Відійшов у вічність ще один представник найстаршої генерації наших священиків, тих, кому випали важкі випробування двох світових воєн, польського поневолення та репресій безбожної тоталітарної системи. Та все ж саме це покоління галицьких греко-католицьких священиків підняло на вищий щабель духовність українського народу, причинилось до його національного прозріння.
«Бог та Україна» — це було головне гасло численної когорти душпастирів, які мужньо й несхитно провадили під ним свою паству, не зважаючи на лють та переслідування поневолювачів. Почесне місце у цій когорті належить о. Василю Галію, який упокоївся 23 березня 1997 р. на 90-му році життя.
Народився о. Галій 29 жовтня 1907 року у с. Боків на Тернопільщині. Син селян Олексія та Насті Галіїв, він став ревним душпастирем і палким українським патріотом, якого не змогли зламати ніякі випробування, хоч випало їх на його яскраве, насичене подіями, життя немало.
Ще в час навчання у Бережанській гімназії чітко визначилась його національна гордість, яку зберіг до кінця життя. В гімназії вона не раз приводила до конфліктів із гімназистами-поляками, в яких без будь-яких розслідувань завжди звинувачували українців.
В час пацифікації його тричі арештовували, в ході слідства його немилосердно били, він непритомнів, його відливали і знову били. Та не добились бажаних свідчень. В майбутньому це відбилось на його здоров’ю, але не похитнуло його патріотизму. А можливо, саме це загартувало його волю та навчило терпіти за рідний народ.
З державної гімназії Василя Галія тоді виключили, і він продовжив навчання у Львівській Малій Семінарії, а після неї поступив до Львівської Богословської Академії, яку закінчив у 1936 році.
Ще будучи гімназистом та теологом Василь Галій брав активну участь у культурно-громадському житті рідного села. Провадив хором, виступав у аматорських виставах, був правою рукою отця-пароха Петра Каблака у його просвітницькій діяльності. У 1936 році одружився із Ольгою Каблак, дочкою пароха, яка закінчила вчительський Семінар і з великою посвятою вчителювала всюди, де доводилось душпастирювати о. Галію.
Отець Василь Галій був рукоположений на священика у 1937 році і працював сотрудником у с. Скоморохи Нові біля Галича, в с. Височани на Лемківщині, а з 1940 року — у м. Городок Львівської області.
І всюди, де працювали о. Галій і його дружина, вони проводили велику просвітницьку працю, плекали національно-патріотичні почуття у своїх парафіян, допомагали, чим могли, учасникам національно-визвольних змагань.
До речі, ще в час навчання у Львові, о. Галій був знайомий із Степаном Бандерою та не раз виконував різні дрібні доручення Провідника, виявляючи при цьому велику кмітливість та спритність. А в час війни о. Галію прийшлось на просьбу ОУН зробити візит до гетьмана Скоропадського. Також довелося йому допомагати Уласу Самчуку, якому в час його емігрування парох Городка о. Роздольський надавав тимчасовий притулок на плебані.
З великою посвятою віддавався о. Галій священичій і громадській праці, та настали трагічні дні для Української Католицької Церкви.
Комуністична влада, розуміючи, що УГКЦ є підвалиною сили духа української нації, постановила її зліквідувати, для чого було заініційовано і проведено псевдособор 1946 року. Тепер вже всім відомо, як жорстоко-репресивно це здійснювалось, внаслідок чого не один священик поплатився життям чи здоров’ям, а інші болісно шукали якогось компромісного виходу.
Парох Городка о. Епіфаній Роздольський, щирий український патріот і дуже гуманна людина, вирішив формально перейти на православ’я, надіючись, що це буде тимчасовий компроміс, який врятує парафію, а також прикриє о. Галія, який постановив твердо триматися своєї віри, але не покидати церкви і людей. Родина о. Галія добре усвідомлювала, чим це грозить. Тим більше, що о. Петро Каблак вже був арештований у Бокові за відмову перейти на православ’я. Дружина о. Галія була змушена покинути вчителювання, бо за радянськими поняттями дружина священика не могла навчати дітей. Закінчила медичні курси і почала працювати медсестрою у Львові. А о. Галій далі відправляв у своєму обряді у нібито православній церкві, а також обслуговував вірних католиків по домівках.
