(До 150-річчя з дня смерти)
Загально прийнято уважати, що мовно-культурне відродження галицьких українців пов’язане з іменами будителів, а в першу чергу з Маркіяном Шашкевичем. Ну, й очевидно, що в такому випадку осередком, де розпочинався процес становлення мовно-культурної ідентичности і національної самосвідомости мусів бути Львів. Однак початків цього руху треба дошукувати в Перемишлі. Власне, це місто, що було столицею найдалі на Захід висуненої греко-католицької єпархії, має великі заслуги в цьому пляні перед нашою історією. Тут серед ініціяторів національного відродження бачимо головно осіб духовного сану. З їх рядів вийшов один з найвизначніших діячів на ниві української культури передшашкевичівської доби єпископ Іван Снігурський. В цьому році минає 150-та річниця з дня його смерти і тому варто ближче приглянутися його світлій особі й справі, якій він служив.
Енциклопедія українознавства каже, що був він меценатом і філянтропом, який разом з крилошанами Іваном Могильницьким та Іваном Лаврівським заснував велику і цінну бібліотеку, друкарню, відкривав парафіяльні школи і відновив навчання у перемиській духовній семінарії. Ближче знайомство з його біографією свідчить, що Іван Снігурський народився 18.05.1784 р. в с. Берестяни біля Самбора.
Батько його був парохом в цьому селі. Мати походила з священичого роду Вербицьких, до якого належав також автор мельодії нашого національного, а тепер державного гимну «Ще не вмерла Україна». Успішно закінчивши гімназіяльні науки в Самборі 1800 p., Іван Снігурський користає зі стипендії релігійного фонду і їде до Львова. Тут вивчає філософію та богословію, доробляючи приватними лекціями для допомоги матері, що 1799 р. овдовіла. По чотирилітніх студіях на Львівському університеті, для поглиблення богословських знань 1804 р. вписується на ц.к. університет у Відні. По закінченні третього курсу богословія в 1807 р. одержав дияконські свячення з рук єп. перемишльського Антона Ангеловича, що в той час прибув до Відня. Ще як питомець четвертого року богословія в церкві св. Варвари був рукоположений в священичий чин і по просьбі тодішнього пароха цієї церкви о. Івана Ольшавського — назначений сотрудником при столичній гр.-кат. парафії, 1811 р.
Отець Іван Снігурський робить докторат з богословія і призначається професором, аз 1817 — деканом теологічного ф-ту Віденського університету. Після призначення пароха церкви св. Варвари о. Івана Ольшавського на ординарія Мукачівської єпархії на його таки пропозицію консисторським декретом о. сотрудник Іван Снігурський наставляється парохом цієї церкви. В березні 1818 р. номінований цісарем Францом І на перемишльського єпископа і в серпні того ж таки року відбулась його інтронізація, яку довершив тодішній Львівський митрополит Михайло Левицький. Така коротка біографічна довідка єп. І. Снігурського.
