Всечеснішим Духовним Отцям, Преподобним Ченцям і Черницям,
Всім Дорогим Мирянам Греко-Католицької Церкви в Польщі, Україні й на поселеннях!
Мир у Господі Вам і наше Архієрейське благословення!
Дорогі в Христі!
Злочин виселення понад ста п’ятидесяти тисяч українців, скоєний п’ятдесят років тому, був одним із багатьох жорстоких випробувань, які в цьому столітті довелося перенести нашому народові. В результаті висилення, відомого під назвою акція «Вісла», майже всі українські мешканці південно-східної Польщі, котрі споконвіку жили на своїй землі, опинилися на північних і західних землях цієї держави. їх розпорошено на великій території, яку було повернуто Польщі після Другої світової війни. Рішення висилити і приректи на асиміляцію непольське населення південно-східних рубежів країни тодішня влада прийняла ще задовго до смерти ген. Свєрчевського, яка послужила тільки претекстом для обгрунтування всієї акції. Цей ганебний метод боротьби і нищення цілих народів, яким є депортація, відомий і застосовуваний в історії, масово вживався в Совєтському Союзі і країнах ним поневолених. Таким чином акція «Вісла» є ще одним доказом того, що «тайна беззаконня», про яку пише апостол Павло в посланні до Солунян, постійно діє у світі, а в двадцятому столітті спричинила особливо багато страждань і знищень.
Неначе передчуваючи трагічний вибух погорди народами і національними меншостями, папа Пій XII у радіо-посланні в Навечір’я Різдва Христового 1941 року, говорячи про новий лад, за яким тужать усі народи, вчив, що не може бути в ньому «придушення, явного чи прихованого, культурних і мовних окремішностей національних меншостей, перешкод і гальмування їхніх економічних можливостей, обмежування їх природної прокреації» (14). Двадцять років опісля, папа Іван XXIII, ствердивши, що в сучасному світі доволі часто національні меншості живуть на території держави, «яка належить іншому народові», пише в енцикліці «Мир на землі», що «всяка діяльність, спрямована проти тих національних груп, яка має на меті обмеження їх сили і розвитку, є серйозним порушенням наказів справедливости. Це порушення стає ще серйознішим, якщо цього роду ганебні дії мають за ціль знищення якоїсь національності. Папа вчить далі, що «повністю відповідає вимогам справедливости ефективна діяльність з боку керівників держав для поліпшення ситуації і умов життя громадян, що належать до національних меншостей, а саме щодо їх мови, освіти, традиції, економічної ситуації і господарчої діяльности» (Мир на землі 94-96).
Врешті II Ватиканський Собор в подібному дусі навчає, що «в свідомості багатьох зростає прагнення, щоби шанувати права національних меншостей, які зі своєї сторони не можуть занедбувати обов’язків щодо політичної спільноти» (Радість і надія 73).
Цей самий Собор, говорячи про людську громаду, подає перелік усього, що є запереченням пошани до людини. Згадує тут і депортацію, яку ставить серед тих злочинів, що «ображають людську гідність». Згідно з навчанням Собору ті злочини є ганебними ділами «і якщо вони заплямовують людську цивілізацію, то більше ганьблять тих, що так поводяться, аніж тих, що зазнають такої несправедливости, а найбільше противляться пошані до Творця» (Радість і надія 27).
Основною гідности людини є те, що Бог створив її на свій образ і подобу. Образ Божий є у кожній людині. Сяє він також «у спільноті осіб, на подобу єдности Божественних Осіб» (Катехизм Католицької Церкви 1702). Свобода, якою користується людина завдяки душі та духовним силам розуму і волі — це «особливий знак Божого образу» (Радість і надія 17; ККЦ 1705).
Покликання кожного народу, яке випливає з покликання усього людства полягає в цьому, щоб «являти образ Божий і бути образом єдиного Сина Отця» (ККЦ 1877). Усе, що противиться свободі людини, в тому числі і депортації, стає таким чином актом спрямованим проти Божого образу, який носить людина — це зневага її гідности. Виселення в 1947 р. було образою людської гідности кожного депортованого зокрема і всіх разом як народу, як національної меншости. Це зло збільшилось ще заплянованим розпорошенням, яке позбавило нас двох підставових для існування будь-якої спільноти речей: зв’язку крові і спільної території. Позбавлення виселених спільноти народу, необхідної для повного розвитку людини, було найганебнішим кроком, розрахованим на поступову втрату тотожности. Невипадково вчення Церкви однозначно відкидає такі дії. Катехизм Католицької Церкви навчає, що «винищення нації, народу чи національної меншости треба засудити, як смертельний гріх» (2313).
