Нижче публікуємо виступ Джона Аллена, провідного католицького журналіста світу, ватиканіста та редактора інтернет-проекту Crux, на конференції «Між журналістикою і ортодоксією: прозорість і відповідальність» з нагоди 45-річчя журналу “Патріярхат”, яка відбулась 20 жовтня 2012 року в Українському католицькому університеті.
СЛЬОЗИ ЖІНКИ – ПІДТРИМКА В СПОКУСАХ
Вперше я приїхав до України в 2001 році. Був одним із репортерів, які висвітлювали відвідини Івана Павла ІІ. Маю таке відчуття, ніби в мене є давній борг перед Україною, і сьогодні я маю нагоду його віддати.
Припускаю, що багато хто з вас був присутнім на літургії з Папою у Львові. Ви пам’ятаєте, погода була жахлива: лило всю попередню ніч, лило зранку… Літургія відбувалася на величезному відкритому полі, а отже, люди стояли в болоті. Пригадую, я сидів у автобусі преси і дивися, чи в порядку мій комп’ютер, супутниковий телефон, чи є записник і текст проповіді… Єдине, чого в мене не було того дня, це парасолі.
В самому кінці поля стояли намети, де торгували всім. Навіть можна було фен купити (я не вигадую, я це бачив!), єдине, чого не було, це парасолі. Мене пошкодував один із міліціонерів і дав мені поліетиленовий дощовик. Після цього мені треба було через двомільйонний натовп пробратися до намету преси. І ось, ідучи туди, одним оком бачу: – стоїть молода жінка років 21-22. Стоїть сама на колінах і плаче. Мені стало цікаво. Я трохи зачекав, щоби вона заспокоїлася, підійшов і спитав, чи говорить вона англійською або італійською. Жінка трохи знала англійську. Я запитав: «Що з вами? Ви плачете, може, щось сталося? Щось вас вразило?» І вона розповіла, що її дід був греко-католицьким священиком, якого заарештували в радянський період і відправили до ГУЛАГу. Він зазнав важких страждань, загинув там у таборі. Плакала тому, що уявляла собі, що відбувається у серці її дідуся, який дивиться з неба і бачить на українській землі Святішого Отця. Для вас це, можливо, не надто дивно. Ви багато таких історій чули. Але слід розуміти, що я виріс у середині Америки, в сільській місцевості штату Канзас. В нас є проблеми у США, але, на щастя, нема ризику, що тебе заарештують і вб’ють за релігію, яку ти сповідуєш. Найбільше моє «страждання» за віру, єдиний смак «мучеництва» – це їсти рибні палички та макарони із сиром у п’ятницю. Впродовж останнього десятиліття у миті спокус, коли я відчував розчарування, роздратування, навіть відчай щодо Церкви (у всіх нас бувають такі миті), пригадувалася мені розмова з цією жінкою. Цей спогад вчив мене того, що попри весь смуток, всі кризи і скандали, поділи і дрібну людськість Церкви, попри все це існує щось надзвичайно цінне у вірі, настільки цінне, що люди радше платитимуть за нього кров’ю, аніж відмовляться від нього. Тому я радий, що маю нагоду публічно і від усього серця щиро сказати Католицькій Церкві в Україні: «Дякую вам, що навчили мене цього! Дякую, що ви усіх навчили цього свідчення, це цінний дар для усіх нас. Дуже дякую!»
ЧОТИРИ ПРИНЦИПИ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО РЕМЕСЛА
Тема, на яку я сьогодні мав би говорити, – це пошук рівноваги між відданістю та об’єктивністю в писанні про Католицьку Церкву. Мені запропонували говорити сьогодні саме на цю тему, але вона видається мені дещо оманливою, тому що з першого погляду натякає на те, що є якась напруга і тертя між відданістю та об’єктивністю, що важко ці речі між собою узгодити. Мушу сказати, що я так не думаю. Почну із розрізнення. Я ватиканіст, мій професійний обов’язок – писати про Ватикан і висвітлювати події у всій Церкві. Однак я не вважаю себе католицьким журналістом. Я вважаю себе журналістом, який є католиком. Для мене між цими двома поняттями є відмінність. На мою думку, журналізм – це фактично світська справа, і коли я дію як журналіст, то значення має не моя відданість вченню Церкви, тут має значення моя відданість журналістському ремеслу, яке, звісно, містить об’єктивність. Не можна бути відданим професії журналіста без об’єктивності. Для журналіста це неможливо. Крім цього, я сказав би, що принципів доброго журналістського ремесла є чотири (подібно до того, як ми говоримо про чотири ознаки Церкви: одна, свята, апостольська, соборна) – це рівновага, чесність, повнота і, що найважливіше, точність. Рівновага – треба висвітлити всі точки зору і не ставати на бік якоїсь одної з них. Чесність – не працювати карикатурно чи стереотипно, а описувати людей так, щоб вони самі себе впізнали. Повнота означає подавати історію повністю, а не частково. Точність – це відданість фактам, перевірка фактів.
