Вілібрандса і о. Джана Лонга, будучи на інсталяції митрополита Крутітіцького та Коломни Пімена на Патріярха Російської Православної Церкви, коли з приводу 25-ої річниці ліквідації Української Католицької Церкви була зачитана заява, яку прийняли мовчанкою, не зробивши найменшого жесту в ім’я історичної правди. Не спромоглась також Апостольська Столиця на спротив в тій справі. На жаль, це не був одинокий випадок. їх можна б назвати значно більше. Другий ще більше разючий випадок стався, коли наші Владики на Синоді, що відбувся 1980 року у Римі, прийняли «Торжественне засудження» т.зв. «львівського собору» з 1946 р. Це Засудження, що було підписане всіма владиками УКЦеркви було уневажнене листом Папи Івана-Павла II, на жаль, на вимогу Московського Патріярха Пімена. Хіба ж немає найменшого сумніву, що т.зв. собор у 1946 році був скликаний під терором НКВД, при допомозі Російської Православної Церкви на чолі з тодішним Московським Патріярхом Алексеєм, на якому не було ні одного з владик УКЦеркви, бо вже всі сиділи у застінках НКВД. Отже, ні більше, ні менше йшлось про те, щоб не переривались «медові» дні т.зв. діялогу Ватикан-Москва. Чи маємо знову назвати відому Чотиристоронню Комісію, якій поставив крапку св. п. Митрополит Володимир Стернюк. Можна б тут також згадати відомі найновіші зустрічі ватиканських чинників від остполітік з представниками московської патріярхії, на яких вирішувались проблеми нашої УКЦеркви, засуджуючи її, у відсутносте звинувачених, за злочини, яких вони не поповнили. До речі, факт невинности УКЦеркви потверджували існуючі парафії та владики Російської Православної Церкви у Західній Україні.
Розуміємо добрі інтенції Ватикану, але, на жаль, майже всі вони, все зі шкодою для страждальної УКЦеркви, а страждала УКЦерква за приналежність до Апостольської Столиці. На ці факти ми вже не раз вказували і вказуємо, але дотепер, це залишилось без особливих наслідків. Наш голос залишився голосом вопіющого у пустині. За так довгий час можна було зробити певні висновки. На жаль, по сьогодні цього Ватикан не зробив. Мабуть, не було кому це відповідно представити і вказати на помилкові кроки.
Варто б добре приглянутись, що Ватикан готовий змінити чи переписати історію Христової Церкви, історію розп’яття Ісуса Христа. В цьому нас переконує виголошена доповідь Кардинала Кесіді, яку він виголосив у Римі. Цим я бажаю вказати, що коли є люди, які вміють представити проблему, як це зробили жиди, то вони, волі чи поневолі, прислухаються. Повинні були цього мистецтва навчитись наші владики.
Якщо ми дещо записуємо на рахунок Російської Православної Церкви, то не зі злоби, але справді бажалось би, щоб РІІЦ поступала дійсно по християнськи. Тут варто б пригадати Вселенському Патріярхові чи патріярхам, а також і Ватиканові, коли підготовлявся Вселенський Собор Ватіканський II, то його ініціятор, людина великого серця. Папа Іван XXIII робив всі спроби, щоб у плянованому Соборі взяли участь і представники православних Церков. Тоді діючий Вселенський Патріярх Атенагорас навіть був схильний взяти участь, але на вимогу московської патріярхії запало рішення, що ніхто з православних Церков не буде брати участи у заплянованому Вселенському Соборі Ватиканському II. Який був вислід цієї постанови, коли на форумі Вселенського Собору Ватіканського ІІ з’явились представники московського патріярхату в особах, якщо не помиляюсь, Борового й Котлярова. Мабуть, представникам Православної Церкви Вселенського Патріярха у Фанарі було якось ніяково… Це у Ватикані також добре знають…. але чи зробили з того висновки?
Що дали для християнства у цілому залицяння Ватикану з московською патріярхією? Чи справді Ватикан не збагнув незаперечної правди, що московська патріярхія на першому місці ставить не християнські прикмети, але політичні, імперсько-московські. Ми ще ні разу не бачили, не чули і не прочитали ні одного рядка, щоб московська патріярхія в імені Російської Православної Церкви будь-коли вибачалась, чи за авганістанську, чи чеченську й інші жорстокі війни Росії. Вона ніколи не вибачилась перед українським народом, ні перед Українською Католицькою Церквою, яку у 1946 році допомагала ліквідувати і привласнила її власність. Відомо, що Патріярх Мирослав-Іван свого часу зі своєї сторони подав Російській Православній Церкві руку прощення, але простягнена рука повисла не піддержаною. Це є прикмета Російської Православної Церкви, яка перед ніким, тільки перед кремлівськими вождями вибачається. Цей факт може також потвердити плянована зустріч у червні 1997 р. у Відні Папи Івана-Павла II з Московським Патріярхом Алексеєм II та Вселенським Патріярхом Вартоломеєм. В наслідок маніпуляцій Московського Патріярха Алексея все впало у воду, а папа таки не приїхав на Другу Европейську Екуменічну Асамблею до Ґрацу. Домовленість папи з московським патріярхом не вийшла, це був удар по папі. Московьский Патріярх Алексей з’явився у Ґрацу, де виголосив свої «правди», з яких випливало, що всі Церкви, за визначенням московського патріярха є «сектами» за виїмком православних. З такого виступу всі були обурені, а Кентерберійський Архиєпископ висловив свою незгоду та ствердив, що Російська Православна Церква не визнає існування інших православних Церков крім своєї. Отже, про який екуменізм може бути мова, сказав Кентерберійський Архиєпископ? Як бачимо такі разючі факти не змінили настанови Ватикану, бо Московський Патріярх Алексей поблажливо сказав, що його домовлена зустріч у Відні й виступ у Ґрацу не закривають дверей до дальшого діялогу.
Не треба бути ні тонким знатоком екуменізму, ні дипломатії, щоб не побачити, до чого прямує Московська Патріярхія, але, на жаль, чомусь того не бачить чи не бажає бачити Ватикан. Варто б часом запитати не тільки опінії, але й поради у тих українців, а не постійно їм вказувати на мнимі проступи чи підносити питання, які спричиняють замішання і недовіру.
На закінчення бажаю сказати, що такий підхід, який провадить Ватикан до відзначення двотисячоліття з дня народження Ісуса Христа та зустрічі третього тисячоліття, не віщує нічого доброго. Треба пам’ятати, що світло не сходить і не заходить у Москві. Звичайно треба змагати, щоб справді гідно, достойно і величаво відзначити двотисячоліття народження Ісуса Христа, а це станеться з успіхом тоді, коли не тільки апостольсько-християнські центри повернуть у своїй праці до основ Нагірної Проповіді Ісуса Христа. Всі разом повинні обновитись до первісних християнських основ, які спирались на безмежній християнській любові. Хотілось би в такому колі, не політичному, але справді християнському, бачити і Російську Православну Церкву. Якщо це станеться, то це буде справді гідним і достойним відзначенням небуденного Ювілею народження Ісуса Христа. Молімось за цей успіх.
Микола Галів
