Симиренків, Яхненків, Хропалів ховали навколо мліївської церкви Святої Трійці… їхні могили колом оточували храм і в тому колі був якийсь символ християнської єдности, церковна спільнота імен і після земного життя, котрої, мабуть, боялися місцеві більшовики, бо вони те коло розірвали і цвинтар зрівняли з землею. Коли я вперше побував у Млієві, про могили Симиренків, Яхненків і Хропалів ніхто й не згадував. На Черкащину, до Млієва саме приїхала закордонна делегація і мене запросили як перекладача. Директор широко відомої у світі садової станції Микола Артеменко показував гостям те, що вважав своїм особистим досягненням: яблуневий сад, посаджений радянськими діячами, алею портретів не менш відомих гостей з партійної, номенклятурної еліти, музей, в якому подарунки від сучасних делегацій і газетні вирізки про сьогоденні досягнення колективу станції переважували спогад про Симиренків… У бік церкви директор махнув рукою: «Там у нас робітничний клюб, нічого особливого. Молодь на дозвіллі танцює». Ще далі був показаний будинок самого директора, але ми його минули без коментарів.
До пізньої ночі делегація бенкетувала з директором і він з насолодою співав гостям популярну в часи Брежнєва пісню «Хлеб всему голова», хвалився щойно придбаним за готівку авто (суть була не в авто, а в спроможності директора заплатити відразу так багато), дивувався з попередньої італійської делегації, яка проживала в Городищі, в міському будинку директора (отже, є ще й міський) і хотіла заплатити йому за зірвані з дерева яблука (такий дріб’язок!), дарував нову книжку про сад, авторами якої значилися він і його донька. Микола Артеменко був щедрим господарем столу, дуже любив похвалитися своїми набутками, але ця щедрість була ніби з позиченого, бо навіть у хмільну пору нічного бенкету із закордонними гостями я не міг забути, що Мліїв — це не стільки «космічний сад» швидкого на вигадки Артеменка, скільки яблуні великого ученого-садівника Левка Симиренка.
За кілька років, уже після «перебудови» Горбачова, я підійшов до могили недавно померлого Миколи Артеменка біля клюбу, що був насправді колишньою церквою Святої Трійці. Його поховали в уже неіснуючому колі могил Симиренків, Яхненків і Хропалів, саме там, де була домовина Олени Уварової, першої любові Левка Платоновича. Симиренко лежав обіч Олени і тепер Артеменко став сусідом великого садівника в місці вічного спочинку. Досі я достеменно не знав про інші могили. Клюб теж не відвідав жодного разу — він завжди був зачинений. Лише тепер, коли було проголошено незалежність України, онука Левка Платоновича — Тетяна надіслала мені з Канади карту знищеного цвинтарика, яку власноручно накреслила Марія Платонівна Симиренко, сестра великого садівника. З цією картою я йшов вздовж жалібного кола знищених могил.
Федір Степанович Симиренко… Син січового козака, чумак. Він першим почав велику родинну справу, заснувавши з братами своєї дружини Анастасії — Терентієм, Кідратом і Степаном Яхненками у 1815-1820 роках спільну торговельну фірму, яка зусиллями наступного покоління стала провідною в українському цукроварінні. Федір і Анастасія мали 22 дітей, з яких вижили восьмеро, а найстарший — Платон — у 1845-1846 роках пустив в дію перші цукроварні.
Платон Федорович і Тетяна Іванівна Симиренки поховані поруч на сплюндрованому цвинтарі. Вона – донька голови Одеської думи, мільйонерка Івана Овчинникова. Багатьох славних людей приймали у Млієві й серед них у 1859 році Тараса Шевченка, якому Платон дав грошей на видання «Кобзаря». Робітниче селище в Млієві мало окремі будинки з садами і городами для кожної родини, лікарню і школу, крамниці, гуртожитки для самітних. Відома радість Шевченка від побаченого: «Батьку, що ти тут наробив?» — вигукнув від до Платона Федоренка, заплакав і обняв господаря.
У сімейному колі біля церкви були поховані численні Симиренки, Яхненки, під деревом лежав Олексій Хропаль, один із зятів і управитель маєтку, у якого, власне, гостював Шевченко. Було тут місце і для церковного сторожа Тимофія.
Цей рід ніс у собі незбориму силу, в основі якої була висока духовність. Поруч з Платоновим хутором, родовим гніздом Симиренків, лежить велике село Мліїв, що дістало назву від імення половецького хана Ітомглія і за свою тривалу історію пережило багато драматичних сторінок. У Млієві теж була церква, то Симиренки могли б не ставити у маєтку іншу церкву, могли б їздити до сільської. Це було б і ощадливо, і престижно для фірми, бо мліївські люди бачили б, що її власникам добре поводиться у справах. Але ж ні, вони потребували церкви на хуторі, бо йшлося про спасіння душі, а не про престижний виїзд. З повістей Івана Нечуя-Левицького, який жив від Млієва не дуже далеко, ми знаємо злиденний вигляд робітничого побуту на сусідніх цукроварнях російських землевласників. Симиренки будували для робітників не казарми, а зручне житло. Щороку вони багато жертвували на розвиток освіти і культури в Україні, підтримували багатьох незаможних учених, літераторів. Коли з машинобудівного заводу фірми зійшли перші на Дніпрі металеві пароплави, їх можна було б назвати гучними іменами, як це робилося, скажімо, на Волзі, де були і «Государь», і «Самодержец», і «Император Александр Благословенний». Симиренки збудували пароплави «Українець» і «Ярослав» — і в цих назвах теж проявилася духовна спорідненість зі своїм народом.