Отже, пані і панове, якби ми жили у досконалому світі, у якому висвітлення Церкви через мас-медіа завжди було б урівноваженим, чесним, повним і точним, то було б чудово, це допомагало б нам бачити себе і уважно думати про виклики, з якими маємо справу. Однак, якщо ви зауважили, а якщо ні, то я вам першим скажу: ми не живемо у досконалому світі. На жаль, те висвітлення церковних справ, яке отримуємо з великих світських джерел (у глобальному телебаченні, у глобальних часописах тощо), те висвітлення дуже часто є неврівноваженим, неповним, нечесним і, що найбільш непростимо, неточним. І тоді мусимо собі поставити запитання: «Чому так?»
КАМЕНІ СПОТИКАННЯ У СВІТСЬКИХ ЗМІ
Я хотів би сьогодні представити вам тезу і спробувати її відстояти. Отож, теза моя така: якщо йдеться про відносини між Церквою і глобальними мас-медіа, то маємо перед собою справжню бурю нерозуміння або катастрофічне нерозуміння. Тобто по обидва боки цих відносин є сили, які ускладнюють ефективну комунікацію. Я спробую визначити ці сили, а потім наведу приклад цього катастрофічного нерозуміння і закінчу думкою – що нам із цим робити.
Які сили з боку мас-медіа заважають доброму висвітленню Церкви? Як на мене, тут є чотири речі:
- Релігію не сприймають серйозно. Її не сприймають як плідну тему для новин у світських новинних джерелах ХХІ століття.
- Розділення, фрагментація медіа-ринку.
- Темп новинного ринку.
- Поверховість висвітлення.
Щодо першого пункту, то світські новинні агентства – такі як CNN, Le Mond, Frankfurter AllgemeineZeitung, Reuters, Associated Press, які найбільше впливають на громадську думку в світі, не вкладають у висвітлення релігії нічого зрівняного з тими ресурсами, які вкладаються у висвітлення тем політики чи фінансів, спорту чи індустрії розваг. Нічого подібного не вкладається у висвітлення релігійних подій. Зазвичай релігію висвітлюють люди, які не мають досвіду або підготовки в цьому питанні. І річ не в тому, що вони неуки, але не можна добре розвинути таку підготовку для доброго розуміння будь-якої релігійної дійсності, якщо ти цим не займаєшся постійно. І я це спостерігаю у Римі. Котресь новинне джерело скеровує сюди на три дні когось, хто ніколи не писав про Ватикан, може навіть ніколи раніше не писав про Католицьку Церкву. І від нього очікують, що він докопається до суті якоїсь проблеми. Два з цих трьох днів людина намагається зрозуміти, як працюють телефони або як викликати таксі, коли у Римі падає дощ (а це практично неможливо). Врешті такий журналіст вирішує, що тут якась змова проти «чужих», пише репортаж, базований на міфах і стереотипах, і їде додому. Частково йдеться про те, що новинний бізнес не вкладає в цю сферу ресурси, потрібні для того, аби правильно висвітлити релігійні справи. Це одна проблема.
Друга проблема полягає у розділенні медійного ринку. В давніші часи намагалися промовляти до спільної аудиторії, не зважаючи на її політичні вподобання чи приналежність до певної суспільної верстви. Ідея була такою, що вечірній часопис чи теленовини промовляють до цілого світу. Таким чином новини подавали так, щоб вони були збалансовані і чесні, бо тільки так можна втримати масову аудиторію. Якщо ви хочете говорити з лівицею і правицею, як з елітами, так і з простим людом, то треба намагатися висвітлювати в новинах їхнє бачення світу. Однак сьогодні медійний ринок дуже-дуже розділений. Думки про універсальну аудиторію більше нема. Тепер існує нова бізнес-модель, згідно з якою треба знайти якусь певну групу і свій продукт продавати саме їй. Це робиться через плекання їхніх упереджень. Це чітко видно на американському прикладі: різниця між Foх News і MSMBS. Це два величезні новинні кабельні канали. Foх News очевидно підіграє політичній правиці у США, а MSMBS лівиці. І це не лише американська динаміка, аналогічно є в Європі. Це призводить до того, що численні новинні джерела відмовилися від принципів рівноваги, чесності, повноти, точності. Натомість змушують апелювати до упереджень певної сторони.
