Такими словами починається Акафіст до пратулинських мучеників, уложений з нагоди перенесеня їх мощів до української церкви оо. Василіян у Варшаві. Ця важлива подія в житті нашої Церкви відбулася 5 жовтня 1997 р. Якось воно так повелося, що справа беатифікації підляських мучеників ще не набула належного розголосу на Україні. Чомусь вона залишилась поза увагою нашої Церкви. Напевно одною з причин с та, що ми до сьогодні оглядаємось тільки на недавнє минуле УГКЦ в Галичині та стараємось зрозуміти і осмислити факт тотального погрому і ліквідації сталінським режимом, що діяв в союзі з російським казьонним православієм. А це, як відомо, почалося відразу після російської окупації Галичини. Водночас про трохи віддаленішу в часі історію мартирологи нашої Церкви ніби забуваємо. І тут мусимо сказати, що Сталін, його помічники — Карпов, патріярх Алексій І, та різні «митрополіти і єпископи» соловйови, оксіюки та ще з ними ружицькі, хруцькі, а також і наші таки галицькі крилошани й отці духовні не були оригінальні в цьому злочинному й богопротивному ділі. Сценарій ліквідації уніятської Церкви на Україні й Білорусі був задуманий і розроблений ще в «пєтровскіє врємєна», пізніше доповнений в «єкатеринінскіє» та остаточно допрацьований в час «самодержцєв рассійскіх» алекандрів і ніколаїв. Але й в ті далекі часи — XVIII-XIX ст. — і в наш уже час, в кінці 40-их роках XX ст., сценарій повторювався з тою жорстокою і методичною послідовністю, що є властива всяким тоталітарним режимам. А російським то й поготів. Як один з прикладів на підтвердження сказаного можна назвати події, які мали місце 1874 р. на Підляшші в с. Пратулині, розташованому, яких 20 км., на північ від Берестя. Тепер Підляшшя, а з ним Пратулин, належить до Польщі. Але колись це були українські етнічні землі Холмщина й Підляшшя, шо разом творили Холмську єпархію Київської митрополії. Внаслідок відомих в історії розборів королівської Польщі ці землі, а з ним й Волинь та Білорусь, опинилися в границях російської імперії. Ліквідація нашої Церкви і насильне переведення її в російське синодальне православіє розпочалось з Волині. Тут уніятська Церква була зліквідована ще в 1839 р. Для виконання такої будь-що-будь непростої акції, крім репресивних органів і казьонної Церкви використовувались також різного роду зрадники, які «для панства великого, для лакомства нещасно», як каже наша дума, йшли на договір з нечестивими. В даному «волинському» випадку таким «зговорчивим» виявився уніятський віленський архиєпископ Йосиф Сємашко. Через 105 років в Галичині його слідами пішли преподобні отці Антоній Пельвецький, Михайло Мельник, Гавриїля Костельник і ін. преподобні з так. зв. ініціятивної групи. Зрештою, імена їх і факти ці знайомі, бо є ще живі свідки тих подій, що творилися в 40-их роках на нашій землі. Ці два перші, Пельвецький і Мельник, за свої услуги режимові одержали титули єпископів РПЦ, а через кілька років — путівки на лоно Авраама. Подібна доля спіткала також і голову так зв. ініціятивної групи Костельника. Проте вони не були першими, з якими так обійшовся режим за вірну службу червоному государеві. Ще в 1891 р. таку саму «нагороду» від білого царя одержав о. Іван Наумович. Йому, бач, знудилося сидіти в Галичині священиком ГКЦ, тому вирікся своєї віри, переменувся в російськім православ’ї та, переїхавши в Росію, скінчив так само, як і його пізніші послідовники. Забігаючи вперед скажемо, що тільки Маркелові Попелю, галицькому гр.-кат. священикові, пощастило. Він 1867 р. подався, на російську тоді, Холмщину й, прийнявши православіє, став основним знаряддям в руках репресивних органів царського самодержавія і синодальної РПЦ в ліквідації Холмської гр.-кат. єпархії та в природний спосіб покинув цю «долину плачу», будучи в чині єп. полоцького і вітебського та членом «святейшего» Синода РПЦ.
