(Репортаж)«Дзєннік Сходні» 26-27.IV. 1997.
СПОМИНИ
«Перед тим була лемкіня і полька, а зараз українка, бо…»
По коліна в землі
В темному внутрі гаптовані хрестиками подушки світять як іконостас лемківської церковці. В низькій офіцині, що біля шумної вулиці, стара жінка розвиває з льняного рушника панахиду споминів.
Коли закрию очі, то часто бачу свої сторони і чую як вода шумить, ударяючи об камінчики. Гарнішої музики, як розмова гір. ніколи не чула. Будучи ще дівчинкою, я часто будилася вночі, ставала у вікні і слухала, як пташка співає… будиться до денного життя. Тоді я мріяла, що до мене приїде королевич на білому коні і забере мене. Але приїхали тільки поляки…
То був 1947 рік
Всі раділи, що скінчилася війна, а ми мали «Акцію Вісла» і сиділи в концентраційному таборі в Явожні. За це, що були лемками і за це, що були на своєму.
Постійно питаю себе: «Чому і за що?» — як людина нічого злого не зробила. Жила як Бог приказав. Мали ми свою церковцю, таку красну, таку улюблену, таку гарну. Туди ми йшли радо. Там я могла довго перестояти, на ікони глядіти і навіть головою не кивнути. Я ж знала польську культуру, читала польські книжки, яких може тисячі прочитано, набагато більше ніж українських. А тепер мене таке лихо зустріло…
Слова з трудом пробиваються крізь ридання. Немов через царські ворота розпуки поїзди везуть людей на захід, ген на захід.
Ми стояли на веранді коли осадники увійшли і зайняли наше місце. Вони спали на нашій постелі, а ми на станції в Горлицях, у болоті. І власне там, в Горлицях мене арештували. Всі наші заощадження і біжутерію я мала в сумці. Мама моя осталася без одної золотівки і з нічим поїхала на захід, а я з грошима — на УБ.
Слідчий відібрав у мене золотий ланцюжок з хрестиком, який був величиною православного. На ньому було написано «Спаси і сохрани». І я кажу їм, що не підпишу нічого, якщо хрестик не знайдеться, бо це моя пам’ятка по-батькові. Тоді вони пошептали між собою і віддали його мені. Звичайно, це був підступ, бо у зізнаннях, які я підписала втиснули антикомуністичні летючки.
Тож і поїхала я до Явожна
Поляки кричали на нас: «то бульбовце» і навіть води не хотіли дати нам напитися. В дійсності мстилися над нами. Але за що, коли у нас на Лемківщині не загинув ані один поляк!
Ніхто нас не слухав. Офіцери били нас і кричали: «До «п’яху» до могили підете українські бандити!» Ми були по коліна у землі, напівживі від страху. Боялися своєї тіні.
Не могли ми ніде сховатися. Там був тільки пісок, неначе Сагара. Ані деревини, ані зеленини — нічого, тільки самі бараки, мури і електричний струм в дротах — немов пустиня.
Найперше взяли нас до лазні, розібрали до нага і там вперше я побачила збитих людей. їхнє тіло було синє, а гниючі рани обсідали мухи. Спина не була на місці, а тіло аж над колінами збите. Відразу пригадала собі окупацію і Майданек. Що гірше стражі табору нагадували гестапо. Ходили у високих чоботях, мундирах і зі шпіцрутами. І такі були горді і певні себе, немов би цілий світ був під їх ногами.
Пам’ятаю до сьогодні таку Марисю. То була мала змія, котра тільки вишукувала, щоб нам зробити і чим допекти, щоб ми терпіли. Я мала природно кучеряве волосся, тож не накручувала. І за це вона намочила мені волосся у воді і виставила на мороз сушити. Як не дивно, але з 3-ох тисяч в’язнів ніхто не спротивився.
Ми були безвладні як дерева
Стоїть дівчина на варті (стійці). Зголошується, а стражник заложив мидницю на її голову і каже співати «Ще не вмерла Україна».
Так кпили собі з нас, але ж кожний хоче мати свою державу і почувати себе людиною. Ніхто не винен, що народився жидом, поляком, українцем чи турком. То не є образливе…
Глибоке зітхання перериває розповідь. В якій мові останнє речення звучить краще?
В нашому бараці у нашій присутності слідчі допитували двох жінок-в’язнів. їх били дошками по цілому тілі, били жорстоко. Після цього, вночі ми раптом почули виття сирени, біжимо, вони на дротах. Відняли у себе життя. Ще до сьогодні мені вчуваються їхні голоси і ридання. Тоді намагаюся молитися за них.
