У березневому числі, у редакційній замітці до «Прес-комунікату УГКЦеркви з приводу зустрічі представників Апостольської Столиці та Московського Патріярхату» було сказано, що до цього питання повернемо у черговому числі, що й робимо.
Без найменшого сумніву вважаємо, що проблема єдности у загальному є дуже важливою і то не тільки для Христової Церкви, але для кожного зорганізованого суспільного життя, починаючи від найменшого суспільного звена, яким є родина, муж і жінка. Хоч всюди і все говоримо про єдність, але не достаточно над нею застановляємось, а ще менше для цього діємо, хоч ця єдність залишається перманентною ціллю громади, держави і Церкви. Ні більше, ні менше ось ця єдність залишається бути визначальним чинником у нашому багатогранному житті.
Тут, у першу чергу, бажаємо зупинитись і хоч у загальних рамках, обговорити і голосно подумати про питання єдности у Христовій Церкві вселенського засягу. Знаємо, що Ісус Христос створив одну й неподільну Христову Церкву для спасіння людських душ. Так говорить Христове Кредо Вірую, але, на жаль, знаємо, що одна Христова Церква поділилась. Поділ є нічого іншого, як вияв людських слабощів, які підсилюється різними логічними і, більш чи менш, об’єктивними причинами для оправдання, щоб сказати, що не було іншої альтернативи, не було іншого виходу. Знаємо, шо на релігійному форумі відбувалось чи мало спроб, щоб об’єднати колись одну, а згодом поділену на Східну й Західну Христові Церкви, які у історичному процесі свого утвердження прийняли прикметники православна й католицька. З посеред роблених спроб об’єднання слід назвати Флорентійський Собор (1438-1439), на якому досягнено єдність, яку угроблено у Москві. Відома справа Київського Митрополита Ізидора. У тій черзі треба назвати Берестейську Унію 1596 p., яка вдержалась по сьогодні, не зважаючи на страшні, сатанинські спроби Москви і московського православ’я знищити її, видержала й воскресла до дальшого духовно-творчого життя. Слід підкреслити, що це особливий феномен, який заслуговує не тільки в українському, але у вселенському житті Христової Церкви на значно більшу увагу. З того часу говорилось про єдність Христової Церкви, щоб усі були одно, більш теоретично, доказуючи, як її не можна здійснити, бо для цього є так багато непроходимих барієр. До цієї єдности не тільки змагав на словах, але й на ділі Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, тут можна назвати відомі Велеградські з’їзди. Згодом, за Папи Івана XXIII, нав’язано діялог з Православною Церквою, що довело до знаття обопільної клятви і прийшло до братніх обіймів Вселенського Патріярха Атенагораса з Папою Павлом VI. Цю лінію зближення продовжує і наполегливо робить для цього різні спроби, щоб розпочати третє Христове тисячоліття у єдності. У засяг цих спроб і старань залучено, в основному, православний світ: Московський Патріярхат і Вселенський Патріярхат у Фанарі, але чомусь не залучено сюди інших православних і протестантських Церков.
Чомусь ватиканські керівники від остполітік вирішили, що центром і сіллю розв’язки питання єдности у Христовій Церкві є Москва й тільки Москва. На жаль, досвід минулого у нічому їх не навчив, ні самих акторів від остполітік, ні в цілому Апостольську Столицю. Тут не будемо йти аж до Флорентійського Собору, а зупинимось над минулим роком, а саме над заплянованими зустрічами Папи Івана-Павла II з московським Патріярхом Алексієм II у Відні і Вселенським Патріярхом Вартоломієм у Ґрацу, які не відбулись. А виступ Патріярха Алексія II у Грану став зрозумілий для багатьох церковних достойників, шо московському Патріярхові Алексієві не йдеться про єдність, який у своїй промові підкреслював, що московське православ’я є одинока правильна віра… Англійський церковний достойник Англіканської Церкви з приводу тої промови був обурений.
