Редакція одержала з Одеси два оригінальні документи у справі зустрічі Вселенського Патріярха Вартоломея з Московським Патріярхом Алексеєм ІІ у Одесі, що відбулась наприкінці вересня 1997 р. Про цю справу були широкі відгуки в українській пресі, як також були інформації і коментарі на сторінках журнала «Патріярхат». Пригадуємо, що перед Одеською зустріччю відбулась нарада міжконфесійних представників, яку скликав президент України Леонід Кучма, під час якої дійшли до згоди і підписали спільний документ, в якому була мова, що всі релігійно-церковні міжконфесійні справи, непорозуміння, претенсії на релігійно-церковні споруди, чи тому подібні інші питання, будуть розв’язуватись мирним шляхом, узгіднюючи домовлюваннями, не вживаючи для їх розв’язки сили. Подія в Одесі, що сталась після підписання заяви про мирний підхід до розв’язки спірних питань була далекою від цього.
Нам відомо з документу, який друкуємо нижче, що делегація мирян міста Одеси Української Православної Церкви Київського Патріярхату намагалась мати зустріч-авдієнцію у Вселенського Патріярха Вартоломея, але їх силою не допущено. У нас було первісне враження, що делегацію УПЦ КП Вселенський Патріярх Вартоломей не бажав прийняти, але з документу, який друкуємо нижче під назвою «Як ми зустрічали Вселенського Патріярха Вартоломея у Одесі…» бачимо дещо відмінну картину. Можна робити припущення, що Вселенський Патріярх Вартоломей міг навіть нічого не знати, що така делегація бажала з ним зустрінутись. Це тільки наше припущення, можливо було інакше. Нам відомо, що коли Патріярх Вартоломей був на відвідинах в США і під час своїх відвідин у Бавнд Бруку він прийняв на авдієнцію делегацію УПЦ КП з Києва, яка для цього приїхала сюди, під час якої пообіцяв прийняти окрему делегацію УПЦ КП у Фанарі, у грудні 1997 р. Чи заплянована авдієнція відбулась, нам нічого не відомо.
Повертаючись до одеської делегації УПЦ КП, її не допущено до Вселенського Патріярха Вартоломея. Ця делегація переслала нам документ під назвою «До їх Святости…». У цьому документі нам не відомо, чи цей документ був доручений адресатові, чи тільки остався на руках делегації. У згаданому документі наведено історичні факти, які розкривають широку картину церковної російської канонічности. Якщо цих фактів не знає Вселенський Патріярх Вартоломей, то було б добре, щоб він собі їх прочитав і пригадав, якою була дійсність.
Нижче друкуємо надіслані два документи, які говорять самі за себе, а з якими варто нашим читачам запізнатись, щоб знати дійсну правду.
Редакція
Як ми зустрічали Вселенського Патріярха, або чого бояться московські ставленики так званої Української Православної Церкви
Наша радість від звістки про прибуття до Одеси Його Святості Вселенського Патріярха Вартоломея, щиро кажучи, була дещо притьмарена повідомленням про те, що саме в нашому місті Патріярх Вселенський має зустрітися з Патріярхом Московським для обговорення проблем православ’я в Україні.
Погодьтесь, що ситуація з кожного огляду дивна: на території суверенної України зустрічаються два високопоставлені іноземці, щоб самим, ігноруючи наявність національних Українських Церков і їх Предстоятелів, вирішувати церковні проблеми України. Тут найелементарніше почуття національної гідності (в разі його наявності, звичайно…) мало б збунтуватися.
Проте, ЗМІ в наступних повідомленнях розтлумачили, що приїзд високого Константинопольського гостя здійснюється не на запрошення Московського Патріярха. а в зв’язку із проведенням міжнародного екологічного симпозіюму. Це докорінно міняло справу, бо ж в такому випадку Вселенський Святитель є гостем не представника іноземної держави, а всього нашого міста. Оскільки ми — вірні Української Православної Церкви Київського Патріярхату — також є громадянами м. Одеси, то, з огляду на гарантовану Конституцією України рівність прав і гідности усіх громадян (ст. 21, 22, 24, 28) та рівноправність усіх релігій і конфесій (ст. 24, 35), ми вирішили взяти участь в зустрічі Вселенського Патріярхата та просити в нього благословення для нас усіх і для нашої Церкви. Щоб не ускладнювати процедуру зустрічі та не влаштовувати чогось на зразок «масової акції», ми підготували Звернення до Святішого Вартоломея, під яким підписалося 1042 особи, й делегували на зустріч трьох вельми достойних представників: від духовенства — двох ієромонахів, від мирян — учительку з 30-літнім стажем роботи та званням методиста, відому не лише в місті, а й за межами України політичну діячку, авторку ряду статтей на релігійні теми в українській і зарубіжній пресі та кількох поетичних збірок.