«Господи помилуй. Господи помилуй. Господи помилуй» — шелестять сторінки молитовника.
Шафа, стіл, три крісла скриплять на два голоси.
Отче наш, іже єси на небесах. Да святиться ім’я Твоє, да прийдет царство Твоє. Да будет воля Твоя як на небеси так і на земли. Хліба насущного дай нам днесь, і остави нам долги наша, яко же і ми оставляєм должникам нашим; і не введи нас во іскушеніє; но ізбави нас от лукавого. Амінь.
Молюся завжди в двох мовах, бо не впевнена, коли направду народився Ісус — у грецькі, чи латинські свята. Але там, в таборі, ми молилися тільки по-польськи, бо за лемківський себто український переслідувано.
Найгіршим було те, що поляки вибирали собі капо, чи бльокових з українців. То були садисти, що за ложку зупи більше знущалися над нами. Уряджували спортові вправи, в кожній порі дня і ночі організували бігання навколо бараків, а кожний в’язень одержував кантом дошки де попало. Забирали взуття, а потім катували до непритомности за брудні стопи. Улюбленою тортурою була «жабка». Треба було присідати і на кінчиках пальців посуватися допереду. А коли хтось не виконував, то діставав батогом по плечах. Нікого не було звільнено, скакали і бабці, котрим по 60-десятці і більше. Там перебували цілі родини, діти, вагітні жінки не було різниці.
Всі скакали, хіба хтось не витримав, то його відтягнули, а,, решта вправляла далі. Опісля ми поскаржилися, що не можемо шити на машинах, бо нас страшенно болять ноги. Обслуга табору звільнила нас від «жабок». Рівно ж не вільно було будити нас рано на апель, бо ми о год. 2-ій ночі вертали зі швалень. Тоді ми могли вже посидіти на ліжку, а перед тим треба було стояти біля ліжка. Ми шили сінники, в’язничне вбрання і військову уніформу. Коло швальні стояв барак, де допитували в’язнів. Пам’ятаю таку сцену. Чоловіка завішено ногами догори і головою вниз, а біля нього двох слідчих і так його немилосердно б’ють…
Бім — бам…
Удари годинника відмірюють час. який не загоїв ран. Приніс тільки гіркоту і самотність.
Бім — бам…
То були ті самі люди, котрих переслідували німці.
Бім — бам…
Чому вони не могли зрозуміти терпінь?
Бім — бам…
Можливо вони призвичаїлися до того і не замислювалися, що повторюють все те, що пережили самі.
Траплялися і радісні хвилини
Одного разу дали нам по одному оселедцю. Я раділа, немов отримала найкращі солодощі, хоч сказавши щиро, то було принижуючим. Люди були зголоднілі. На снідання була тільки гірка кава, після 12 год. дня давали маленький черпак зупи і це мало нам вистачати аж до вечері, коли знову давали каву і 25 гр. хліба.
Я не мала менструації, всі ми зжовкли, як цитрини. На щастя не хворували на тиф, як чоловіки. Може тому, що вели інший спосіб життя. Вони ладуючи буряки, їли їх сирими, а як картоплю, то їли сиру картоплю, а як муку, то муку. Коли почали надходити харчові посилки, то з’їдали їх відразу і вмирали на скрут кишок. Була також кара за їжу. Якось старого і бородатого мужчину поставили на видовище усіх, впхнули йому буряки до уст і до обох рук і так на кінчиках пальців мусів присісти і тримати руки догори, а як руки зімліли, то його немилосердно били. Ми дивилися на це байдужо, бо ми самі вже були вбиті внутрі і не були такими, якими люди повинні бути, щоб відчувати радість, любов і спокій. Кожний думав тільки про себе.
Якогось дня, під час щоденного виходу до туалети, я задивилася і впала, і пробила собі ногу. Дівчата говорили, що я повинна піти до лікаря, бо кров сильно тече. А вартова, проклинаючи сказала, що як це українське стерво здохне, то буде одної менше. Не було допомоги, я лежала протягом трьох днів і справді думала, що краще вмерти, як так тут жити 15 літ. То не було життя. І тоді я пригадала собі мої гори і усвідомила, що якщо я піддамся, то я їх більше не побачу і не верну у свої сторони. У мене зродилося бажання виздоровіти, бо там я ступила перші кроки, там збирала квіти і тішилася усім навколо, там я навчилася любити рідне…
Тролейбус перериває нашу тишу. Тремтячі руки сягають по ясеневу шкатулу, вибивану міддю. Це останки лемківської традиції, з якої «цепеля» (крамниця) вчинила масову продукцію. Решта, то зарослі будяками цвинтарі в горах і трохи фотографій з минулого.