Та незабаром КГБ зорієнтувалось, що о. Галій ухилився від переходу на православ’я. Почались виклики до Львова, переконування, погрози. А пересвідчившись у його непохитності, після одного такого виклику його було арештовано у Львові. Це було 10 лютого 1953 року. От, тепер пригадали отцеві й встановлення у 1943 році пам’ятника Січовим Стрільцям на городоцькому цвинтарі, й полум’яну промову під час освячення його, й допомогу українському національному підпіллю. Військовий трибунал виніс отцеві вирок: 25 років таборів суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав (згідно із статтею 20-54-1а).
Відбував покарання о. Галій у Братському районі Іркутської області, працював у золотих копальнях пос. Анзеба, Вихровка, Бодайбо. Важка й небезпечна праця, нестерпні побутові умови… Та, на щастя, у 1956 році прийшла амнестія і о. Галій повернувся до родини до Городка. Довго, ніде не приймали його на працю. Згодом вдалось влаштуватись на Артищівському камінному кар’єрі недалеко Городка. Важко фізично працював, а у вільний від праці час підпільно сповняв свої душпастирські обов’язки: відправляв Служби Божі, сповідав, вінчав, хрестив, хоронив. До о. Галія часто звертались за порадами як миряни, так і священики, переважно молоді. Тепер Інститут Історії Церкви отримує чимало свідчень про діяння о. Галія. Нікому не відмовив, помагав чи то книжкою, чи наукою, чи то доброю порадою або власним втручанням, особливо, коли йшлося про ущемлення чиїхось прав чи інтересів. Не зважав, що не раз наражав самого себе, не стримували його ні постійний нагляд КГБ, ні часті ревізії вдома, які тривали до 1984 року включно.
Але це не могло не позначитися на його здоров’ю. О. Василь Галій дожив до Незалежносте України, у яку вірив навіть у найчорніші години свого життя і цю віру постійно вселяв у душі ближніх. Та сам вже не міг користати із омріяних завоювань української державности. Важка хвороба прикувала отця до ліжка. Боляче було бачити немічним цього колись надзвичайно енергійного та невтомного священика.
Та все ж Бог дарував йому дев’ять десятиліть достойного життя. У «Мартирології Українських Церков», виданій 1985 року у Торонто помилково подано, що його розстріляли більшовики. Не раз о. Василь Галій був близько загибелі, та з Божою поміччю досяг свого ювілейного року, в якому виповнилося 90 літ від дня народження і 60 літ священства. І в такий ювілейний рік цей ревний священик і великий патріот відійшов до Господа.
І хоч помер о. Василь Галій у с. Оброшино біля Львова, де проживав останніми роками, поховали його згідно із заповітом у Городку, якому віддав найбільше напруженої праці.
Здається, Городок не пам’ятає більш величавого і багатолюдного похорону, на який зібрались жителі Городка і навколишніх сіл, приїхати автобусами численні львів’яни. У похоронних відправах вдома і у церкві св. Благовіщення взяли участь 16 священиків (в тому числі і представники Римо-Католицької та Української Автокефальної Церков): оо. Ярослав Чухній, Степан Боровець, Іван Греділь, Василь Король, Іван Кузьмяк, Василь Дзвоник, Степан Борис, Роман Дембіцький, Зеновій Роман, Степан Телюк, Григорій Циганко, Василь Черепанич, Ігор Штойко, Ігор Броновський, Михайло Чобіт, Ян Фургала. Співав хор Львівської регентської школи. Подвір’я церкви і прилегла площа були вщент заповнені людьми. Потім скорботна процесія із хоругвами та домовиною отця на чоловічих плечах пройшла через усе місто до цвинтаря, де було приготоване місце неподалік освяченого колись о. Галієм пам’ятника Січовим Стрільцям. На годину завмер рух транспорту у всьому Городку. Зворушливо прощали о. Галія священики, рідні, друзі, Братство вояків УПА, Спілка політв’язнів і репресованих, Союз Українок, Ліга Українських Жінок та інші. Востаннє співали для отця львівські хори «Галичани» та «Відгомін», а також церковний хор м. Городка.
Відходив до Господа видатний душпастир, а плоди його праці залишались дорогоцінними цеглинами у моноліті скорботної громади.
Вічная Йому пам’ять!
Лідія Купчик