Напередодні приїзду Його Святості Патріярха Вартоломея наші делегати, як і годиться порядним та розважним людям, звернулись до голови облдержадміністрації (яка офіційно організовувала цю зустріч) Р. Б. Боделана з питанням, чи їх участь у зустрічі є можливою, чи не треба для цього якихось офіційних перепусток або інших документів. Пан Боделан запевнив, що в зустрічі Вселенського Святителя можуть взяти участь всі бажаючі, й жодних перепусток чи офіційних дозволів для цього не потрібно.
А якщо б сталося якесь непорозуміння, — люб’язно запевнив господар області, — то я ж буду там на місці — звернетесь до мене безпосередньо…
Ну, а вже далі нехай розповідають наші делегати:
Ієромонах Герман: О 7-ій ранку, 24 вересня, ми прибули на морський вокзал. Вклонилися всім, хто вже був присутній, стали осторонь. До нас підійшли й привіталися з нами (з кожним персонально) всі керівники міста й області, а також Голова комітету з питань релігії при Кабінеті Міністрів п. Бондаренко. Корабель з Патріярхом на борту вже заходив на швартовку, коли раптом просто перед нами виріс турнікет, який відгородив нас від інших зустрічаючих, що стояли буквально поруч, на відстані яких-небудь 30 см. Я спершу нічого не зрозумів і хотів пройти за турнікет, але охоронець, що невідомо звідки й взявся, сказав, що йому наказано «нє пущать».
Галина Могильницька: Я також не зрозуміла, що турнікети й така охорона побіля них виставлена персонально для нас, і спокійнесенько пройшла через якийсь проміжок між секціями на другий бік. Але в ту ж мить секції турнікету були дружно перенесені й знову встановлені строго переді мною. «Досягнення демократії! — зрозумівши ситуацію, втішно подумала я. — Все-таки не мене перекидають назад через огорожку, а огорожу таки поперед мене переносять…» Мене — очевидно, яко даму — «охороняв» дуже симпатичний молодик. Жаль тільки, що ніяк не хотів сказати, хто йому дав наказ це робити…
Ієромонах Іларіон: Зрозумівши, що «кордон» на всю ширину причалу!!! — збудовано спеціяльно для нас, я через огорожу звернувся до заступника голови облдержадміністрації В. С. Балуха, який стояв поруч, тільки по другій стороні турнікету. Він, чомусь дуже роздратовано, відповів, що він нічого не знає, і нічого його турбувати. Тоді я звернувся до «оплоту українського православія» митрополита Володимира (Сабодана): «Ваше Блаженство! Хіба по-християнському — не пускати християн під благословення до християнського Святителя?» Відповіді митрополита Володимира я не почув, її заглушив крик митрополита Агафангела: «Вам нєчєго здєсь делать! Убирайтесь! Вы — не христиане! Вы — секта! Секта!!!». Митрополит Володимир лише ствердно кивнув головою. Нагадати цьому «стовпу російського (чи то, пак, «украинского»…) православія», що Христос навіть іновірній самарянці благодаті уділяв, я не встиг, бо якраз підійшов сам п. Боделан, який буквально вчора казав, щоб в разі яких-небудь непорозумінь, звертатись до нього. Сьогодні він лише руками розвів: «Нічого не можу зробити — тут вони господарі» — й показав на обох «українських» митрополитів. Почути від губернатора, що не десь у російському храмі, а, так би мовити, на вільній українській землі Одещини, господар не він, а московські попи, було дуже цікаво й повчально. Мабуть, вони ж, а не голова облдержадміністрації (як це чомусь записано в Конституції, ст. 119) мають і забезпечувати додержання моїх прав і свобод, бо від самого Руслана Борисовича я щось такого бажання не побачив.