Це мій брат, тут швагер і я тут також. Всі ми були лемками і греко-католиками. Крім наших склепів були також жидівські і польські. Були також цигани, котрі приходили і грали на весіллях. Всі жили в згоді. Співали наші пісні, а найчастіше в місячні ночі після маївки в церкві йшли ми в гори, над річку Ропу і тут зупинялися, де відбувся концерт.
Не було ненависти, аж до визволення. Тоді почалося переслідування. Найперше казали нам підписувати польське громадянство, а ми ж були ними і перед тим. То було просто принижування людини. Потім куратор зліквідував руську бурсу в Горлицях, яка існувала давно і нікому не перешкоджала. Це вже була ненависть, але мордів ще не було. Тільки як повісили польський прапор, то наші зірвали і повісили свій. Кожна нація має свою культуру.
Кожна нація має своїх пророків. Ми не є дикунами, в нас є Тарас Шевченко, Іван Франко.
Старенька примикає очі і деклямує наче б благання (інвокацію) вірш, що його написав Тарас Шевченко на засланні. 3-під примкнених повік пливуть сльози.
«Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде мене колись на чужині.
Однаковісінько мені. Лиш не однаково мені, як
Україну злії люди присплять!
Ох! неоднаково мені!»
То такий символ, як «Пан Тадеуш». Тут є любов і прив’язання до своїх сторін, до своєї землі, до своєї культури. А нас вирвали як бур’ян.
Польське військо забрало наших хлопців зі села, поставило біля них кріси і кулемети і поробило знимки, наче б то їх полапано в лісі, а ми усі є упівцями. А правда така, що ані один наш хлопець не був у партизанці. Ані в АК, ані в УПА, бо мужчини були в селі лише не цілу зиму, а решту року подорожували по краю, продаючи смаровила і дерев’яні вироби. Жінки займалися господарством. Отже, був спокій.
Партизани з УПА почали приходити щойно весною 1947 року. Вони не затримувалися у нас, тільки йшли на Словаччину. Казали, що наші ліси не надаються до партизанки, бо рідкі. Не організували жодних чисток і нікого не кривдили — ані нас, ані поляків. Щойно в Явожні я довідалася, якою великою була організація УПА, що на Волині цілі села були вимордовані. Пам’ятаю, що цим я була дуже вражена, бо не бачила навіть одного забитого чоловіка за цілу війну.
Я завжди любила людей, бо не є гіршим мішаний народ. Тоді одні від других користають. І чому нема згоди?
На превеликий жаль я не виховала своїх дітей по-лемківськи, але я не змінюся, бо забагато пережила. Ось пішла я на поліційну станцію, зголоситися, а поліціянт питає: «народовосьць»? Відповідаю, — «українська». Перед тим була лемкинею і полькою, а тепер є Українкою, бо за це мене били і вбили мені це до голови раз на завжди. Адже не можна комусь вирвати серце, а вкласти камінь…
Агнєшка Чижевська-Жаквемент
Замітка
Табір СС-лягер Дахсгрубе в Явожні (воєводство Катовицьке) був створений 15 червня 1943 р. як філіял Освєнціма. Під час війни в ньому перебували головно поляки і жиди.
На переломі січня-лютого 1945 на тому самому місці створено Центральний Табір Праці Явожно. В ньому приміщено, на підставі декрету від 4.XI. про зрадників народу, німецьких полонених і фольксдойчів.
23.VI. 1947 р. Політичне Бюро Центрального Комітету Польської Робітничої Партії рішило примістити в цьому самому місці українське цивільне населення, запідозрене у співпраці з УПА. Від травня 1947 до березня 1949 в таборі перебувало 3870 осіб, з них 700 жінок і кільканадцятеро дітей. В результаті допитів і поганих умов померло 160 осіб. Помимо інтенсивних допитів, в головному базованих на биттю, лише кілька десятків осіб було засуджено.
Табор вартували 200-300 вояків, кільканадцять старшин КБВ і цивільні урядники. Було 12 вартівничих веж, тяжка машинова зброя, високі мури і колючий дріт з електричним струмом. Для втримання порядку відновлено капо. В таборі створено ремісничі верстати, а частина в’язнів працювала в копальнях і при будові електровні. За працю ніхто не одержував платні.
Після звільнення українців і німців табір призначено для аківської молоді з меншими засудами. У 1956 році після повстання, тюрму остаточно ліквідовано.
10 травня біжучого року відбудеться урочистості відзначення існування табору і 50-ліття Акції «Вісла».
З польської на українську мову переклав М. В. Поврозник