Третя проблема – це темп новинних циклів у наш час. В ХХІ столітті всесвіт пересичений мас-медіа, пересичений інтернетом. Від нас усіх чекають, що ми будемо продукувати новини негайно. Більше нема відчутного розриву між подією і новиною про цю подію. Новина має з’являтись рівночасно з подією. А це означає, що нема часу на осмислення дійсності, про яку ви пишете. Тома Аквінський описував процес людського пізнання як триступеневий: є досвід, є осмислення, а тоді – судження. В еру негайних новинних циклів осмислення не відбувається. Ми відразу переходимо від досвіду до судження. Єдиний спосіб, як це зробити, – покластися на свої вже існуючі упередження, які дозволяють замкнути коло, які дозволяють обійти стадію осмислення.
Четверта проблема полягає у тому, що генетично в новинних циклах існує глибинний скептицизм щодо установ як таких. Є робоче припущення у новинному бізнесі, який сам по собі є установою, інституцією, про що ми часто забуваємо. Є робоче припущення серед більшості репортерів, що установи, як правило, корумповані, що вони приховують правду, брешуть, що крадуть. Налаштування новинного бізнесу – недовіряти установам. Якщо ви релігійна установа, це створює скрутну ситуацію, вам складно подавати своє послання. Це ті сили в мас-медіа, які створюють правдиву бурю, катастрофічне нерозуміння.
КАМЕНІ СПОТИКАННЯ У ЦЕРКВІ
Тепер поговоримо про церковний бік справи. По-перше, йдеться про інакше відчуття часу в Католицькій Церкві, ніж це є у новинному бізнесі. Ви, мабуть, чули вислів, що Церква мислить століттями. Це правда. Як жарт я іноді собі дозволяю сказати, що якщо ви почуєте про наближення кінця світу, їдьте до Рима, бо туди кінець світу дійде останнім. «Робочий девіз» у Ватикані – «Поговоримо в середу, а я через триста років з вами зв’яжуся». Культурна відмінність між США і Римом у тому, що Сполучені Штати – це мікрохвильова культура, а Рим – це культура величезного казана. Але Церква навмисно не спішить судити. Є таке італійське слово approfondire, яке означає «поглиблювати». Засадниче налаштування в Римі, серед ватиканських службовців – поглибити наше мислення, дискурс, наше осмислення проблеми. У світі, який відмовився від ідеї осмислення перед висновками, сам факт, що існує соціальна установа, яка вимагає простору для осмислення, це дуже здорова річ, але це також означає, що Церква майже завжди відстає у темпах реагування на події.
Практичний приклад: у 2009 році в Італії виник скандал, у якому був задіяний редактор Avvenire – офіційного часопису італійських єпископів. У італійських мас-медіа розвинули теорію, що редактор Avvenire став жертвою кардинала-Держсекретаря, тому що начебто кардиналові не подобалося його ставлення до прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі і тому він намагався зруйнувати кар’єру цього редактора. Знаєте, що в італійській культурі є така річ, чарівна і дратівлива водночас, яка полягає у тому, що італійці ще ніколи не чули теорії змови, в яку б вони не могли повірити. Вони завжди вірять у якісь теорії змови, і тут маємо класичний приклад. Ця історія була на передовицях італійських часописів, головною новиною італійського телебачення. Щодня впродовж трьох тижнів. І Ватикан нічого не сказав. Бо там думали… Нарешті по вісімнадцяти днях Ватикан видав заяву, яка все заперечувала, бо насправді ніякої змови не було. Але для багатьох людей мовчанка означає згоду, і вже той факт, що стільки часу у Ватикані мовчали, змусив більшість італійців повірити, що це заперечення неправдиве. Мій улюблений заголовок був у часописі Il manifecto – «Ватикан все заперечує – ніхто не вірить». У цьому й полягає проблема, коли ти відстаєш від новинного потоку.