Ієромонах Герман: Воістину, як писав Шевченко: «На нашій — не своїй землі…».
Галина Могильницька: Сама собі дивуюся, але на тлі такого брутального порушення всіх християнських і конституційних норм мене найбільше ранила (саме — ранила!) поява дівчаток у віночках і українських строях, з короваєм на вишиваному українському рушнику, яких привезли зустрічати Патріярха. Яке блюзнірство!.. Яке дворушництво! Яка ганьба!.. Розгортаю газети, і здається, що ось зараз очі мої спіткнуться об рядок: «У самого трапа высокого гостя приветствовали юные туземки в экзотических нарядах…». Але наша преса так не напише, звичайно. Вона ж бо в нас і за рідкісним винятком дуже «патріотична» і дуже-дуже «незалежна»…
Ось таке повідомили нам наші делегати.
Так, чим же все-таки всього троє людей, до того ж інтелігентних чемних і порядних, так налякали ієрархів Московського Патріярхату, що із-за них аж причал прийшлося перегороджувати й десяток охоронців ставити?
Відповідь зрозуміла: люди, що велегласно називають себе єдиними — «канонічними» — носіями Правди Христової, більше всього сьогодні бояться оцієї самої Правди. Заховавшись під «українською» вивіскою, вони утаюють від своїх прихожан і від усього світу правду про те, що їх Церква є насправді російською, московською Церквою в Україні. Ні, ми не проти російської Церкви, борони Боже! Є в Україні й іноземні Церкви. Є вірменська, грузинська, болгарська, грецька, є православні, є римо-католицькі, лютеранські… й жодна з них, до речі, не може поскаржитись, що українці ставляться до них без поваги. Але жодна з них не ховає своє істинне обличчя за облудними вивісками, жодна не посягає на наші права і наш духовний спадок.
…Згадалося принагідно: коли до Одеси приїздив Вірменський Католікос, багато з нас були присутні на його служінні у вірменській церкві, вітали його, розмовляли з ним. І ніхто нас не боявся, і турнікетами не відгороджував. Бо там, де немає неправди – немає страху.
Московські ж політики в рясах не могли допустити, щоб Вселенський Патріярх довідався, що навіть в Одесі, де повністю домінує Московський Патріярхат, є тисячі людей, які прагнуть Української Помісної Церкви під егідою Київського Патріярхату. А отже, це не «секта», як запевняють світ московські «душпастирі», а дійсна Церква українського народу, яка потребує визнання повнотою Вселенського Православ’я. Але саме цього визнання бояться московські митрофорні політики. Бо знають: як тільки Київський Патріярхат буде визнаний православним світом, — всі Українські Православні Церкви, все духовенство й миряни об’єднаються довкілля своєї Матірної Церкви. І закінчаться «розколи», про які так люблять кричати московські церковники, і втратиться можливість нацьковувати одних громадян України на інших, лякаючи анафемами та обзиваючи тих «інших» антихристами. І запанує в Україні між віруючими дух єдности і любови во Христі.
Та для них – хто вірно служить не Богу, а сусідній державі, здійснюючи давний імперський принцип «розділяй і владарюй» — саме єдність нашого народу і є найстрашнішою. Бо, на жаль, не про Небесні Божі Гради, а про царства земні дбає в Україні Церква Московського Патріярхату.
Кічак В. М., Степаненко С. В., Горохівський С. М., Могильницька Г. А., Тимофеєва Л. 3., Солодова Л. Н., ієромонах Герман, ієромонах Іларіон та інші вірні УПЦ КП, які підписали звернення до Вселенського Патріярха.
ВАША СВЯТОСТЕ!