Акція «Вісла» могла закінчитися тим, чого бажали її творці — повним знищенням нашої тотожности. Так, однак, не сталося. Не дійшло до цього тому, що ті, яких виселено, не були тільки групою людей, котрих об’єднували б лише природні зв’язки. Вони були членами Церкви Христової, здебільшого Греко-Католицької, але й Православної, спадкоємцями багатовікової традиції, об’єднаними спільною долею, стражданям, надією і, перш за все, любов’ю; це про них писав також апостол Петро: «Ви ж — рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло; ви колись — не народ, а тепер народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані» (1 Пт 2,9-10). В історії спасіння вони віднаходили спільність з долею вибраного народу, що його висилено у Вавилон, де «сидів він і ридав», згадуючи Сіон і клявся не забути ніколи рідного Єрусалиму, який поставив понад «найвищу свою радість» (Пс 137). Так, як для Ізраїля Вавилон був найважчим випробуванням, з якого вцілів лише «останок», так і сьогодні, після п’ятидесяти років в порівнянні з числом виселених ми є «малим стадом», яке дякує Богові за те, що в великому своєму милосерді не покинув нас, бо Він Бог добрий і милостивий (див. Неєм. 9, 31).
Наші Владики-мученики — Перемиський Ординарій кир Йосафат Коциловський і його помічник кир Григорій Лакота, разом з усіма нашими єпископами, як і духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини, розділили трагічні випробування, яких зазнав увесь народ в часах страхіття війни і в перші роки після неї. Гордимося свідченням єрархії, духовенства і мирян, які, хоч і мусіли перейти знущання різними методами, не йшли на компроміс, і стали, таким чином, зразком непохитности і вірности правді. Наша Церква довгими роками йшла шляхом Христа, «котрий здійснив діло спасення в убожестві та гонінню», і «серед переслідувань від світу та Божих потішень» виконували свою місію, перемагаючи всі скорбні труднощі терпеливістю і любов’ю (Світло народів 8). Цією спадщиною мусимо дорожити, якнайглибше її осмислювати, щоб «хрест Христа не був безуспішним» (1 Кор 1, 17), бо випробування, яких ми визнали є нашою участю в тому, «чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24).
Багато — хто серед нас відчуває, що справи національних меншостей ігноруються тими, котрі впливають на формування політичних відносин у сучасному світі. Того не можна, однак, сказати про найбільший сьогодні моральний авторитет людства — Вселенського Архієрея Івана Павла II. Його послання з нагоди ХХІІ-го Всесвітнього Дня Миру в 1989 р. було присвячене пошані до меншостей. Навчаючи про основні і непорушні засади життя держави, в якій є різні групи людей, Папа пише, що «жодна особа не існує для самої себе, але повнішу тотожність віднаходить у відношенні до інших. Це саме можна сказати про групу людей. Вони наділені правом на спільну тотожність, яка потрібно оберігати так, як вимагає того гідність поодиноких членів» (3). Дальше папа Іван Павло II говорить про єдність людського роду, з якої виникає вимога, щоб різноманітність членів людської сім’ї замість бути причиною поділу сприяла її зміцненню. Через це, як пише Папа, не лише держави чи групи людей мають обов’язок турбуватися про багатогранність, але також «кожна особа, як член однієї людської сім’ї, повинна розуміти і шанувати вартість, різнородности серед людей та спрямувати її до спільного добра» (3). Згідно з навчанням Папи зберігання і розвиток притаманних людям традицій не є наданим привілеєм чи однією з багатьох альтернативних можливостей вибору, які має людина. Це щось набагато більше. Іван Павло II пише: «Мир в єдиній людській сім’ї вимагає конструктивного розвитку того, що нас відрізняє як одиниці, як народи всього того, що творить нашу тотожність» (3).