Коли сьогодні уважно прослідковуємо документи про історію ліквідації унії на Холмщині й Підляшші, що закінчилася 1874 р. пратулинською трагедією, то помічаємо разючу тотожність з подіями в Галичині 1946 року. Ті самі вказівки та інструкції даються виконавцям цієї нехристиянської акції, ті самі методи стосовані у відповідних ситуаціях — терор. От, напр., як повинна поступати влада з тими уніятськими священиками, які противляться впровадженню в літургійну практику «Циркуляра», що його написав М. Попіль, а затвердили і видали відповідну інструкцію найвищої державної влади імперії, нібито для «очищення» обряду? Фактично йшлося про відправлення богослужень в чисто російських православних традиціях. Отже, такі священики повинні бути під «чуйним і постійним наглядом», а «у випадку відкритого протиставлення районні начальники беззастережно заарештують винуватців і донесуть про це, а також про всіх винних, губернаторові для потрактовання їх згідно з правом». І далі: «У скрайних випадках губернатор поступить… згідно з найвищим розпорядженням від 18 липня 1872 р. про використання війська…». Ця інструкція була підписана 2.X. 1873 р. оберпрокурором Святейшего Синода і міністром освіти Росії графом Дмитрієм Толстим. Інструкція ця, хоч оберпрокурора. а не надто ясно вказує, що робити, за ким слідити і кому доносити?
А що рекомендує уже червоний оберпрокурор РПЦ «сталінскіх времйон»? В часі ліквідації УГКЦ в Галичині 1945-1946 р. він називався «Уповноважним Ради в справах Руської (читай Російської, І. Г.) Православної Церкви при РНК УРСР. Його прізвище Ходченко. Цей рекомендує «ініціятивникам» те саме, що його попередник «царскіх времйон». «В міру проведення обліку деканів, парафій і манастирів греко-католицької Церкви, Ініціятивна група має надсилати до Уповноваженого в справах Руської Православної Церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятетів манастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції Ініціятивної групи греко-католицької Церкви по возз’єднанню з Православною».* Отже, списки треба надсилати не тих слухняних, які вже приступили до «благодатної» РПЦ. а тих «упорствующих», подібно як і 70 літ тому на Холмщині. Які наслідки давали такі списки тим, що в них попали — нині знаємо добре. Напевно наша історична пам’ять ніколи не забуде тих, які старанно ті списки складали і надсилали «Уповноваженому» П. Ходченкові.
Отже можемо твердити: справа ліквідації греко-католицької (уніятської) Церкви на Холмщині і Підляшші в 70-их роках минулого століття і в 40-их роках XX ст. у Галичині — це не було таке собі зведення міжконфесійних порахунків між РПЦ та УГКЦ. Це була справа першорядної ваги, винесена в ранг державної політики російської імперії, в першому випадку царської, в другому — більшовицької. Так само й в першому, й в другому випадку ініціятори та виконавці цього ганебного чину-зради віри батьків і своєї ієрархії — перетрактують не з церковними властями, а виключно зі світськими, а властиво політичними, які мали всю повноту влади, делеговану їм найвищими урядовими чинниками. Священик Маркел Попіль в питаннях чисто літургічних і канонічних звертається до царського чиновника графа Д. Толстого. Священик Гавриїл Костельник, як голова Ініціятивної групи, також звертається не до священоначалія РПЦ, а тільки до Ради Народних Комісарів УРСР. Йому дає інструкції і «поради» не хто інший, а таки представник найвищого