На одну хвилину подумаймо, хто говорить про святе московське православ’я і визначає його правовірність, який сам стояв на услугах вчорашніх московських вождів, а сьогодні вождів, які намагались у наш час признавати і визнавати одну московську православну віру? Знаємо, що сталося з Українською Православною Церквою у Ногінську! Поруч, слід московському православ’ю на чолі з Патріярхом Алексієм II пригадати, що воно у свій час проковтнуло Київську Церкву Українську Православну Церкву, яка воскресла у після комуністичний період до відновленого духовно-творчого життя, теж саме московське православ’я прикладало своїх рук і допомагало кремлівським вождям – Сталіну, ліквідувати у 1946 p., на т.зв. соборі у Львові, Українську Католицьку Церкву, пограбувавши і присвоївши собі її майно.
На жаль, під час перебування в США Вселенською Патріярха Вартоломея ним виголошена промова у Вашінгтоні прозвучала майже в тому самому тоні, що Алексія II у Ґрацу. Чи зробили з цього висновки архітектори від ватиканської остполітік? Наявні факти говорять, що ні. Доказом цього може бути відбута зустріч представників Римського Апостольського Престолу та Московського Патріярхату, яка відбулась 14-15 січня 1998 р. у Москві. Темою їх розмов знову ж була УГК Церква, яка, мовляв, забрала у Західній Україні майно РПЦеркви. При цьому приходиться ще й ще раз повторити, вже не раз сказане, як можна говорити про нас, себто про УКЦеркву, у її відсутності? Як можна домагатись повернення, не то привласненого, але пограбованого майна, яке їхньою власністю не було? Ми розуміємо під тим оглядом представників Московського Патріярхату, бо ж це їх історично-імперська прикмета, але як такі вимоги сприймає Ватикан? А представники остполітік. мабуть, з цієї матерії, не багато знають.
Сьогодні належало б поставити під суд усіх колишніх, а навіть деяких сучасних вождів Кремля, включно з казьонною Російською Православною Церквою, яка була одинокою офіційно чинною у часи Радянського Союзу.
Пригадаймо собі, як Гітлер злигався зі Сталіном, як спільно визначували свої впливи і ділили між собою народи, держави Европи! Обидва були безоглядними і жорстокими диктаторами, знищивши десятки мільйонів людських існувань. Звичайно, за т. зв. «батьком» Сталіном, це число знищеного життів на десятки мільйонів рази більше. Тут можна згрубша назвати, точно ще невизначені, мільйони людей погиблих з голоду в Україні у 1932-33 роках, відому й голосну м’ясорубку української інтелігенції, ще раз голод і ще раз м’ясорубка свідомого українського суспільства. Це був справді геноцид українського народу. Такий же самий геноцид Сталін наклав на татарський народ та інші поневолені народи Радянського Союзу.
Проти гітлерівської Німеччини, себто проти її вождів створено міжнародний суд, щоб законним шляхом засудити і покарати за скоєні злочини супроти людства. Що без найменшого сумніву було правильно. Не зрозуміло, що міжнародні формації не застосували тієї ж самої мірки по відношенні до сталінських послідовників, тих, що здійснювали на багато більші злочини проти людства, як Гітлер. З цього виникає, що є дві мірки, два стандарти до тих, що скоїли незчисленні злочини. В цій ситуації кремлівські душогубці вийшли з цього, так якби нічого не сталось! Мало того, майже ці самі вожді Кремля мають відвагу сьогодні домагатись не свойого, але ними пограбованого майна. Представники Московського Патріярхату домагаються справедливости. Хіба ж це не кпини?! А в той же сам час. то стається з Українською Православною Церквою КП у Погінську? Московська Патріярхія вказує пальцем на Західну Україну, що, мовляв, там Російській Православній Церкві діється кривда, але не спроможні назвати, яка кривда, бо такої немає. При цьому роблять виразні натяки ватіканським представникам, що треба б якось ту УКЦеркву убрати або ліквідувати, бо, мовляв, вона стоїть на перешкоді бажаючої єдности. Московська Патріярхія неспроможна зрозуміти, що Ватикан не є в силі, навіть якби цього бажав, заперечити існування УКЦеркви.
Та ж УКЦерква проіснувала 400 років і в тому часі не раз, власне, Московська Патріярхія і Кремлівські вожді пробували її ліквідувати і поставили її поза букву закону, а вона знову, не в перше, воскресла до оновлено-творчого життя.