В своєму посланні Вселенський Архієрей не забуває і про права національних меншостей. Йдеться, насамперед, про право на існування, яке забезпечується так численними в історії світу геноцидами. Іншим важливим правом є право національної меншости на збереження і розвиток власної культури, без якої годі уявити собі повноцінне життя народу. Право на релігійну свободу стосується як одиниць, так і громад, які «повинні мати можливість спільно здійснювати культ згідно з власним обрядом» (8). Це в особливий спосіб стосується нашої спільноти, яка, будучи Церквою візантійської традиції, згідно з одностайним переконанням Вселенської Церкви, має не тільки право, але й завдання показувати латинському оточенню неоціненні скарби східної спадщини — невід’ємного елементу усього християнства.
В ситуації нашої спільноти природним і обґрунтованим є прагнення бачити і чути прояви підтримки і солідарности з боку інших. Такий голос приходить від Наслідника св. апостола Петра. Папа закінчує своє послання словами: «Бажаю висловити духовну єдність з тими членами меншостей, які страждають. Знаю їх біль і знаю мотиви їхньої слушної гордости. Молюся за те, щоб випробування, яких зазнають, якнайшвидше закінчилися і щоб вони могли безпечно втішатися своїми правами» (15).
Всі прибігаємо до Пресвятої Богородиці — «скитальців потіхи», і з впевненістю взиваємо: «Пречиста Богомати, ти безпомічним — справжня підпора. Тому, завдяки твоєї підтримці, ми підносимося з пригноблення і високо тримаємося, бо для всіх ти — покров і перед Богом ти наша Заступниця» (Покров Богородиці, сідальний утрені).
Наш погляд, однак, керується перш за все до Христа, без котрого ми не мали б ніякої надії. Підставою нашої надії є те, що Христос «страждав і сам був випробуваний, і може допомогти тим, що проходять через пробу» (Сер 2, 18). Тоді все, що судилося зазнати — виселення і розпорошення, смерть близьких і вигнання з рідної землі, втрата надбаних за пожертви вірних церковних дібр і осквернення сотень храмів, концтабір Явожно і незліченні тюрми, ненависть від одних і байдужість від інших, погорда від чужинців і невірність серед своїх — не стають остаточним тріумфом зла, але етапами мандрівки до повноти справедливости і добра, в який співучасником наших випробувань є сам Син Божий.
В п’ятдесяту річницю трагедії, яка на цілі десятиліття визначила наше життя, згадуючи всіх помордованих, загиблих, переслідуваних і принижених не падаємо духом, піддаючись паралізуючій скорботі. З упованням дивимося в майбутнє, яке належить тільки Богові, котрого так часто називаємо Чоловіколюбцем; адже за парадоксальною Божою логікою «де збільшився гріх, там перевершила благодать» (Рим 5, 20).
Божому Провидінню, турботі зі сторони Папи і Римського Апостольського Престолу та невтомній праці усієї нашої спільноти, завдячуємо те, що попри різноманітні труднощі наша Церква живе і розвивається. Старинна Перемиська єпархія стала митрополією, створено нову Вроцлавсько-Гданську єпархію. Будується багато храмів, робиться також усе, щоб зростали в богопізнанні і святості нерукотворні храми наших душ. Значних розмірів набула співпраця і допомога нашій Церкві в Україні, перш за все в ділянці підготовки кандидатів до священства.
Бачачи, як не здійснилися лукаві пляни творців акції «Вісла», кличемо словами Богородиці, що «Бог виявив потугу рамені свого і розвіяв гордих у задумах їхніх сердець», а «смиренних підняв угору» (Лк 51-52).
Виселенням в 1947 р. нас, наче мертвих, кинули до гробниці. Закрили її каменем беззаконня, який запечатали тавруючи нас, як ворогів і злочинців. А на сторожі поставши репресивну систему контролю і нагляду, щоб все якнайшвидше відійшло в забуття. Бог, однак, «провадив у милості свій народ, що його він врятував» (Вих 15, 12). Після тиші Великої Суботи настає і для нас Великодній ранок. І тому, хоч так міцно відчуваємо ще біль і страждання, словами пасхальної утрені співаємо: «Вчора нас поховано з Тобою, Христе; встаємо сьогодні з Тобою воскреслим, бо вчора нас з Тобою розіп’ято. Тож і нас прослав, Спасе, у Царстві своїм» (Пасхальна утреня, пісня 3).
Дано при Архікатедральному Соборі Св. Івана Хрестителя в Перемишлі
в Празник Благовіщення Пресвятої Богородиці 07.04.1997р.
+ Митрополит Перемисько-Варшавський
+ Ординарій Вроцлавсько-Гданський
(Задержано мову оригіналу)