Вступивши на єпископський престіл, новий архипастир застав єпархію дуже занедбаною. Щоб пересвідчитися в її потребах, владика розпочав свою архієрейську працю з візитації всіх, навіть найменших і найвіддаленіших парафій. В той час перемишльська єпархія налічувала 697 парафій. Отже, можна собі уявити, скільки труду і часу вимагали такі візитаційні подорожі владики. Варто при цій нагоді нагадати як представлялося тоді галицьке греко-католицьке суспільство. Отже, складалася тодішня українська Галичина майже виключно з нужденних панщизняних селян, повністю залежних від сваволі дідичів. Всюди панував безпросвітний анальфабетизм, а спроби віденського уряду запровадити підставову науку грамотности серед селян зустрілися з рішучим спротивом поміщиків. Своєї інтелігенції, яка могла б працювати на ниві народної освіти не було. Українська шляхта була спольонізована і окатоличена. Греко-католицька ієрархія в багатьох випадках наслідувала шляхту, вживаючи на щодень всюди мови польської. Не в кращому становищі знаходилося і сільське духовенство. Воно, як писав І. Франко, напротязі «18 ст. дійшло до послідньої стадії пониження, темноти і упадку». До сякого-такого піднесення освітнього рівня духовенства спричинилися засновувані в кінці цього й на початку 19 ст., уже при австрійській владі, релігійно-освітні організації, ну й, очевидно, що в першу чергу віденська духовна семінарія для всіх греко-католиків Австро-Угорщини так зв. «Барбареум» (1774), а також епархіяльні семінарії у Львові та Перемишлі (1780). Треба признати, що велику ролю в піднесенні освітнього рівня духовенства відіграло «Студіум Рутенум», яке повстало при Львівськім університеті в 1787 р. Випускники цих закладів були, можна сказати, піонерами в ширенні освіти серед народу, що в свою чергу підносило його національну і громадську свідомість. До найзаслуженіших діячів на цій ниві слід віднести перемишльського єпископа Івана Снігурського. В цій великій справі — поширенні народної освіти і утвердженні національної свідомости — владиці до помочі були крилошани перемишльської капітули Іван Лаврівський та Іван Могильницький. Праця спорилася і вже 1832 року в згаданих вище 697 парафіях перемишльської єпархії було 385 парафіяльних, 24 — тривіяльні і 2 головні школи. Ще будучи парохом церкви св. Варвари у Відні, о. І. Снігурський вступив до першого в Галичині т-ва Галицьких і Духовних Греко-католицького обряду, яке заснував у Перемишлі неструджений і енергійний працівник і організатор народної освіти о. І. Могильницький. Він був інспектором парафіяльних шкіл, для котрих склав Катехизм (1815) і Буквар (1816) і, власне, створене ним згадане т-во мало на меті зібрати якнайбільше людей, головно парохів, які би взяли під свій контроль і опіку справи народної освіти. Рекомендуючи пароха церкви св. Варвари у Відні Івана Снігурського до т-ва Ів. Могильницький представив його як доброго знавця «руської» мови і граматики, що було необхідне при видаванні шкільних підручників, на підставі яких учні удосконалювали б знання рідної мови, а тим самим могли б краще розуміти літературні твори, писані на цій мові, виповідатися в ній. Статут т-ва складений по латині (Societas Presbyterorum Ritus Greko-catolici) був затверджений декретом віденських властей і за підмогою та запорукою перемишльського владики успішно почала розвиватися статутна праця над піднесенням освіти і релігійности населення. Тут варто пригадати, що загал тодішнього малоосвіченого греко-католицького духовенства, головно його старша генерація, була слабо усвідомлена в справах свого обряду, не розуміла його красоти і символічного змісту, церковних відправ. Досить того, що навіть в перемишльській катедрі проповіді виголошувалися по-польськи, а по сільських церквах їх майже не було. Студіюючи у Відні Ів. Снігурський здобув не лиш високу богословську науку на столичнім ун-ті, але також значно розширив свої знання про східний церковний обряд. Обнявши епархіяльну владу в Перемишлі, він почав відновлювати занедбані церковні традиції, беручи за взір церкву св. Варвари, включно з проповідями, які ще з кінця 18 ст. виголошувалися тут по-українськи тодішнім парохом Єронімом Стрілецьким ЧСВВ а потім його наступниками Іваном Ольшавським, Петром Паславським та, врешті, Іваном Снігурським. Впроваджуючи чи. властиво, відновлюючи цей звичай в Перемишлі та й в цілій єпархії владика мусів побороти певний опір та інерцію старого духовенства, що було констерноване такими «нововведеннями». Але ця практика підносила авторитет рідної мови в очах її носіїв, т.