Такими дижурними фразами послуговувалася більшовицька пропаганда, коли треба було узаконити якесь протизаконне або зовсім незрозуміле, зате вигідне системі, рішення на різних щаблях законодавчої влади: від Верховної Ради СССР аж до сільської Ради.
На превелике наше здивування цей самий метод використав Синод єпископів УГКЦ, виносячи Постанову про церковні свята. Синод, як відомо, відбувся 14-20 вересня 1997 р. в Крехівському манастирі оо. Василіян. Як правило, Рішення і Постанови Синодів Єпископів не подаються до загального відома, але згідно з АРІ за 19.12.97 і Газети «Мета» ч. 1-2, 1998 р. Постанова 1.4 звучить так: «Синод Єпископів, ідучи назустріч своїм вірним вирішив: вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов’язані святкувати, окрім неділі, нижче зазначені церковні празники:
- Різдво Христове (один день)
- Богоявлення Господнє
- Вознесіння Господнє
- Благовіщення Пресвятої Богородиці
- Успення Пресвятої Діви Марії
- Свято верховних апостолів Петра і Павла.
Дальше в Постанові сказано, що Синод Єпископів заохочує вірних до участі в Богослуженнях в свята Обрізання ГНІХ, Преображення (Спаса) і Воздвиження Чесного Хреста.
Ми тут, в Україні, сущі не знаємо докладно як сприйняли цю Постанову Синоду вірні нашої Церкви в діяспорі, але на міжконфесійному грунті всіх церков київської традиції ця Постанова викликала певне замішання і абсолютне нерозуміння, що й для чого робиться. Не будучи наперед якось підготовлені до таких радикальних рішень Синоду, вірні УГКЦ є сконстерновані, бо не мають для того ніяких «оправдуючих» аргументів. Слова Постанови «ідучи назустріч своїм вірним» тільки усугубляють констернацію тих самих вірних, яким начебто пішли назустріч синодальні Отці. Дуже можливо, а напевно так таки є, що пішли вони назустріч духови часу й, так би сказати, соціяльним вимогам кінця XX ст. та й, взагалі, сильній секуляризації, що давно розпаношилася не тільки в посткомуністичному світі. Годі сумніватися в тому, що робилося це для добра вірних. І не має сумніву в тому, що реформа в церковному житті, в тому числі й редукція празничних днів є потрібна, ба, навіть необхідна. Зрештою, до цього в певному сенсі зобов’язують нас рішення Собору Ватиканського другого. Але саме цей Собор показав як треба вирішувати певні справи, вносячи зміни в те що було практиковане на протязі століть і стало вже традицією у повсякденному житті Вселенської Церкви. А тому тривав роками з довгими перервами, відведеними якраз на обміркування і дискусійне опрацювання всякого «новум». В нас це робиться на протязі кількох днів. Тому одних кривдно дивує, других зло радує, бо, мовляв, «а ми давно казали, що УГКЦ є ’польська церква’, завданням якої все спольщити, златинщити і, в кінці, поробити з нас поляків». Тепер такі «оборонці» нашої віри з «козацьких» церков дістали в руки прекрасний документ, яким, немов козірною картою, «криють» всякі оправдуючі заперечення тих вірних, яким «пішли назустріч» наші синодальні отці. При цій нагоді мусимо сказати і усвідомити собі таку незаперечну істину. Якщо збереглася в нашому народі віра в Бога (незалежно від конфесії), то вона є (або донедавна була) рудиментарною, що утрималася виключно за рахунок пошанування і глибокої прив’язаности до наших християнських традицій, так би сказати, персоніфікованих в образі святих і «дванадесятих празниках». І нема тут нічого дивного. Нарід, котрий жив на сході України 70, а в Галичині 50 років поза школою Божої науки-катехізації, утримував свою віру на пошанівку «храмових» традицій, носіями яких були наші родинні педагоги і виховники — бабусі та дідусі, що своїм святим обов’язком вважали передати нащадкам свій глибоко захований в серці скарб духовний. Чейже не було навіть календарів церковних. Але ці, власне, родинні педагоги пригадували, коли «Варвари» або «Катерини», коли «Івана», а коли «Петра» або «Главосікі» чи «Збора» (Собор Марії) і, що найважніше — який молитовно-церковний і народно-традиційний ритуал є властивий для того чи іншого празника. І в таких народно-церковних традиціях виховалися кілька поколінь. Споглядаючи нині в минуле нашої Церкви, переконуємося як ревниво її духовний Провід наставляв вірних «О святкованню дней праздничних». Згідно з тими настановами, що були непідважальним імперативом для кожного віруючого «установила Церков Христова, ведена Духом св…, кромі святкування неділі, праздновання ще инших дней, щоби в тії що року праздновалися особливі таінства релігії христіяньскої…». Так записано в «Чинностях і Рішеннях» Львівського провінціяльного Собору 1891 р. Подібно сказано й в «Номоканоні» Арсенія Желіборського ще в 1646 p.: «В неділі і празники завіщавай не ділати, но приходити в церков, якоже подобаєт християном…». Отже «завіщавай приходити» — це наказ священикові, зобов’язувати вірних дні святі святкувати.