Цікаво, що навіть під час невинної візити президента Бориса Єлцина у Папи Івана-Павла II. не обійшлось без цього, щоб Єлцин не повторив за представниками Московського Патріярхату, прямої брехні, що, мовляв, РПЦ у Західній Україні діється кривда. Все синхронізовано. Імперська ідея працює прекрасно у всі часи і у всіх сферах російського суспільства, без різниці, чи це є церковна Московська Патріярхія, чи державні установи. Ми ще ні разу не почули і не прочитали, щоб РП Церква за весь час будь-коли подала допоміжню, братню, християнську руку переслідуваним і поневоленим, а для цього було стільки клясичних нагод.
Варто також кількома думками зупинитись над тим. як і скільки допомагає Церкві, а точніше Українським Церквам уряд України на чолі з президентом. Свого часу УКЦерква була звернулась до президента України Леоніда Кравчука, щоб реабілітували УКЦеркву, бо ж вона була ліквідована за радянських часів і поставлена поза буквою закону. Тодішний президент Л. Кравчук відповів, шо радо це зробить, тільки, щоб йому доставили відповідний документ, іншими словами, принести якийсь офіційний свисток паперу. Звучить ніби логічно, нормально й правильно. Що ж можна до цього додати готовий зробити, але немає свистка паперу! Видається, що свисток паперу куди важливіший за незаперечні факти, свідками яких були ще живучі люди, як насильно був організований т.зв. «собор» у Львові 1946 p.. на якому нібито відбулось «возз’єднання» з РП Церквою і на якому не було ні одного єпископа УКЦеркви, бо вже всі сиділи у застінках НКВД та на засланні. Сотні священиків і тисячі мирян, які не бажали прийняти примусового возз’єднання з РП Церквою опинились у тюрмах і на засланні, а УКЦерква перейшла у підпілля. Ці болючі й незаперечні факти не є вистачаючими, офіційний свисток паперу є важливішим? Такий свисток паперу можна одержати, тільки треба звернутись у цій справі до Остапова у Москві, шо був відповідальний за церковні справи.
Цікаво, що президент Єлцин не запитав представників Московської Патріярхії, чи є дійсними факти, які йому подано, щоб під час візити у папи пожалуватись на УКЦеркву, яка спричинила кривду РПЦеркві у Західній Україні, а український президент не може спромогтись на реабілітацію УКЦеркви, а також не заперечив тверджень Б. Єлцина, що в Україні жодна Церква, а в тому й РПЦерква, не с переслідувана і її не діється жодна кривда. До речі, РПЦерква в Україні с панівною і активно діє проти України та її незалежности. Пригляньтесь до Києво-печерської лаври, як також Почаївської лаври, які с центрами російського православного шовенізму. На жаль, така є болюча й незаперечна дійсність, з якої треба робити висновки.
Правдою є, що президент Л. Кучма минулого року відбув нараду з усіма головними представниками Церков в Україні, на якій домовились, щоб у всіх спірних справах і непорозуміннях не вживати сили, а вирішувати домовленням. Це справді добре, але дійсність виявляється інша. Подія, що мала місце в Одесі, минулого року, де зустрілись два патріярхи Московський Алексій II і Вселенський Вартоломей, під час якої силою відсунено представників УПЦ КП, які бажали зустрінутись з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм (гляди «Два документи для історії Української Церкви», у цьому числі).
У справі єдности, як подає Стемфордська газета «Сівач», що у Ватикані відбулись наради Папської Ради для сприяння єдности християн. У інформаційній нотатці не подано, про що, властиво, радили, які розв’язували питання, які є майбутні напрямні, чи одобрено працю ватиканських представників, яку вони проводили під час зустрічей з представниками Московської Патріярхії і чи ці зустрічі щось доброго внесли для єдности християн? На жаль, не подано, коли ця нарада відбулась є тільки написано, що з приводу тієї наради відбулась авдієнція, 19 лютого 1998 p., у Папи Івана-Павла II. з якої є знімка Владики Василя з Папою, що красується на титульній сторінці українського тексту «Сівача» і є передрук промови Папи Івана-Павла II, виголошеної під час цієї авдієнції, що була надрукована в «Л’Осерваторе Романо», з 20 лютого 1998 р.