Такої духовности не хотіли нові володарі України — більшовики. У різдв’яний Свят-вечір 1920 року пострілом у кватирку був вбитий Левко Платонович — передостання міцна гілка потужного дерева Симиренкового роду. Останньою був його син Володимир, розстріляний після багаторічних поневірянь у 1938 році. У маєтку Симиренків почали один за одним господарювати нові, червоні директори і кожен намагався зробити щось для того, аби не стало й сліду, не стало пам’яті славного роду. А найбільш матеріяльними проявами тієї пам’яти були церква Святої Трійці та цвинтар біля неї. Закриття церкви і знищення цвинтаря повністю відповідало ідеологічній доктрині режиму, яка звела усю історію України до кількох сторінок встановлення в Україні комуністичної диктатури, проголошеної всенародним щастям. У тій історії не було місця жорстокостям колективізації села, обернення тисяч селян на люмпенізоване робітництво, не згадувався страшний голод, замовчувалося знищення християнства у його різних конфесіях з Православною церквою включно. Не було у ній місця й українському роду Симиренків, і мліївському священику Микиті Кохну, арештованому в 1936 році й розстріляному в сталінському таборі, й мліївському селянину Григорію Ткаченку, одруженому з колишньою нянею Симиренкових дітей Христиною — його загнали в табір у далекосхідній тайзі, звідки не було повернення… Не було місця і зразковому плодовому питомнику Левка Симиренка, який набрав форми радгоспу — для необізнаних скажу, що це скорочена назва «радянського господарства» — відповідника колгоспу, але у володінні держави. А радгосп — це низька культура виробництва і побуту робітників, визиск, крадіжки. У березні 1926 року Мліївська сільська рада констатувала, що «лише в 1923-му році садстанція стала на шлях господарювання. Умови праці по відбудові самої садстанції, яка утворилась на руїнах плодового питомника, були дуже тяжкі, дякуючи існувавшому в той час бандитизму, впозаяк вона подвергалась неодноразовому пограбуванню». То це ж треба було «перемоги Великого Жовтня», щоб вбити славного Садівника і знищити плоди його праці! Володимир Левкович мужньо намагався врятувати батьків набуток і та ж сама сільська рада мусила підтвердити, що без нього Мліїв обернеться в порох, коли записала: «Товариша Симиренка В. Л. селяни не визнають за власника, а цілком вважають його за Радянського службовця, якому доручено керувати і завідувати досвідньою станцією». Так пограбування зображували як тимчасову милість дозволяючи жертві виснажитись на відновленні зруйнованого, щоб вже потім її розстріляти.
Комуністи, утвердившись при владі шляхом нещадного терору, вже не потребували розумних, дбайливих господарі. У садівництві насаджувались неймовірні прожекти 80-річного Івана Мічуріна з російського містечка Козлова, який звабив Сталіна ідеєю розведення їстівних кактусів і покриття пустель зеленим килимом рослин-ксерофітів. Критика Мічуріна вважалася злочином проти держави і коли саме за це був страчений Володимир Симиренко, ім’я славного роду взагалі викреслили з мліївського буття. Варто почитати навіть недавньої дати краєзнавчі нариси, щоб подивуватися вмінню говорити про здобутки, не називаючи їх авторів.
Микола Артеменко був одним з ряду директорів – не кращий, не гірший від своїх попередників. Просто саме його мені випало бачити на станції. А ще — його директорування випало в часі, коли вже не можна було замовчувати Левка Симиренка. І тоді вдалися до звичного способу творення легенди – садову станцію назвали іменем Симиренка, біля адміністративного будинку поставили химерний пам’ятник садівнику, у його старій хаті зібрали невеликий музей. Але вже не повернулася до Млієва тонка духовність симиренкового роду. Тетяна Симиренко пише: «Будинки на Хропалевому хуторі давно поруйновані. Немає вже альтанки, де любив сидіти Тарас Григорович. Немає дуба, під яким він любив спочивати. Викорчували і сад… Це був духмяний, солов’їний світ, де дбайливо плекалося все живе, і кожна людина, тварина і стеблина була на місці. Там панували пошана й любов, гармонія і згода» («Родовід», ч. 10).
Зараз у Млієві — Інститут садівництва. Тепер в Україні на кожному кроці — університети, академії, гімназії і ліцеї, у промисловості — акціонерні товариства і комерційні об’єднання, на селі — КСГП: колективні сільськогосподарські підприємства. Але зазирніть за нову вивіску і ви побачите замасковану вчорашню школу, у якій вчорашні апологети «розвинутого соціялізму» все ще тримаються догматів діялектичного матеріялізму, ви побачите вчорашній завод з надмірним числом адміністративних нероб і жалюгідною технологією, ви побачите той самий колгосп з диктатором-головою і злиденним селянством. У Млієві теж пробували замінити симиренкову любов до рідної землі показушними портретними Галереями і «космічним садом». Але поштовх, даний цій справі її засновниками від початку, мав таку силу духовної енергії, що попри усі переслідування і пограбування, ця справа вижила і сади не всохли.
Чи можна відродити Мліїв у тій його давній внутрішній красі, яка так звабила Шевченка? На мою думку, так… Земля схильна вибачати, а Господь прощає… Церква ж бо стоїть і покійники лежать навколо неї. Але доки церква залишатиметься клюбом, а по могилах поспішатимуть на танці молоді люди, для яких Свята Трійця — порожній звук, доти у Млієві триматимуться за портретні галереї тимчасових фаворитів і космічно-мічурінські сади навколо пам’ятника Левка Симиренка, духовність України не відродиться.
Левко Хмельковьский, м. Нюарк
