Після погрому і заборони, УГКЦ в Україні не загинула, а пішла в підпілля. Там вона працювала, розвивалась, вишколювала кадри священиків, монахів і монахинь. Нелегкі то були часи, але з Божою поміччю ми вижили, вистояли.
У 1989 році, коли трохи збайдужів «Вільний світ», більшовицька імперія і державна Московська Православна Церква мусіли таки признати, що Українська Греко-Католицька Церква існує.
Вийшовши з катакомб, УГКЦ почала формувати свої структури. Ряди духовенства нашої церкви стали поповнятись духовенством із діяспори і церкви Московського патріярхату. Ці основні три потоки відновленої УГКЦ навчались і працювали колись в різних умовах. В найтяжчих умовах, звичайно, була УГКЦ.
Власне, про одного з катакомбних священиків, на жаль, уже покійного, я і пишу цей спогад.
Отець Мар’ян Гірняк народився 1929 року в с. Бовин, біля Перемишля. Вигнаний був із рідного села поляками і замешкав в селі Твіржа Мостиського району, Львівської области. За допомогу українському націоналістичному підпіллю був вивезений окупантами в 1950 році в Сибірське селище Вітімське, Іркутської области. Там працював електриком. В Сибіру одружився з вивезеною українкою. 1960 року з дружиною Катериною, двома дітьми і мамою повернувся в Україну і замешкав в с. Зимна Вода, біля Львова. Влаштувався працювати електриком на тутешній завод. Маючи добрі музичні здібності, непогано опанувавши в дитинстві «дяківку», Мар’ян Гірняк знайшов через підпільних священиків дорогу до підпільної Духовної семінарії УГКЦ.
У 1969 році, після закінчення студій, був висвячений на греко-католицького священика владикою-ісповідником Василем Величковським. І почалась подвійна праця. В день — на заводі, а ночами і в неділі та свята — душпастирська праця по селах і містах, у хатах і відчинених відважними людьми церквах. Праця ця була нелегкою. Виснажливі переїзди потягами, автобусами, багатокілометрові переходи до сіл в мороз і дощ, болотом і снігом, небезпека від міліції та атеїстичної агентури, котра не дрімала, а чигала на катакомбних священиків.
Підпільних греко-католицьких громад ставало все більше і кожний священик обслуговував декілька сіл. Отець Мар’ян теж мав багато сіл: Хлопчичі на Самбірщині, Ятвяги, Путятичі, Вишня Бенькова Городоцького району й інші.
Перед святом Благовіщення 1981 року о. Мар’ян ішов дорогою із м. Дудки Самбірського р-ну до С. Вишня Бенькова. Атеїстично-більшовицька агентура донесла міліції про цей приїзд священика. Машина спеціяльно курсувала по дорозі, якою мав іти о. Гірняк. Міліціонер Абраменко сказав шоферові зупинитись і взяти цього чоловіка, бо потрібно перевірити його документи. Отець був зупинений, примусово посаджений в машину і привезений в сільську Раду.
Пізніше о. Мар’яна повезли у Городок в міліцію. Під час примусового перебування о. Гірняка в силових структурах, працівники правопорядку брутально вели себе. Працівник КҐБ сказав: «Ви вчились підпільно молитись, а я вчився, як бити». І почав бити отця Мар’яна по голові. Як багато інших, цей українець-каґебіст, правдоподібно, ще живе і, можливо, служить ще в Службі Безпеки Української Держави.
Побивши й оштрафувавши о. Мар’яна, чекісти випустили його додому. Вдома вчинили ревізію як в злочинця. Побиття і побут в міліції дали сумні наслідки. Отець почав піднепадати, часто стала боліти голова. Колись здоровий, він тепер часто лікувався в шпиталях. В грудні 1984 року помер в лічниці з діягнозом «пухлина головного-мозку». Сьомого грудня в день св. Катерини, іменин дружини о. Мар’яна, багато мешканців Зимної Води, вірних греко-католиків сіл, котрі обслуговував покійний о. Гірняк, монахи і монахині катакомбні священики почали відправляти похорон в хаті о. Мар’яна. Священики були без риз, щоб не наражати себе на неприємності й арешти. Раптом в хаті стало замішання. В дверях появилися кагебісти з Пустомитів і почали вимагати від дружини покійного документи на право похорону.
Відправа похорону в хаті таки була перервана. Жінки оточили отця-студита Василя Вороновського і вивели на подвір’я. В хаті ще залишився о. М. Теличко, о. П. Городоцький, монах-редемпторист брат Ілларіон і автор цих рядків. Люди почали виходити і виносити тіло покійного отця. Кагебісти не наважилися ні в хаті, ні на подвір’ї когось затримувати. Але на цвинтарі хотіли о. Теличка забрати в авто, та люди перешкодили. І все ж таки, спостерігши, що брат Ілларіон гарно відспівував похорон, чекісти прийняли його за підпільного священика, взяли в легкову машину і завезли в районну Пустомитівську міліцію. Там його тримали цілу ніч, оштрафували, сказали вимити підлогу і відпустили додому.
Ось так жила в підпіллі Українська Греко-Католицька Церква, так працювали, терпіли, вмирали і захоронювались її вірні сини-катакомбні священики.
Одним із них був світлої пам’яті о. Мар’ян Гірняк. А ми, що ще живемо, катакомбні священики, пам’ятаємо про них. Бо пам’ять про них піде таки із роду в рід. (Брат покійного отця Мирон Гірняк з родиною живе в Нью-Йорку).
* Передруковано з газети «Вірую», що з’являється у Львові,
заходами Українська Молодь Христові.