Друга проблема: Церква часто думає про комунікацію як про річ es post facto. Тобто спочатку ми вирішуємо, що робитимемо, а тоді вирішимо, як це подамо. Спершу зміст, потім форма. В цьому є певна оборонна постава. А ще наша головна мета – це не піар. Але досвід показує, що комунікація мусить бути частиною прийняття рішення. Не можна спочатку прийняти рішення, а тільки тоді думати про те, як люди на нього реагуватимуть. Реакцію громадськості треба вбудовувати у процес прийняття рішення. Практичний приклад: у 2009 році був скандал, пов’язаний із рішенням Папи Бенедикта XVI скасувати екскомунікацію чотирьох єпископів-традиціоналістів, лефевристів. Серед цих єпископів є один англієць, Річард Вільямсон, який заперечує Голокост, який заперечує, що Гітлер використовував газові камери, що під час Другої світової війни загинуло шість мільйонів євреїв тощо. До речі, це не була таємниця – Вільямсон дуже відкрито говорив про свої погляди. У 1989 році він мусив тікати з Торонто, тому що влада видала постанову про його арешт за порушення законів щодо мови ненависті. Це стосувалося його коментарів про євреїв. І це все дуже добре висвітлене в канадських ЗМІ.
У 2009 році, коли Рим думав про те, аби зняти екскомуніку, багатьом було зрозуміло, що якщо цього добре не пояснити, то розпочнеться криза. Рішення про зняття екскомуніки оголосили 24 січня 2009 року. 22 січня зібралися Держсекретар Ватикану, голова ради законодавчих текстів (фактично головний кантоніст), голова Конгрегації єпископів, Конгрегації священства – одне слово, усі важливі постаті Ватикану, крім двох осіб – речника преси Ватикану і головного представника Ватикану для справ з євреями. Ці двоє людей мали б пояснити справу світові, а коли рішення приймали, їх не було. 15 лютого вийшла заява про те, що це рішення жодним чином не підтримує антисемітських поглядів єпископа Вільямсона, понад те, якщо він чи хтось із єпископів-лефевристів хоче відігравати якусь роль у Церкві, то мусить визнати вчення Другого Ватиканського Собору і рішення Собору щодо стосунків з євреями. Саме це треба було сказати, тільки сказали це з дев’ятнадцятиденним запізненням… Якби отець Федеріко Ломбарді, якби кардинал Вальтер Каспер, відповідальний за відносини з євреями, були у кімнаті, де приймали рішення щодо лефевристів 22 січня, то припускаю, що ми раніше отримали б цю заяву. Ми отримали б заяву до «вибуху бомби», а не після нього. Коротко кажучи, у цьому важливість комунікації. Саме тому комунікація має бути частиною процесу прийняття рішень, а не чимось, до чого доходить у самому кінці.
Третя проблема з боку певних відділів Церкви полягає в їх оборонній поставі. І це характеристика інших християнських кіл, особливо на Заході (маю на увазі Західну Європу і Північну Америку). Ми, християни Заходу, глибоко свідомі того, що вже не є тою більшістю, яка творить культуру. Ми є меншістю в облозі. Колись Церква задавала тон у Європі та Північній Америці, була домінантною соціальною установою. Тепер так не є. Тепер активні практикуючі християни на Заході є соціальною меншістю. Наше усвідомлення цього факту – це добре, але є й темний бік цього усвідомлення, бо, як меншість в облозі, ми схильні всюди бачити ворогів і вважати, що світ проти нас змовився. І коли ми бачимо неточне, помилкове, неповне висвітлення в пресі, яке раніше могли б назвати випадковістю, погано зробленою роботою, то тепер ми схильні бачити у цьому свідому спробу з боку мас-медіа скривдити Церкву, зруйнувати, заплямувати її репутацію. Скажу вам з особистого досвіду: є в мас-медіа люди (можу назвати імена), які не люблять Католицьку Церкву – це правда. Але з іншого боку, і це мій двадцятирічний досвід, значною мірою проблема, яку маємо в світській пресі, це не свідоме упередження, це незнання, релігійна безграмотність. Упередженість важко виправити, а от незнання можна, якщо для цього є добра воля обох сторін. І це добра новина. Оборонна постава щодо мас-медіа – не найкраща постава, яку можна прийняти, якщо ми хочемо налагоджувати відносини.