Ми — автохтони зі Святим Апостолом Андрієм благословенної Української землі;
Ми прямі духовні спадкоємці Святої Рівноапостольної Великої княгині Ольги та Святого Рівноапостольського Великого князя Володимира, що прилучив предків наших до сяйва віри Христової;
Ми — духовні нащадки Святих і Преподобних Антонія, Федосія га інших чудотворців Печерських і цілого сонму Святих, в землі Українській просіявших;
Ми діти народу, що пройшов більш ніж 300-літній хресний шлях московського рабства;
Ми нащадки волелюбних синів і дочок України, закатованих Москвою у Соловецьких казематах, у підземеллях НКВД, в каторжних таборах Сибіру. Магадану, Мордовії та Пермі;
Ми — голос дев’яти мільйонів українців, замучених штучним московським голодомором у 32- 33 роках:
Ми — представники народу, в якому протягом більше трьох століть царська і більшовицька Москва цілеспрямовано знищувала мову, історичну пам’ять, самосвідомість і самобутність, — все, що кожному народові дається як найвищий Дар Божий — народну душу;
Ми — крик із майбутнього, що волає про жагу волі й бажання своїми руками будувати своє життя на своїй. Богом даній землі;
Ми — кому самим Богом призначено відродити нашу націю, нашу Державу, нашу мову, нашу культуру і нашу Церкву, — звертаємось до Вашого найхристяннішого серця, до Вашого розуму, до Вашої справедливості й Вашої відповідальності перед майбутнім:
Благословіть нашу Українську Церкву Київського патріярхату як канонічну Помісну Церкву самостійної України.
Ваша Святосте! Господь розпорядився так, щоб саме на Вас була покладена історична місія відновлення справедливості щодо Української Церкви, злочинно проданої у 1686 році в московське рабство недоброї пам’яті Царгородським патріярхом Діонісієм за «три сорока соболєй» і 200 московських червінців, отриманих від московського дяка Микити Олексієва.
Ви, Ваша святосте, як і ми, знаєте, що вже наступного року це діяння було засуджене Собором Східних Патріярхів як акт симонії, а сам Діонісій був позбавлений патріяршого сану. Знаєте Ви, Ваша Святосте, й о тім, що неканонічність цієї акції була потверджена і через 238 років Томосом Вселенського Царгородського Патріярха Григорія VII від 13 листопада 1924 року, де чорним по білому написано: «…відірвання від нашого престолу Київської митрополії… відбулося не за приписами канонічних правил…».
Отже «за приписами канонічних правил» Українська Церква ніколи не була юридично залежна від Московського Патріярхату. Залежність ця була лише фактичною, грунтованою не на канонах і правилах, а виключно на праві сильного, і використовувалась російською політикою як засіб денаціоналізації, матеріяльного визиску і духовного знищення українського народу.
Тому сьогодні ні про яку «канонічну єдність» Київської Церкви з Московською мова не може йти. Ця «єдність» (що й до того існувала швидше в уяві Вселенських патріярхів ніж в дійсності) була остаточно розірвана Москвою 15 грудня 1448 року неканонічною висвятою рязанського єпископа Іони в сан митрополита й відривом Московської Церкви від Київської митрополії. Цей розрив був стверджений Царгородським Престолом висвятою на Київську кафедру в 1458 році митрополита Григорія з наступним потвердженням його гідності в цьому сані в 1470 році.
Сьогодні, з політичних міркувань поховавши багато фактів своєї і нашої історії, діячі Московської Церкви прагнуть переконати світ в безперервній тяглості її зв’язку з давньоруською Київською Церквою від часів Володимирового хрещення. Не посоромились московські ієрархи навіть тисячоліття «свого» хрещення відзначити у 1988 році разом із Києвом, хоч і Богу й людям відомо, що ще наприкінці XI і навіть на початку XII століття на землях майбутньої Московщини знаходили мученицьку смерть від рук язичників десятки Києво-Печерських ченців-місіонерів, які несли в ці неохрещені землі світло віри Христової, а про саму Москву в часі Володимирового хрещення Русі ще й згадки не було.
Та варто взяти до рук підшивки Московських газет за 1948 рік, щоб стало ясно, що ще 50 років тому Москва сама визнавала цілковитий розрив у 1448 році канонічної єдності із заснованою Св. Володимиром Київською Церквою.
Адже саме 50 років тому, 15 грудня 1948 року, в Москві було помпезно відсвятковано 500-ліття утворення самостійної Московської Церкви.
Від тоді, від 1448-го ніякого КАНОНІЧНОГО єднання наших Церков не було. Бо ж «оборудку» патріярха Діонісія з дяком Микитою Олексієвим, як згадувалось вище, офіційно визнано неканонічною. Ми були і до сьогодні повинні були б бути в канонічній єдності з Царгородським Вселенським престолом, як було й за Володимира Великого.