зв. вірних Грекокат. Церкви. Для підготовки кадрів, які могли б реалізувати програму владики по піднесенні національної самосвідомости парафіян і упорядкування церковного життя владика в 1818 р. відкриває т.зв. Інститут Дяків і Учителів (Institum Cantorum et Magistrorum Scholae). В тому ж таки році статут Інституту був затверджений цісарем. Інститут, в якому що року навчалося 24 слухачів утримувався коштом єпископа і з пожертв парохів. Пізніше робилися також певні відчислення від доходів з парафіяльних нерухомостей в Перемишлі і с. Новосілки. В Інституті викладали релігію, мови — церковнослов’янську, руську (українську), німецьку і польську, а також церковний спів, каліграфію, аритметику і логіку. Випускники цього закладу, будучи учителями парафіяльних шкіл і церковними дяками, за прикладом свого владики багато старань докладали до піднесення загального культурного рівня своїх співгромадян та їх самосвідомости. Завдяки особі єп. Снігурського, Перемишль стався «модним» і заманливим для людей духовного сану і світських, які, поступаючи за духом часу, шукали можливостей для праці для народного добра. Тому круг однодумців і співпрацівників єпископа з кожним роком розширювався. В 1820 р. до Перемишля перейшов зі Львова ректор Генеральної Духовної Семінарії Іван Лаврівський, якому надано титул крилошанина і запропоновано викладати в Ін-ті Дяків і Учителів. Крім того, І. Лаврівський викладав у латинській семінарії, згодом був обраний членом Краківської Академії Наук і багато працював на літературній ниві, збагативши наше красне письменство перекладами з інших мов і своїми творами. В році 1836 єпископ назначив його головним інспектором парафіяльних шкіл. В тому часі ним був написаний підручник методики для учителів, що навчали в цих школах. В 1825 р. покінчивши богословські науки в Відні, приїхав у Перемишль і молодий енергійний о. Йосиф Левицький, пізніше добрий публіцист і мовознавець, якому єпископ відразу поручив працю над упорядкуванням обряду в катедрі, подаючи за взір церкву св. Варвари у Відні. О. Левицький, що мав широкі знання з богословії та гуманітарних наук блискуче справився з цим завданням. Він також удосконалив церковний спів під час урочистих відправ. Після закінчення університетських студій у Львові, до Перемишля прибув о. Йосиф Лозинський, автор знаної серед фолкльористів праці «Рускоє весілє», «Граматики руського язика», багатьох брошур і полемічних творів на суспільно-економічні теми. В оточенні перемишльського владики був також о. Антін Добрянський, автор підручника з граматики старослов’янської мови та численних публікацій на історичні теми, зокрема з історії Перемишля. Очевидно, що для так широко закроєної праці в царині народної освіти треба було подбати про видавничу базу. Така нагода трапилася єпископові в 1828 р. Він відкупив цілу друкарню у вдови померлого польського друкаря і скоро урухомив її. Друкувалися не тільки церковні книжки, але й світські. Першим керівником друкарні був назначений о. Й. Левицький, котрий вистарався про кириличні черенки, якими друкували, в першу чергу, шкільні підручники і молитовники. В перемишльській друкарні були надруковані «Азбука і абецадло» М. Шашкевича, згадане «Рускоє весілє», коштом єпископа був прекрасно виданий великого формату «Служебник сиріч Літурґікон», а крім того ціла серія польських книжок. Навіть Яків Головацький, що гостював якось у владики, одержав від нього 50 гульденів на покриття коштів приготування до друку зібраних ним пісень; їх збирався видати єпископ у своїй друкарні. Величезні заслуги перед Церквою і українською культурою має єп. Снігурський в розвитку музичної освіти і богослужбового співу. За його старанням в Перемишлі була заснована школа хорального співу, до якої були запрошені чеські музиканти, зокрема Алоіз Нанке, Франц Лоренц, Вікентій Єрсави та ін. Тут вперше після Відня почали виконуватися твори Д. Бортнянського, з якими І. Снігурський познайомився ще в церкві св. Варвари. Як подають тогочасні джерела, школа мала характер консерваторії, а катедральний хор, складений з учнів цього музичного закладу дорівнював вимогам оперного