Ну, а тепер трохи «празничної» статистики. Наш церковний календар, крім неділь, яких в році маємо 52, подає нам ще 26 днів святкових так зв. «неподвижних» і 10 — «подвижних». Загально беручи, маємо в році аж 88 святкових днів. З них 5 переноситься на неділі. Все ж таки 83 дні в році є «неробочими» (за соціяльною термінологією). І так виходить, що майже кожний четвертий день в році ми були звільнені від обов’язку працювати, але зобов’язані ходити до церкви. Очевидно, що нинішні економічні закони напевно входять в колізію з такою великою кількістю днів, так би мовити, «празничного неробства» і якась редукція празничних днів є таки необхідна. Але синодальна касата такої великої кількості свят без відповідної мотивації і попереднього роз’яснення тим, до кого це відноситься, а значить — віруючим нашої Церкви — є просто незрозуміла. А тому не сприймається ними як якась конечна церковна потреба. Бо за цією Постановою Синоду, який «пішов назустріч своїм вірним» у тих таких вірних викликає автоматично цілий ряд питань, при чому питань підставового значення не в якомусь соціяльному, а саме в духовному пляні. От наприклад, коли з церковного календаря викреслюються празники так зв. «нарочитих святих», яких в кожній хаті (зокрема на Гуцульщині) більше як ікон «господських» чи «богородичних», то, що робити з тими іконами? Чи викидати їх? Бо якщо Церква позбавила в свому календарі святкового (з хрестиком) «дня іменин» того чи іншого святого, то виходить, що він не святий. А тоді всі молитви до нього: Акафісти, Мінеї та ін. відправи не мають вже тої душеспасенної, заступницької і чудодійної сили. Що робити з зобов’язуючими до тепер постами? Напр., на свято «Главосікі» (Усікновеніє чесния глави Івана Хрестителя)? Або чи треба дотримуватися посту на свято Чесного Хреста, коли віруючих тільки заохочується, а не зобов’язується бути в той день присутніми на богослуженнях? Але найбільше здивовання викликає «синодальна» мовчанка стосовно «праздників подвижних», то зн. великоднього циклу. В переліку «церковних праздників», в яких вірні зобов’язані «брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю», зовсім нема Великодня. Правда, Воскресіння Господнє обходимо завжди в неділю і цим ніби все сказано. Але Страстна П’ятниця, а потім Світлий Понеділок, Світлий Вівторок і празник Св. Трійці — це гейби вже і не свята. А отже, віруючий не зобов’язаний (і навіть не заохочений) до участи у відправах Чину Погребенія Христа (винос Плащениці), а потім вислухати прекрасних співів Єрусалимської Утрені. Й, взагалі, чи в зв’язку з тим касуються також всі тріодні відправи і молитви, властиві для цього циклу?
Таких та й подібних питань і сумнівів є, як мовиться в Писанії: «много множає паче того піска морского». А відповіді дасть Бог. Бо якісь не зовсім конкретні посилання на Постанови Вселенського Собору ватиканського II або ККСЦ і, що, мовляв, ми є частиною Вселенської церкви, то мусимо підчинятися її законам, нічого нам не роз’яснюють. Нікого хіба не треба переконувати в тому, що в стосунках між церквою і парафіянином послідній керується двома різними засадами: перше — це святий обов’язок, це імператив, друге — це добра воля, яка завжди є прагматична. Тому замість до церкви — скерує його, скажім, на дачу або на футбол чи ще кудись там.
