Не гучна, але по-своєму примітна, подія відбулася 29 січня 1998 року в Будинку письменників у Києві. Представники громадськості, зокрема згадаємо відомого політичного й освітнього діяча Є. Сверстюка, зібралися, щоб відзначити 275-річчя від дня народження видатної постаті Православія XVIІІ-го століття, сина українського народу канонізованого Православною Церквою, св. Паїсія (Величковського). Вечір вів письменник Дмитро Чередниченко. Грунтовну доповідь про життя і труди св. Паїсія зробив знаний вчений-романіст проф. Станіслав Семчинський. Він наголосив на непроминальному значенні діяльності святого для розвитку релігійної думки і обнови чернечого життя в Румунських князівствах, Україні й Росії і, взагалі, у православному світі. Рівного йому за впливом на розвиток духовности в ті часи серед православних не було.
Вчений поділився своїми думками щодо принципів перекладу, що їх дотримувався св. Паїсій, який дуже багато зробив для перекладу з грецької на слов’янську мову творів багатьох Отців Церкви, визначних духовних письменників. Ішлося, зокрема, про підготовлений ним і його учнями великий збірник текстів, перекладених з грецької мови, названий ним «Добротолюбіє», що разом з його твором «Умна (мислення — Ю.К.) молитва» забезпечує йому визначне місце в історії духовного розвитку Европи.
Письменник Володимир П’янов розповів про свою роботу над перекладом українською мовою роману відомого молдавського письменника Нона Друце «Біла церква» (у перекладі «Білий храм»), де розповідається про подвижництво, освітню і наукову діяльність старця Паїсія, його повагу й любов до молдавського населення, серед якого пройшли важливі роки його життя. Тільки поза межами Росії, в Молдові, він мав можливість здійснити свої задуми.
Автор цих рядків висловив думку, що діяльність св. Паїсія (Величковського) в своїй суті була виявом ідеалів київського (українського) Православія, в той час як в Росії заходами Петра І Церква перетворилася на ще одну казенну установу, повністю підпорядковану світській владі, що неминуче вбивало всяку духовність. А по чернецтву, як відомо, нанесла удар Катерина II.
Не дивно, що у XIX ст. на старчество як феномен духовного удосконалення, започатковане св. Паїсієм, звернули увагу письменники з духовними запитами і пошуками, такі як М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. Прославлена російська релігійна філософія кінця XIX початку XX ст. теж багато в чому завдячує йому.
Гуманні й демократичні ідеали українського Православія породили у XVIII столітті двох визначних письменників-філософів: світського Григорія Сковороду й церковного Паїсія (Величковського).
Українцеві (народився він у Полтаві) Величковському була чужою підпорядкована державі Церква, зосередженість на зовнішніх, чисто ритуалістичних, виявах побожності й він закликав до «молитви для серця та розуму», бачив роль Церкви в духовному проводі народу й кожної особи, а не в служінні державі. То ж він заглиблювався в джерела християнського віровчення, перекладав і вивчав їх, поширював. дбав про освіту ченців і мирян.
Автор цих рядків також підкреслив, що богослов і письменник св. Паїсій, якого, за відомою звичкою, «привласнює» Російська Церква, має знайти місце й шану серед видатних діячів української історії, бо ж він, як свідчать факти, завжди почував себе українцем. Переконливо доводить це й відомий румунський дослідник проф. Дан Замфіреску.
Присутні на зібранні зійшлися на тому, що з особою св. Паїсія (Величковського), хоч і відомою у світі, але мало знаною на рідній землі (монографія про нього пера Митрополита Іларіона (Огієнка) вийшла у Вінніпегу в 1975 році й практично недоступна в Україні) слід ознайомити ширші кола української громадськосте, насамперед, молодь, для чого запляновано ближчим часом організувати вечір, присвячений святому, в одному з навчальних закладів Києва.
Ю. Кочубей