З промови папи виникає, що питання єдности Церков виявилось більш складним, як передбачалось. Співтворцям, які мали б цю єдність формувати (тут маємо на увазі Московську Патріярхію), ідеться не про єдність, але, в першу чергу, про свої імперські впливи. їм ідеться про те, щоб деякі церкви угробити. Клясичним прикладом є Україна зі своїми, як це називають, канонічними і неканонічними Церквами. Правдоподібно все це бачить і знає Папа Іван-Павло II, але. незалежно від цього, пропонує дальше працювати, щоб зближуватись. Промова має характер благально-молитовний, що є правильно.
Щоб на цьому відтинку єднання повіяло хоч трохи більш реальним вітром, конечно потрібно міняти напрямні остполітік, а також їх акторів, які дотепер виявились нікудишними. До тепер ми не чули, які їх були вимоги до співпартнерів, представників Московської Патріярхії? Не чули, яка є доля тих християнських православних і неправославних Церков, що не належать до орбіти канонічного московського насилля? Чи справді так є, як говорив Алексій II у Грацу, що тільки московське православ’я є правовірне, а все інше єритичне і в тому католицька Церква, не називаючи цього по імені? Бажалось би почути, які передумови до єдности ставить Ватикан? Якщо вони залишились такими, які пропонувала славнозвісна Чотиричленна Комісія, чи як кардинал Е. Кассіді говорив у інтерв’ю для «Католік Ньюс Сервіс», що було надруковане 3-го вересня 1991 p., де між іншим сказав, що він не бачить екуменічних проблем в Україні між католиками й православними, якщо Україна залишиться у рамках Радянського Союзу. Кассіді говорить: «Труднощі можуть постати, коли Україна буде бажати повної незалежности з Католицькою Церквою, яка веде цим шляхом». Кассіді говорить, що його враження є: «Це дуже важне для Російської Православної Церкви, як дехто може зрозуміти, що це «серце Росії» залишається незломаним. Це були принаймні республіки — Росія, Білорусь і Україна». З повищого видно до чого прямував Кассіді.
З того часу проминуло вже понад сім років і можна було побачити свої помилки, а що найголовніше, пригадати собі, що Христос не йшов на діялог з дияволом. Якщо це призабув австралієць кардинал Кассіді, а в той же час його співпартнер ватиканської остполітік, французький русотяп арх. Дюпре, то на це повинен був, дотепер, звернути більш особливу увагу Ватикан. На жаль, цього не вдалось помітити. Якщо справді Апостольська Столиця бажає зблизити, хоч молитовно, до спільного знаменника Христової Церкви усіх християн, то мусить підходити однаково до всіх християн, без огляду, чи вони є канонічного штампу Москви, чи «неканічного» православного Києва, чи канонічного Львова. Ми свідомі того, що такий підхід буде не по душі канонічній Москві, чи її філіялу у Фанарі. яким ідеться, у першу чергу, про імперські впливи, а не про християнську єдність. Це є одиноко правильний підхід до реалізації християнської єдности.
До єдности Христової Церкви треба підходити з чистим серцем і душею. На жаль, ватиканські партнери. Московська Патріярхія зі своїм філіялом у Фанарі, які намагаються постійно не бачити українського православ’я, а це все ж таки є поважний чинник і пробують у друге ліквідувати УКЦеркву, є запереченням християнства. Слід мати на увазі, що поза Московсько-Фанарським православним засягом існує справжнє християнське православ’я, з яким треба говорити і знаходити з ним спільну мову. Це сьогодні повинна бачити не тільки Апостольська Столиця, але й Українська Католицька Церква в діяспорі, а в першу чергу, в Україні. Ми не проти Московської Патріярхії і Фанару, але проти їхніх грішних діл. Молімось і стараймось, щоб вони стали справжними братами-християнами — до чого закликає у своїй промові Папа Іван-Павло II.
Микола Галів