співу. До речі, з цієї школи вийшли перші галицькі композитори Іван Лаврівський, Михайло Вербицький, пізніше Віктор Матюк – всі греко-католицькі священики. Звідси розповсюджувався багатоголосий церковний спів не тільки в Галичині, але й на Закарпатті та Буковиі. Власне, семінаристи, що перенеслися в 30-их pp. 19 ст. з перемишльської до львівської духовної семінарії, значно оживили музичне життя серед української громади Львова. Справами церковного хорового співу цікавилися не тільки перемишльські українці. Бо навіть дочки міського старости поляка Вінклера, також капітана австрійського військового гарнізону Шенка на великодній відправі 1829 р. приймали участь в хорі як солістки, чим викликали загальне захоплення присутніх на святочній літургії. Успіхи перемишльського катедрального хору мали величезний вплив на розповсюдження хоральних співів по інших греко-католицьких єпархіях, зокрема львівській. Єпископ Снігурський постійно дбав про розвиток українського шкільництва і був сумлінним опікуном студіюючої молоді. Від 1817 до 1847 pp. він виконував обов’язки директора Філософічного і Богословського закладу, що постав в Перемишлі розпорядженням цісаря Франца І на просьбу перемишлян. Для допомоги бідним студентам єпископ заснував брацтво св. Миколая, яке, крім того, дбало про удержання в порядку церков та історичних пам’яток (воно, до речі, і нині існує). Крім інших доброчинних актів єпископа належить згадати також створений ним перший в Галичині Фонд Вдів і Сиріт (1840 p.), що опікувався священичими вдовами і сиротами.
До речі, домашній капелян і біограф владики о. Ю. Желехівський, що завжди супроводжував єпископа в усіх його подорожах, докладно описує народні торжества з нагоди посвячення владикою (він тоді повертався з відпочинку в Страшевичах) новозбудованої церкви Успенія Пресвятої Богородиці в Хирові та демарш, який вчинили присутні на консекраційних урочистостях польські священики з приводу виголошення о. Антонієм Добрянським оказійної проповіді «по-руськи». За то цей нечуваний до того факт, доконаний за розпорядженням владики, викликав еуфоричний ентузіязм народу, що розтягнув перше храмове свято майже на три дні. Ця подія, пов’язана з іменем єп. І. Снігурського, заслуговує окремої статті. Бо й парафія хирівської Успенської церкви також нараховує вже 150 літ від свого освячення.
Про жертвенність владики свідчить його Заповіт, згідно з яким увесь його маєток переходив у власність перемишльської капітули. Великі суми грошей призначалися на цілі доброчинні: для вдів і сиріт, для брацтва св. Миколая, для слуг і підданих, яким до того дарував їх задавнені довги. Сума з 5000 з.р. була призначена для студіюючої молоді, велика сума завіщалася на оплату учителів української мови, літератури, співу, музики та на оплату хористів катедрального хору. 200 з.р. завішалося роздати бідним під час його похорону, причому зазначалося, що без різниці конфесійної приналежності. Помер єпископ Іван Снігурський 24.09.1847 р. Поховано його на громадському цвинтарі коло церкви Благовіщення, бо бажав собі вічного спочинку серед своїх вірних. В сумних погребальних церемоніях взяло участь більше 100 священиків, українських і польських, з єпископом латинським на чолі, а також найближча родина покійного, інтелігенція, урядники різних урядів і незліченні маси народу. Похід замикала велика група перемишльських жидів на чолі з рабіном, що в урочистому облаченні йшов з Торою. Всі ізраеліти були також зодягнені в святочні сабашові вбрання. Вони зупинилися перед входом на цвинтар і чекали аж закінчиться чин погребенія цього праведника. По ліквідації згаданого цвинтаря забуто про місце захоронення цього великого мужа Церкви і Нації. Аж в 50-ту річницю його праведної кончини 1897 р. була віднайдена могила і тлінні останки перенесено в крипту перемишльської греко-католицької катедри Івана Хрестителя. Там вона зберігалася аж до недавна, аж поки катедра в скандальний спосіб була забрана польськими монахами кармелітами. Чи є вона там нині — ніхто не знає, бо до катедри українці не мають доступу. Може тепер, з нагоди 150-ої річниці його смерти наші церковні й урядові чинники поцікавляться долею мощів цього праведника і жертовного працівника на ниві духовного відродження українців Перемишльської землі й вшанують пам’ять його згідно з нашими національними традиціями.