державного органу — фактично міністр віроісповідань УРС П. Ходченко. Очевидно, що з цього приводу, після закінчення Собору, звітуючи перед державною владою делегати в «Зверненні Собору до Верховної Ради УРСР» (а значить до найвищого законодавчого органу тодішньої України) сповіщають і просять: «Сповіщаємо про це Верховну Раду УРСР, щоби вона занотувала і признала цю історичну зміну та взяла в опіку нашу від тепер знову православну Церкву». З цієї нагоди були відправлені також привітальні телеграми до генералісімуса Йосифа Вісаріоновича Сталіна й до голови Раднаркому УРСР Микити Сергійовича Хрущова, ну й на всякий випадок патріярху московському Алексію та митрополиту київському Іоанну. Якось не звертає належної уваги на ці промовисті факти наша церковна влада в своїх принагідних і таких несмілих, чейби встидливих домаганнях про реабілітацію Церкви. Бо, мовляв, не в урядовому порядку була ліквідована й переслідувана наша Церква. А в якому? Дозволимо собі запитати: Хто ж були всякі ходченки і ті зграї енкаведистів, що арештували, мучили і мордували в тюрмах і гулагах наших ієрархів, священиків, монахів і монахинь та й простих людей, що так само, як пратулинські селяни на смерть стояли за віру батьків? Ким вони були, оті кати? Приватними особами чи державними службовцями, які виконували політичне «замовлення» більшевицької комуністичної системи? Здається, що тут двох думок не може бути. Ну й після таких довгих розмірковувань на тему мартирологи УГКЦ повернімось врешті до Пратулина.
Отже, в неділю 5 жовтня в українській церкві оо. Василіян у Варшаві митрополитом перемисько-варшавським Іваном Мартиняком було доконано покладення мощів блаженних мучеників пратулинських, в святилищі цієї найкращої нашої церкви на терені Польщі. Цьому актові передувала дуже важлива подія для УГКЦ. А саме, проголошення блаженними 13 підляських грекокатоликів, які в обороні своєї церкви і віри віддали життя від куль російської солдатески, що таким способом старалася навернути їх до «істинної» віри — російсько-православної. Було це року Божого 1874, місяця січня. 26 дня в с. Пратулин на Підляшші. Холмської греко-католицької єпархії. Їх беатифікаційний процес розпочався ще в 1938 р. Але події Другої світової війни, а пізніше комуністичні режими перервали працю відповідної комісії. Остаточно закінчення процесу і передача до Риму зібраних необхідних для довершення справи документів наступило аж в 1965 р. Проте на вимогу Апостольської столиці потрібно було додатково представити історію холмсько-підляських грекокатоликів (уніятів) від 1596 аж по 70-ті pp. XIX ст. То значить, аж до часу тих трагічних подій, що призвели до розстрілу вірних пратулинської парафії. Згодом опрацюванням потрібних документів занялася проф. Анна Дильонгова. І аж 1994 р. ці матеріяли, під назвою «Мученики підляські. Позіціо історіка» були передані Святішому Отцеві й Конгрегації до Справ Канонізаційних у Ватикані. Свідок трагедії — простріляна кулями пратулинська церква за наказом православного батюшки Алексія Лескова була в 1888 р. розібрана, аби слідів не лишалося після «добровільного» переходу підляських уніятів у російське православіє. За цей перехід уніяти заплатили високу ціну: 13 убитими і 180 пораненими на церковному подвір’ї. Слід зазначити, шо село Пратулин не було одиноким в цій сумній історії. Подібні випадки перед тим мали місце в поблизьких селах Заболотя, Дрелів та ін.