Говорити в таких випадках про християнську самосвідомість або почуття обов’язку вірних перед Церквою — то це будуть такі собі благенькі побажання і більше нічого. З відповідей, що їх принагідно дають наші владики на запитання з цього приводу виходило б, що Постанова 1.4 Собору Єпископів має тільки силу диспензи, а не редукції календарних празничних днів і всього, що за тим слідує (про що вище). Однак, цього достеменно не знаємо, бо нема наразі ніякого ширшого тлумачення цього параграфа Постанов, що внесло б повну ясність в це таке важливе питання і розвіяло б всякі сумніви в рядах вірних нашої Церкви. А крім цього, позбавило б можливости лукаво шпекулювати на цьому її ворогів. А таких УГКЦ нині має стільки, як ніколи перед тим. Виходячи з цього з жалем мусимо сказати, що такі радикальні постанови саме тепер є не на часі, бо напевно, маючи добрі заміри, вносять, однак, якусь дезорієнтацію в наше й так не дуже устабілізоване церковне життя. І на цьому, власне, хочеться ще раз наголосити. Отже, якщо говоримо, що наша Церква вистояла й зберегла себе на протязі 50 років підсовєтської жорстокої дійсности, то тільки тому, що наш підпільний Церковний Провід утримав її в пошанованню традицій. Нині можемо багато говорити (та й говоримо!) про потребу змін у церковному житті згідно з Постановами Вселенського Собору Ватиканського II і ККСЦ, або ще якихось документів, але мусимо мати ясну свідомість того, що коли навколо намножилася сила-силенна різних сект, коли маємо вже три (а формується ще й четверта) Церкви православні й коли наша Церква внутрішньо поділена на «восточників» і «латинізаторів», які ніяк не можуть дійти згоди щодо слова «православний» і ін. (здавалось би другорядних, з точки зору самої Віри Христової), то де вже нам нині до сприйняття таких рішучих кроків «назустріч своїм вірним». Якщо вони в найближчому часі не будуть забезпечені відповідним коментуючим апаратом (як всякий закон або постанова в світському житті), що вийшов би з рук синодальних Отців, то з Постанови 1.4 дуже скоро зачнуть користати інші, коментуючи її по свойому. Крім православних галицьких «козаків», що з жонатими і не занадто освіченими ієрархами ніби то твердо стоять на сторожі «традицій», в недалекому майбутньому будемо мати до діла з високоосвіченими і дуже добрими тактиками в своїй діяльности-лефевристами. А їхня, як відомо, бронепробивна сила в наступі на пособорові інвенції Вселенської Церкви якраз полягає ніби то в глибокому пошанованні традицій з богослужбовою (латинською, а у нас церковно-слов’янською) мовою включно. Й виходячи з вищесказаного, саме з цієї сторони будемо мати велику небезпеку. Ці «шанувальники» традицій в церковному житті у нас вже є. Називають себе редемптористами. «Візитують» принагідно наші церкви, так би мовити, розглядаються в терені, а втаємничені кажуть, що вже й єпископа тут мають. Грунт податливий для їхньої «місійної діяльности не облогує: він підготовлений. Соборні Постанови, про які тут мова, можуть добре прислужитися для збору «урожаю» трансальпейськими братами, як їх інакше називають. І кого будемо тоді винити? Рим, Варшаву чи Москву? Чи лиш вищеназваних братів — лефевристів? Звичайно, питання риторичні. На них сьогодні відповіді ніхто не схоче дати. Але вони ставляться. І ставляться не для того аби витягнути з них якісь особисті вигоди або заспокоїти якісь там свої амбіції. Ні, зовсім ні. Бо, чейже, йдеться не про себе, а про Церкву, її добро, її майбутнє.
На закінчення висновок з усього можна зробити такий. Церква — живий організм і йде з народом Божим в 3-тє тисячоліття ери Христової, враховуючи все, що диктує дух і потреби часу та різні обставини щоденного життя її вірних. Про те, вносячи якісь корективи, саме в площині релігійних традицій, бажаним і доцільним було б наперед невтралізувати всякі сумніви або навіть духовний спротив, що їх можуть викликати ті чи інші зміни. Власне, синодальні зміни в нашому календарному обходженні «днів праздничних» можуть послужити першим прикладом якогось внутрішнього спротиву, приспішеним реформам наших християнських традицій. Ці зміни можна б порівняти, хіба що, зі зміною церковного календаря, що для нас, правду кажучи, є тільки квестією часу. Але на разі не робимо цього, аби не створити ще більший розгардіяш в нашому всеукраїнському церковному житті. Обійти в таких кардинальних питаннях українських православних, а також відповідні урядові чинники Української Держави є не припустимо, бо це може привести до остаточного поділу вірних Церкви Володимирового хрещення на два ворогуючі табори на віки вічні. Якраз до цього змагають нині всі «сили пекельні» та вороги нашої Церкви і Держави. І, що не кажім, але з немалими успіхами це роблять. Та дай Боже, аби ці слова були такі собі невинні «страхи на ляхи». А наразі «маємо те, що маємо», як казав колись відомий герой «нічних чувань» у Біловезькій пущі.
Іван Гречко, Львів
