(Інтерв’ю з Владикою Любомиром)
«Ми залишилися в душі хворими людьми. Необхідно спільними зусиллями лікувати наші душі, бо трудно, щоб великі речі будували хворі люди». Києво-Вишгородський екзарх Української Греко-Католицької Церкви єпископ Любомир Гузар сказав це на круглому столі «Духовне єднання українських церков». Але його прості та правильні слова прозвучали як дисонанс іншим виступам. Більшості учасників розмови явно не хотілося шукати причин міжцерковних конфліктів у собі, коли ворог давно відомий. Саме це і спонукало мене докладніше поговорити з Владикою про наболіле.
Владико, духовне розокремлення завжди несло в собі загрозу внутрідержавного розбрату. Проблема надто важлива, щоб неп нехтувати. Але, що можна зробити нині?
Міжцерковне зближення не можна оголосити штучно. Воно має здійснюватися малими кроками на ниві співпраці. Головне — відчути, що люди готові розуміти одне одного, бути взаємно терпимими. Цього вчить звичайне життя. Приміром, хлопець і дівчина зустрічаються, закохуються. Але потрібен час, поки вони зважаться на відповідальність взяти шлюб. Нині нас розділяють виключно емоції, власне, наші людські гріхи, особисті чи групові інтереси, амбіції.
І, либонь, політика? Адже саме вона значною мірою розводить Церкви по барикадах. Ось і нові вибори на порозі. Якою є ваша позиція?
Церква не повинна ідентифікуватися ні з особами, ні з партіями. Звичайно, це не виключає інтересу Церкви до політичного життя загалом.
Так само Церква має бути зацікавлена в тому, щоб економіка країни була стабільною, населення здоровим. Та коли Церква втягувалася у велику політику, вона завжди програвала. Це засвідчує досвід довоєнної Німеччини, Італії… Та й наш сьогоднішній. Перед виборами, звичайно, підготуємо послання до своїх парафіян, де зазначимо, що кожен громадянин має цікавитися політикою. Але поставимо тільки ідеал: щоб люди могли розпізнати кандидата по тому, чи мислить він категоріями спільного добра.
Наскільки я зрозумів, УГКЦ у прямій агітації участи не братиме?
Ми тримаємо політичний невтралітет і закликаємо до нього все духовенство. Але поручитися за кожного священика, щоб він не впхається в політику не можемо.
Повернімося до міжцерковного конфлікту. Дедалі частіше звучить думка, що українській Церкві потрібен Петро Могила. Причому не стільки як богослов і церковний діяч, скільки як суворий пастир. І справедливий.
Я вважаю, що застосування сили — це дуже примітивний підхід. Уявімо, що предстоятелів церков змусили підписати об’єднавчий документ. Однак це аж ніяк не буде свідченням, що народ віритиме у правильність такого рішення.
Владико, цілком погодився б із Вами, що питання не визріло, якби йшлося тільки про розбіжності між православними і греко-католиками. Але між православними церквами також немає згоди. І причина не в простих парафіянах, а в гордині, політичній заангажованості владик. Немає різниці між Автокефальною Церквою і Київським патріярхатом. Немає її між ними та більшістю парафій УПЦ. За винятком тих, хто досі прагне під московський омофор. Якщо владики не ведуть свою паству до об’єднання і миру, чи не ліпше їм закінчити життя в монастирському всамітненні, спокутуючи свої численні гріхи? Тим паче, що в зв’язку з розколом кількість владик на одну єпархію явно завелика.