Урочистий акт проголошення Папою Іваном-Павлом II блаженними цих 13 невинно замордованих за віру відбувся в Римі 6.10.1996 р. на площі перед базилікою св. Петра. Тут, в базиліці св. Петра, в каплиці св. Василія Великого покояться мощі св. Йосафата, котрий так само «за віру життя своє віддав», як співається в гимні на його честь, скомпонованім о. крилош. Йосифом Кишакевичем, до слів Уляни Кравченко. Як уже було сказано, зложення мощів у святилищі Василіянської церкви у Варшаві довершив високопреосвященніший Іван Мартиняк. в присутності багатьох свідків і учасників цієї ритуальної церемонії, серед яких були амбасадор України в Польщі п. Петро , Сардачук, а також апостольський нунцій архєп. Йосиф Ковальчик. Він же виголосив оказійне Слово до зібраних. Мощі зложено у посрібленім релікв’ярі, що має форму домовини з віконечками і барельєфними зображеннями 13-ти голов блаженних, розміщених низом на бокових стінках релікв’яра. Автором його проекту, а також архітектурної оправи ніші, в яку поміщено релікв’ярє парафіянин цеї церкви, досвідчений архітект Богдан Боберський; виконавцем — молодий львівський мистець Аскольд Стернюк. Одночасно з мощами до церкви внесено ікону мучеників, виконану мисткинею Ізабелою Ґовік і освячену митроп. Іваном. На іконі зображено 13 блаженних на тлі церкви, закомпоновану згідно з каноном «лик мучеників» в небесній славі. Зверху зроблено старослов’янською «в’язю» написи «Пратулинські мученики» та імена кожного з них. Варто відмітити оперативність варшавських оо. Василіян, які зуміли відразу видати в достатній кількості копію ікони досконалого кольорового друку в трьох форматах: натуральної величини, а також розміру почтової карточки і маленького образочка. Що й казати: приклад гідний наслідування у всіх випадках.
Ну й на закінчення, заради історичної справедливости, мусимо віддати належне Церкві латинського обряду в Польщі, яка провадила цей складний процес беатифікації від початку аж до його щасливого завершення на площі св. Петра в Римі. Повторився, так би мовити, «беатифікаційний казус» св. Йосафата. Виглядає так, що проводові нашої Церкви ніколи нема потреби і нема часу, але, здається, що нема доброї волі робити щось подібно для возвеличення її мучеників і винесення їх на Божі престоли, а тим самим піднесення її ваги і місця посеред інших католицьких Церков світу. Саме з тієї причини беатифікаційний процес Слуги Божого митроп. Андрея триває вже понад 40 років і ні кінця, ні краю йому не видно. Наші патріотичні образи на Рим, який нібито ні за що в світі не хоче «подарувати» нам святого, будуть безпідставними доти, поки не представимо необхідних для того документів, згідно з існуючими положеннями і вимогами Конгрегації, в компетенції якої є справи беатифікаційні та канонізаційні. Й тут, не від речі, буде сказати таке: 13 грудня ц.р. в свято ап. Андрея Первозванного у Львові формально проголошено початок беатифікаційного процесу новомучеників УГКЦ. А що найважніше: ініціятива цього святого для нас діла вийшла не від проводу нашої Церкви, не від її ієрархії, але від Святішого Отця, до якого не раз так багато претенсій предявляємо. Розуміється, що не йдеться тут про оборону великого імени цього апостола кінця XX ст. Не таким, як нижчепідписаний, це робити, якби зайшла в тому потреба. Але в даному випадку сам факт за себе говорить. Отже, на аудієнції у Святішого Отця наших владик — Івана Мартиняка й Теодора Майковича з нагоди проголошення блаженними пратулинських мучеників Папа Іван-Павло II сам особисто подав ідею розпочати спільний процес для, напр., 20 новомучеників УГКЦ, які постраждали за віру від російсько-більшовицького режиму. І що на то провід нашої Церкви? Формально процес відкрито, але ще навіть повного списку тих 20-ти (чи більше) «ізбраних», що повинні знайтися в числі, так би мовити, «кандидатів» у блаженні не складено. А їм же у нас «ність числа». І кого тепер будемо винити за це? Ну, але детальніше про ці та й інші справи уже в наступній статті.
Іван Гречко, Львів
«Діяння Собору греко-католицької Церкви у Львові, 8-10 березня 1946 p.»,
стор. 20. Видання Президії Собору, Львів, 1946 р.