Але Царгород, на жаль, сам фактично зрікся своєї дочірньої Церкви, ні разу за більш ніж 300 років не згадавши ні про свої обов’язки перед нею, ні про свої на неї канонічні права.
В усі часи, в періоди найстрашнішої скрути, в боротьбі з польськими чи московськими наїзниками наш народ і наша Церква були залишені напризволяще. і в цілому світі не знаходилось сили, яка б стала на захист наших прав і навіть нашого фізичного існування
Нині ми. Волею Божою і народною, маємо Власну Державу. Нині ми маємо Власну Церкву — пряму спадкоємницю тисячолітньої Київської Церкви.
Ми не «розкольники», бо не можна розколоти те. що не було поєднане.
Ми — не «антихристи», як часто називають нас з амвонів та в своїх писаннях отці Московської Церкви, шо лицемірно прикрилась назвою Української Православної.
Ми діти Божі, яким Господь після довгих віків терпінь і випробувань, зглянувшись на наші жертви і наші молитви, дарував волю й можливість бути господарями на нашій власній, ні в кого не віднятій розбоєм чи хитрістю, а одвіку Богом нам дарованій землі.
Ми не можемо бути підлеглі Московському Патріярхату, бо тисячолітня Церква-матір не може стати «донькою» своєї власної, на півтисячоліття молодшої доньки.
Ми не хочемо Церкви, що облудно прикрившись назвою Українська Православна Церква, обдурює народ, ховаючи від нього свою належність до Московського Патріярхату і свою залежність від нього, а відтак і від московської політики.
Ми не хочемо Церкви, що виконуючи волю колоніяльної влади, впродовж віків виклинала наших національних героїв борців проти московського рабства.
Ми не хочемо Церкви, яка й сьогодні, порушуючи норми Конституції України про недопустимість розпалювання міжконфесійної ворожнечі, дозволяє собі виголошувати анатеми Предстоятелям національних Церков, називати антихристами їх вірних.
Ми не хочемо Церкви, яка, зневаживши таїнство Святої П’ятидесятинці та Зшестя Святого Духа на Апостолів для проповіді Євангелія мовами всіх народів, презирливо називає нашу мову «базарною» та «кухонною», негідною для спілкування з Богом.
Ми не хочемо Церкви, яка ігноруючи факт існування незалежної й суверенної України, і далі переконує українських громадян, що вони «дєті єдіного русского народа». пропагує імперські московські ідеї.
Ми хочемо в самостійній Українській Державі мати свою самостійну Українську Помісну Церкву під егідою Київського Патріярхату, як мали її наші предки під егідою Київської митрополії.
Ми всією душею прагнемо, щоб ця Церква, як рівна серед інших, перебувала в євхаристичній єдності з усіма Церквами православного світу.
Сьогодні це залежить від Вас. Ваша Святосте!
Ми звертаємось до Вас. а у Вашій Особі — до всіх Патріярхів православного світу з благанням визнати і благословити цю багатостраждальну Церкву — Промислом Божим збережену й відроджену правонаступницю Київського духовного престолу.
Ми волаємо до Вашого милосердя і справедливости: не покладіть в наші благаючі руки замість хліба — камінь і замість риби — гадюку!
Простягніть своєю благодатною рукою благословення нашій Церкві і її Предстоятелю, подаруйте мир і заспокоєння душам її вірних.
Ми — християни. Ми здатні забути й простити всі віковічні кривди і горе. Ми здатні молитися за ворогів наших. Єдине, чого ми не здатні — це відмовитись від нашої. Богом нам посланої волі, від нашої незалежної Держави, від нашої Церкви. Бог благословив нас відродити їх.
Вчиніть же. Ваша Святосте, Божу волю й благословіть нас на їх розбудову й утвердження, в ім’я миру й любови, в ім’я процвітання Віри Христової.
Залишаємось в надії на Вашу справедливість і мудрість та в молитвах за благоденне довголіття Вашої Святості — вірні Української Православної Церкви Київського Патріярхату м. Одеси:
(підписи на 30 листах додаються)