Я не можу судити православних, бо розумію їхні труднощі. Даються взнаки й суто людські амбіції. І я згоден, що основна причина — в політичній ситуації. Москва проводить корисну для себе політику. Але кожна рука до себе крива. А як би чинили українці, опинившись у подібній ситуації? Ми уявляємо себе дуже шляхетними, бо не мали нагоди бути імперіялістами. Москва мислить своїми історично сформованими категоріями. Ми обстоюємо свої інтереси. Дуже багато було закликів об’єднатися, бо ми, мовляв, українці! Але я не тому християнин, що українець! Я українець тому, що християнин. Я народився українцем, отже, це дано мені Богом. Не можна ставити віз попереду коня. Насамперед маємо себе спитати, чи ми направду можемо бути добрими українцями, якщо не сповняємо Божої волі й сіємо в народі розбрат…
Повторюю, об’єднання можна домогтися насиллям, але воно не буде щирим — отже, недовго триватиме. Постане такий діяч, як Петро Могила, і скаже: ти й ти, сиди тихо, роби як скажуть, хочеш ти цього чи ні. І йому зі страху підкорятимуться. Але нутра людей це не поміняє. Людина є справжнім християнином, коли вона вільна. І Бог ту внутрішню свободу особистості дуже цінує. Я вважаю, що ми не повинні покладати за багато надій на владик. Духовенство має сформувати в народі таке бажання до об’єднання українських церков, щоб у владик не було іншого вибору.
Але, сказати по щирості, я вважаю, що сьогодні ми не маємо єдности, бо не хочемо її.
Крім політики, і духовенство, і віруючих розділяє ще й проблема мови. Узяти хоч би колотнечу довкола найбільшої московської парафії в Печатниках отця Георгія Кочеткова. Їх, бач, обурило впровадження в богослужіння живої мови. Побутує думка, що нехай, мовляв, старослов’янська мова й не зрозуміла, але благозвучна.
Я вважаю, що Церква повинна бути зрозумілою. І перший засіб — це проповідь живою мовою. Бідою російської церкви є страх перед нововведенням. Що ж до мене особисто, я волію говорити до людей їхньою рідною мовою. В Америці я проповідував англійською, в Німеччині — німецькою. А якби довелося проповідувати в Донбасі, то, мабуть, обрав би російську…
Правда, зробити це буде важче, бо я не володію нею. Українська Церква — це аж ніяк не означає, що ми не повинні шанувати людей перед якими стоїмо і які не знають нашої мови.
Владико, чи не потрібне Церкві реформування? Адже часи змінюються — отже, повинна оновлюватись і Церква.
У здорових обставинах Церква завжди намагалася пристосуватися до потреб людей, видозмінюватися з огляду на їхні запити. Але ми маємо пильнувати, щоб змінювалася тільки форма, а не істинний зміст. Окрім того, потрібно справді відчувати, що до людей промовляє сьогодні. Чому молодь не йде до Церкви? Бо вони дедалі менше відчувають, що Церква до них говорить. Прийди до храму, стій там дві години і чекай, що станеться. І з душею, з долею молодої людини справді відбувається щось добре, тільки вона не розуміє, як це. Церква не поясняє, що вона робить.
Зате в тоталітарних сектах пояснюють. І ці самі секти, між іншими, активно борються за молодь.
Я не дивлюся на секти як на страшну небезпеку для церкви. Певну частину людей вони, на жаль, збаламутять. Але не втримають, бо беруть якийсь один момент людського життя, приміром, продукують страх про кінець світу. Секти мають багато грошей, але позбавлені духовного підгрунтя. Отже, і майбутнього. У тому, що люди йдуть у секти, є певна провина Церкви. Хіба хто-небудь говорив на круглому столі про душпастирство, опікування людськими душами? А ми ж, передусім, відповідальні за них. Господь не питатиме, був патріярхом, архиєпископом чи простим священиком. Він запитає, що ти зробив для твого ближнього… Опираючись міжцерковному миру, ми, владики, насправді опираємося людській єдності, бентежимо душі християн чварами. І за це Господь теж спитає нас.
Тарас Аврахов
* Передруковано з «Київських Відомостей».
Коротка біографія:
Владика Любомир Гузар народився у Львові 1933 року. 1944-го разом із батьками виїхав з України. Світську освіту отримав у Австрії в українській гімназії, а духовну в США та Італії. Ступінь доктора богослов’я отримав за наукову працю «Митрополит Андрей Шептицький — послідовник екуменізму». Пізніше викладав філософію та українську мову в духовних закладах, займався душпастирською діяльністю. У Римі прийняв постриг, став архимандритом манастиря Святого Теодора. 1977-го був висвячений на єпископа блаженнійшим Йосифом Сліпим. Повернувся в Україну чотири роки тому.