Остання, четверта проблема – фрагментація, яка притаманна не лише ЗМІ, а й Церкві. Часто звучать різні голоси в католицькому середовищі з приводу будь-якого питання і часто ми дозволяємо цим внутрішнім суперечкам вийти у зовнішній світ. В такому контексті не дивно, що люди не розуміють, що Церква хоче сказати. Тож нам теж слід краще робити свою роботу, краще «прибирати свій дім», перш ніж очікувати, що хтось нас зрозуміє, зрозуміє наші дії, наші слова.
Сексуальний скандал
Дуже коротко про сексуальний скандал у Церкві протягом останнього десятиліття. Це класичний приклад.
У представленні та акуратному і точному висвітленні скандалу з приводу сексуальних зловживань жодна сторона не повелася достатньо добре. З боку мас-медіа, мені здається, була тенденція представляти цей скандал як проблему суто католицьку. Але знаємо, що статистика каже: величезна більшість сексуальних зловживань над дітьми відбувається у родинах чи інших соціальних установах. Недавнє дослідження одного американського університету засвідчило, що сексуальних зловживань зазнали більше дітей у шкільній системі в Америці протягом п’яти років, аніж у Католицькій Церкві за п’ятдесят років. Звичайно, тут треба сказати, що через громадські школи проходить більша кількість дітей, ніж через Церкву. А проте неспроможність повністю висвітлити питання не лише означає, що це висвітлення є неточним, а й небезпечним, бо натякає на те, що це проблема тільки Католицької Церкви, хоча вона є величезним соціальним бичем. Як на мене, повільна, оборонна, поділена реакція Церкви на абсолютно справедливі питання з боку мас-медіа означала, що ніхто так і не розповів повної історії. Особливо коли тривав так званий другий раунд цієї кризи в 2010 році.
Не в тому річ, що у Католицькій Церкві не було жодного прогресу з цього питання. Був! Величезну кількість ресурсів вклали у те, аби розвивати програми запобігання, у перевірку, чесне розслідування випадків зловживань, але Церква не дуже добре розповіла цю історію. Якщо хочете доказів цього, подумайте про абсурд, коли в 2010 році глобальним символом кризи, пов’язаної із сексуальними зловживаннями у Католицькій Церкві, в медіа став Папа Бенедикт XVI. В той час як той, хто знає ситуацію зсередини, розуміє, що Бенедикт XVI насправді є великим реформатором на фронті боротьби зі зловживаннями. Я писав про цю історію понад десять років. Я знаю абсолютно точно, що десять років тому у Ватикані був поділ між реформаторами і тими, що заперечували факти педофілії. Були ті, що бачили у цьому справжню проблему і мали намір агресивно її вирішувати, і були ті, що хотіли вдавати, ніби проблеми не існує. І в цьому поділі великим прихильником реформ був кардинал Йозеф Ратцінгер. Саме він просунув реформу, яка прискорила процес розслідування цих справ, дозволила забирати церковні звання в порушників. У 2003 році саме він провів спеціальні норми, які виправили недогляди у системі. Бенедикт XVI – перший Папа, який зустрівся з жертвами сексуальних зловживань, який від власного імені вибачився. Сюжет новинний мав би показувати Папу на боці справедливості, але неспроможність Церкви ефективно комунікувати з мас-медіа дозволила закоренитися протилежному образу. Несправедливо висвітлюють не лише самого Святішого Отця, але й правду як таку. Це класичний приклад того, як спотворюється, отруюється образ розуміння і сприйняття Церкви в ЗМІ. Я закликаю вас до висвітлення сексуальних зловживань!