О. Юстин Желехівський так пише про нього: «Вже та обставина, що ще в той час, коли між руською (читай українською) інтелігенцією руська мова не була ще взагалі вживана, то в його палаті мова руська була домашньою, а з кліром офіціяльною, свідчить беззастережно о його щиро руській душі і о руськім серці. Хто тільки з світської інтелігенції руської признавався до свого обряду, був йому милим другом… Всякий прояв руського духа… наповняв єпископа Іоанна сердечною радістю…». Це дуже важне свідчення в користь перемишльського владики, коли згадаємо, яка антируська (якщо ходить про мову) була тодішня святоюрська «консерва». Доля «Русалки Дністрової» підтверджує вищесказане. Можна сказати без всяких застережень, що саме завдяки таким небагатьом на той час людям, яким був єпископ Іван Снігурський, Перемишль став єдиним осередком в Галичині, де розвивалася українська духовість. Тут жили і працювали для добра свого народу найвизначніші свідомі українці: І. Могильницький, І. Снігурський, І. Лаврівський, Й. Лозинський та ін. В тих часах український Перемишль взорувався на віденський осередок, який існував при церкві св. Варвари. Львів, як адміністративна і політична столиця тодішньої Галичини тільки після «Весни народів» перебирає ініціятиву від Перемишля в розвитку української громадсько-політичної, науково-історичної та літературної думки.
Свої добре налагоджені зв’язки з цісарським двором владика часто використовував для добра вірних ГКЦеркви не тільки перемишльської єпархії. Складаючи подячну візиту цісареви Фердинандови І за присвоєння йому почесного титулу «його превосходительство», яке, як правило, належалося тільки митрополитам, Його Превосходительство єп. Іван Снігурський добився у монарха дозволу на відкриття у Перемишлі IV-гo року семінарії (1845 p.), а починаючи з 1847 р. у ц.к. війську, в якому служило багато галичан, було введено інституцію полкових греко-католицьких капелянів для цілої львівської митрополії. Отже, 1997 р. це також 150-та річниця офіціяльного, сказати б, державного греко-католицького військового капелянства, установленого й затвердженого найвищими урядовими чинниками Австро-Угорської імперії, до якої входили тоді західно-українські землі. Отже, як бачимо, всі згадані тут 150-ті річниці є пов’язані з іменем єп. І. Снігурського.
