Ці знаменні слова, які сказав Папа Іван-Павло II деяким українським ієрархам, після складення доземного поклону і поцілунку св. п. Патріярха Йосифа 8 вересня 1984 р. у катедрі Св. Софії у Римі, не тільки варто, але конечно потрібно їх сьогодні пригадати у день його народин. Ці слова Папи Івана-Павла II варто пригадати і наголосити тому, бо це були слова серця…
За життя Патріярха Йосифа українська діяспора кожного року, у місяці лютім, відзначала його день народин (17). Ці ж відзначення відбувались гідно, величаво й достойно, бо ж справді Патріярх Йосиф був унікальною особистістю не тільки в житті Української Церкви, але у цілому християнському світі. Пригадується, як Блаженніший Митрополит Йосиф своєю появою у центрі вселенської Христової Церкви в Римі сколихнув опінією цілого світу. Блаженніший Митрополит Йосиф був неперевершеним світочем у Христовій Церкві, який своєю подивугідною невгнутою поставою, у безоглядних умовах більшовицького переслідування, поставив на високий щабель ієрарха Христової Церкви.
Хоч журнал «Патріярхат», який є плодом зерна Блаженнішого Йосифа, своєю появою, своїм існуванням, що ворушить християнську думку, який на своїй титульній сторінці все високо держить його слова, що були його і стали моттом нашого життя «3а Єдність Церкви і Народу», але з нагоди дня Його народин бажаємо окремо пригадати Його творчі подвиги, Його світлу пам’ять, бо на жаль, чомусь Його забули чи забувають ті, які повинні у першу чергу пам’ятати, ті, що повинні продовжити творчі дерзання, творчий шлях, який Папа Іван-Павло II назвав «справедливою справою». Ці знаменні слова Папи були з’явились на сторінках італійської газети «Іль Темпо», про які писав італійський автор Петросілльо. Незаперечно знаємо, що ця «справедлива справа» не є завершена, себто патріярхат Помісної Української Католицької Церкви не є визнаний Апостольською Столицею. Нашим бажанням є, хоч з нагоди народин Патріярха Йосифа, пригадати собі Його «Завіщання…».
До цієї особливої згадки про Патріярха Йосифа поштовхом були Постанови останнього Синоду УКЦеркви, що відбувся у вересні 1997 р. у Крехові, які друкуємо, в цьому числі, на іншому місці. Дещо з рішень Синоду було попередньо надруковано. Під час нарад Синоду було прийнято цілу низку рішень-проблем, але, на жаль, нам не вдалося завважити найменшого натяку на продовження творчого шляху нашої Помісної УКЦеркви, який мужньо формував Патріярх Йосиф. Іншими словами, нам не вдалося завважити, що Синод виявив якісь проблески, щоб продовжити, як у той час сказав Папа Іван-Павло II, «добру справу». Можливо, що це було недоглядом чи переоченням, але ми повинні пам’ятати, що це повинно бути нашим щоденним хлібом нашої воскреслої Христової Церкви на вільній землі України.
Роздумуючи над життям і особливою творчістю св.п. Патріярха Йосифа пригадується проповідь відомого й найбільшого прошака світу, що був головою відомої допомогової інституції «Церква у Потребі» о. Веренфріда ван Страатена, яку він виголосив у сороковий день після смерти Патріярха Йосифа, під час поминальної Служби Божої за спокій душі Патріярха, що відбулась 21 жовтня 1984 р. у німецькій церкві св. Михаїла, у Мюнхені, ось тільки деякі уривки з цієї проповіді:
«Стара легенда оповідає, що апостол Андрій благословив Київські гори і предрік перемогу християнства на Україні. З певністю ми знаємо, що св. Климентій, третій наслідник св. Петра, був засланий імператором Траяном у Крим, де й помер, як мученик, залишаючи нестертий вплив на Церкву в Україні. 500 років пізніше Папа Мартин І, перебуваючи на засланні на українському побережжі, зазнав мученицьку смерть за єдність Церкви…»
«Архиєпископ Йосиф Сліпий пережив цей терор. Але пережив він не через компроміси, тільки через незламну вірність. Навіть, коли йому запропонували московський патріярший престіл під умовою, що відречеться від унії з Римом та заперечить примат папи, він залишився вірний і продовжував свою хресну дорогу, що тривала 18 років…»
«Упродовж останніх 21 років свого життя у екзилі він працював як велетень. Грядучі генерації правильно оцінять, що він у кожній ділянці своєї Церкви на еміграції доконав. І я можу особисто посвідчити, як він мене й мною основане діло любови «Церква в потребі — допомога східнім священикам» все знову й знову благав, на нас натискав і нас закликав принести усяку лише можливу допомогу його переслідуваній, скривавленій і до смерти мученій Церкві в краю. Він жив і помер для своєї Церкви, на Сході й на Заході.
Для збереження цієї Церкви — і лише заради того! — він на прохання Українського Єпископського Синоду й очікуючи юридичного визнання папою, в 1975 році прийняв титул Патріярха. Як вірний син Церкви, який більше й довше ніж хто-небудь у цьому столітті терпів за єдність з Апостольською Столицею, — він неодноразово в письмах і розмовах, а нарешті із найбільшим натиском у своєму духовному Завіщанні старався видобути формальне визнання…»
«Жахливо він терпів в Римі — ще більше, ніж у Сибірі, як він мені говорив, — коли довідався, в якому розпачі були його священики, переслідувані в Україні, з приводу православного синоду, який відбувся 1971 року в Москві. Там тріюмфальна ануляція 354-літньої Унії між Римом і уніятською Українською Церквою була без протесту прийнята до відома ватиканським делегатом. «Як золото в плавильній печі, так випробував його Господь, як досконалу жертву спалення він його прийняв»…»
«Слухайте тому з глибокою пошаною із дитячим послухом вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!». Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію.
Ваша Літургія! 12 і 13 вересня я її переживав як ніколи перед тим, коли я у Римі брав участь у Парастасі, Літургії і Панахиді за вашого Патріярха. Я чувся, немов у небі під золотою мозаїкою Собору, що його він сам спорудив, немов би то кам’яний гимн Господеві…»
Проповідник о. Веренфрід ван Страатен свою глибоко вдумливу промову закінчив наступними словами:
«Тоді Всевишній прискорить той день, якого Його вірний слуга Йосиф Сліпий не мав змоги дочекатися, цей день, коли буде панувати справедливість. Тоді ваш сильний і відважний Патріярх із неба благословитиме вашу Українську Націю, як колись Апостол Андрій із гір Києва благословив ваш рідний край. Бо так говорить Господь: «Я сам віднайду моїх овець і глядітиму за ними… Я вас візьму з-поміж народів і зберу вас з усіх країн та приведу вас знову до вашого рідного краю… Там замешкаєте в краю, що я вам дав, і ви будете моїм народом, а я буду вашим Богом».»
До повищого ставимо реторичне питання, чи читаємо ми «Завіщання…» Патріярха Йосифа, а зокрема ті, що до них це найбільше відноситься? Чи не варто нам прислухатись до сказаних слів о. Веренфріда? Напевно так! На жаль, з надрукованих Постанов не помітно тієї провідної думки творчого шляху, який формував, ним трудився і його будував все своє багатотруднеє і Богу угодне життя Патріярх Йосиф. Стараймось безперебійно читати «Завіщання…» Патріярха Йосифа, як нам пропонував наш великий приятель і подвижник Патріярха Йосифа о. Веренфрід ван Страатен.
М. Г.