ГУМОР ТА ІНШІ РЕЦЕПТИ
Що робити? Я не маю якогось магічного рішення, але хотів би сказати, що в обох сторін є підстави для глибинного іспиту сумління. Ми, журналісти, єдиний ресурс, який маємо, єдину цінність – це нашу репутацію. Якщо ми не виправдовуємо названі мною чотири принципи журналістського ремесла в питаннях релігії, то це проблема, яку ми, журналісти, повинні вирішити, і не заради Церкви, а заради самих себе. Якщо ми як католики не можемо ефективно комунікувати з мас-медіа, якщо занадто повільно і занадто пізно реагуємо, якщо займаємо аж надто оборонну поставу, тоді це стає і нашим моральним, духовним імперативом. Зараз у Римі зустрічаються єпископи світу, щоб поговорити про нову євангелізацію, відживлення місійного вогню Церкви і духу заповіді Христа йти і хрестити всі народи. Це створює новий імператив: ми повинні бути більш дієвими євангелізаторами, особливо з огляду на мас-медіа. Світлої пам’яті Іван Павло ІІ колись сказав, що якби святий Павло повернувся у наш час на землю, то він би не робив намети, він був би журналістом. Тому що журналізм – це агора сучасного світу, це майдан, на якому поширюються ідеї, на якому формуються рухи, створюються враження, і серця або переходять на ваш бік, або відвертаються від вас. З точки зору Церкви я дозволю собі сказати, що в нас є підстави, є причини серйозно ставитися до завдання добре укладати відносини зі ЗМІ. І я дозволю собі запевнити, що легко було б журналістам сказати: «А навіщо нам правильно висвітлювати історію Церкви, якщо вона все одно з нами говорити не буде?» Для журналіста це недобрий підхід. Сам факт, що хтось не хоче з вами говорити, не звільняє вас від обов’язку точно його висвітлювати. Це просто означає, що вам доведеться тяжче попрацювати. А з позиції Церкви той факт, що ЗМІ може щось не сподобатися, не є християнським ставленням. Ісус увійшов в історію, не чекаючи, що до нього ставитимуться чесно. Він прийшов у світ, знаючи, що від нього відмовляться, принизять і вб’ють. Але він все одно це зробив. Тому ми мусимо прийняти ризик, що якщо відкриємо себе на мас-медіа, то час до часу можуть виникати непорозуміння, можуть бути зловживання довірою. Але, пані і панове, це і є християнський дух! Ми входимо в історію і беремо на себе ризик нерозуміння, тому що важливо нести далі стяг віри. Аби спробувати розв’язати це катастрофічне нерозуміння, нам потрібні різні якості розуму і серця. Нам потрібна відданість, відвага та візія. Але є одна якість серця і розуму, яка абсолютно точно мусить бути частиною розвитку. На моє переконання, це почуття гумору. Іноді ситуації настільки болісні, настільки важкі, що якщо не можете сміятися, то будете весь час плакати. І добра новина полягає у тому, що в нашій Церкві можна знайти почуття гумору навіть у найнеочікуваніших місцях.
Короткий приклад: у 2002 році, коли Іван Павло ІІ помер і обрали Бенедикта XVI, я написав книжку про нового Папу «Сходження Бенедикта XVI». Серед працівників преси Ватикану є традиція: коли хтось напише книжку про Святішого Отця, то йому надсилають цю книжку з підписом, даючи секретарю-священику або речникові. Відверто кажучи, я ніколи не думав, що Папа читає ці книжки. Я уявляв, що десь там у підвалі папського палацу є коробка, в якій всі ці книжки припадають пилом. Бенедикта XVI обрали у квітні, книжку я написав у травні, а видали її у червні. Я підписав книжку і віддав її Хоакіну Наварро-Вальсу, речникові Папи, і забув про це… У серпні ми з дружиною були у відпустці в США у моєї майже столітньої бабці в малесенькому селі у Західному Канзасі. І ось тут дзвонить мій мобільний телефон (розумію, що це Хоакін Наварро-Вальс). Він каже: «Джоне, я зараз із Папою. Він сьогодні прийшов снідати з вашою книжкою в руках і попросив передати вам повідомлення». (Книжка мала три розділи: 1. Останні дні Івана Павла ІІ. 2. Внутрішня історія того, як обрали кардинала Ратцінгера Папою і 3. Мої передбачення, в який бік піде його папське правління.) І Хоакін мені каже: «Джоне, Папа сказав: «Будь ласка, подякуйте панові доктору Аллену за те, що написав цю книжку, особливо за третю частину, бо тепер я не мушу сам собі придумувати, куди мені йти з моїм папським правлінням». Сподіваюся, він жартував…
Пані і панове, на цій ноті хочу закінчити. Якщо ми зможемо ясним зором подивитися на проблеми, які нас спіткали, знайти шлях виходу за межі цих дисфункціональних відносин між нами і мас-медіа, якщо зможемо це зробити з живим почуттям гумору, то матимемо прекрасну стратегію для католицької комунікації на початку ХХІ століття.
Дякую вам. Нехай Господь благословить вас усіх і усю Українську Католицьку Церкву!