Ну, і на закінчення, як звичайно, кілька думок з приводу. Трудно сказати, чому саме так широкоформатна особа церковного, громадського й просвітницького діяча, яким був єп. Іван Снігурський, нині призабута й мало спопуляризована. Тимчасом, це був чоловік, діяння і заслуги якого йдуть в порівнянні хіба що з митрополитом Андреєм (враховуючи, звичайно, часові та й ін. обставини). Беручи до уваги ті великі заслуги перед нашою Церквою і нашою культурою, оцінивши належно його великі християнські чесноти, переконуємося, що був це муж «велій і правий» наділений Провидінням великою харизмою. Такі харизматики ще за життя стають добрим прикладом до наслідування, а по смерті — блаженними. Цього року минає 150-та річниця успіння нашого великого праведника. Щось не чуємо наразі голосів, які б говорили про те, як збирається відзначити цю дату його єпархіяльна столиця і ціла наша Церква. Маймо, однак, надію, що якісь урочистості таки відбудуться у Львові, Перемишлі, Самборі, ба навіть і в такому селі як Страшевичі чи Хирові, де часто любив перебувати владика. І найважніше. Може при цій нагоді варто замислитися нашим церковним властям над тим, аби розпочати збір необхідних документів для оголошення історичного беатифікаційного процесу. Адже необхідних документів і всяких свідчень його сучасників є багато. Є, а властиво треба віднайти, його мощі, є навіть його прекрасний портрет. Все це знаходиться в архівах і в Музею Перемишльської землі. (До речі, тут зберігаються портрети єпископського ряду перемиських владик, які варто було б видати окремим альбомом). Знаємо, що такі справи є в компетенції правлячого архієрея. Згідно з існуючими правилами беатифікаційний процес можна розпочати в місці смерти, так би мовити, кандидата в блаженні. Щоб заохотити або й спонукати нашу церковну й інтелектуальну еліту до цього святого діла варто приглянутися, що роблять сусіди в цьому напрямі для свого добра й возвеличення своєї Церкви. Подивімся, як обставили себе (в добрім значенні цього слова) національними святими і блаженними поляки. Тут і Максимілян Кольбе, і Марцеліна Даровська, і багато бувших засновників і засновниць різних монаших чинів та згромаджень. Вже поданий до Риму повний комплект необхідних для беатифікації матеріялів на архєп. Більчевського, триває процес кард. Ґльонда, ба навіть ведеться серед вірних розмова, що після зобов’язуючого п’ятилітнього терміну від смерти бувшого пароха латинської катедри, а потім єп. помічника львівського Рафала Керніцкого також розпочнеться його беатифікаційний процес. А в нас? Триває довжелезні десятиліття процес Слуги Божого митр. Андрея і кінця цьому не видно (не тільки з вини Ватикану). Закінчується процес сестри Йосафати Гордашевської, оголошено процеси на наших мучеників за віру єп. єп. Григорія, Николая і Теодора та й, здається, все. Тому маємо наразі лиш одного греко-католицького святого — Йосафата. То може, обходячи урочисто 150-ту річницю від дня праведної кончини єп. перемишльського Іоанна Снігурського застановимося над порушеними тут питаннями? Приклад сусідів нехай буде для нас доброю наукою.
Вчитися чогось доброго й пожиточного від тих, що мають великий досвід і значні здобутки в конкретних справах не є ні встидом, ні приниженням. До цього колись заохочував нас Шевченко.
Вищеназваний біограф владики, описуючи його добрі вчинки, часто цитує псальмопівця, кажучи: «В пам’ять вічную будет праведник: і от слуха зла не убоітся». Поминаючи ім’я єп. Іоанна Снігурського в 150-ті роковини його смерти, будемо жити надією, що «ім’я єго во святих водворится». Тоді, наслідуючи псальмопівця, зможемо сказати: «Возвеличил єсть Господь сотворити с нами: бихом веселящеся».
Іван Гречко
Клюб ГКІ «Однова», Львів
Примітка: Ширше зацікавлених особою та діяннями єп. І. Снігурського відсилаємо до таких першоджерел:
- ЕУ, т. 8.
- о. Іосифь Лозинскій, «Житье Іоанна Снігурського», Львов, 1851.
- «Іоанн Снігурскій, єго жизнь і діятельность в Галицкой Руси. Сочиненіє Юстина Желеховского», Львов, 1894.
- Jan Kozik, «Ukrainski ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848», Kraków, 1973.
- «Polska-Ukraina — 1000 lat sąsiedztwa», Przemysl, 1996, стор. 165-176 (дуже добра історична розвідка українського історика в Польщі Стефана Заброварного п.н. «Dzielo biskupa Jana Snigurskiego».
- Франко, т. 27, Київ, 1980.
- Leopold Hauser, «Monografia miasta Przemyśla», Przemysl, 1883.
