ЧИ ЗІЙДУТЬСЯ ГАЛУЗКИ І ЗАЦВІТУТЬ ЛІЛЕЄЮ?
Справжньою сенсацією в мистецькому житті Львова стала виставка ікон Петра Холодного, митця зі Східної України, який впродовж десяти років жив і працював в Галичині. Хімік за фахом, він тишком малював «для себе». Директор Першої Української гімназії у Києві, яка постала до життя в революційному сімнадцятому році, Генеральний секретар освіти уряду УНР. вимушений емігрант… Уже навесні 1922 року Національний музей у Львові міг полюбуватися кількома його портретами та етюдами. Зрозуміло, що в роки тоталітарного режиму його ім’я було під забороною.
Й ось, січнева виставка 97-го. Сказати, що вона вражає, мабуть, буде замало. Вона захоплює, може, й навіть приголомшує. Ось картина «Непорочне зачаття», що зображує праведних Йоакима та Анну. Внаслідок палкого бажання мати потомство з їхніх грудей виростають дві галузки, що, зійшовшись докупи, розквітають невинним квітом лілеї, а з її пелюсток виринає Пречиста Діва Марія. Глибоку символіку доповнюють рожеві квіти, що ними заквітчана земля.
Так зворушливо і по-мистецьки образно автор передає загальновідомий факт. Праведні Йоаким і Анна, проживши разом немало літ, не мали дітей. А бездіття в ті старозавітні часи вважалось великим соромом, карою Божою за тяжкі гріхи. Такі люди не користувались авторитетом у громаді. Бідолашного Йоакима навіть привселюдно образили у храмі. Тяжко переживаючи це, він подався на якийсь час у пустиню, довго там молився і плакав, просив у Бога потомства. Палко молилася за це і його дружина Анна. Бог почув ці молитви і дав їм на старості літ радість: дочку Марію, яка потім стала матір’ю Ісуса Христа.
Картина «Непорочне зачаття» входить до дванадцяти найголовніших картин іконостасу, які зображують церковні празники року. Намалював цей іконостас Петро Холодний для каплиці Львівської Богословської Академії. У 1927 році, на празник Миколая, іконостас посвятив Митрополит Шептицький.
У цього митця дуже багато символів. І не лише на іконостасі. На виставці в музеї є чудом збережені ескізи настінних розписів каплиці. Ось картина «Притча про таланти» — образ, який спонукує кожного глибоко задуматися над його глибоким змістом. Притча про сівача… Чоловік засіває ниву з надією на добрий урожай а диявол, тихенько підкравшись, засіває кукіль і перекреслює пляни людини. Із цього моменту починається боротьба між добром і злом. Виноградна лоза на картині символізує Христову ласку, рухливі птахи — людей, що дбають про своє спасіння, ліниві кролики, що дрімають внизу, — це символи людей, яким байдужа праця над спасінням душі, які не рвуться високим летом до небесних висот.
Інша картина зображує пелікана, який роздирає дзьобом свої груди і власною кров’ю годує дітей. Остання картина стінопису — символічна картина, що зображує рай і фенікса, птаха, який живе понад сотню літ, а коли передчуває свою смерть, звиває собі гніздо з пахучих трав і спалюється, щоб знову народитися до нового життя.
Справді, цей іконостас промовляє саме для молодих людей, він створений для гартування молодих душ. Яка ж його майбутня доля? Це запитання виникло якось само по собі. У березні виставка ікон Петра Холодного буде експонуватись у Києві. А що ж далі? Невже іконостас знову буде захований в музейні закамарки? Чи не краще було б, якби він знову повернувся у стіни Богословської Академії і виконував ту місію, для якої й був призначений: гартував душі молодих людей, які обрали дорогу служінню Богові? Це запитання адресую мистецтвознавцям, богословам.
«ЖОДЕН МУЗЕЙ У СВІТІ НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ У ТОМУ, АБИ ЩОСЬ ВІДДАВАТИ»
Дмитро КРВАВИЧ, професор Львівської академії мистецтв, скульптор.
Цей іконостас є твором такого рангу, що він мусить бути тільки в музеї. Це є найбільше досягнення в історії українського сакрального мистецтва XX століття, це зенітна річ. Інтер’єр церкви є місцем, де відбувається цілий ряд природних процесів, які не дають можливості добре зберігати такі речі. Цей олійний живопис щось втрачає. Тому у Римі в Соборі св. Петра познімали всі оригінальні речі й замінили копіями».
Ми вже одного разу проявили слабість і передали ікону XVI століття, яка була в музеї на реставрації, до церкви у село Ріпне, біля Львова. Не знаю чи священик чи якісь жіночки проявили ініціятиву і прикрасили ікону електричними лампочками. Сталося замикання і вона згоріла.
Володимир ОВСІЙЧУК, професор Львівської академії мистецтв.
Цей іконостас — це вже музейна річ, це вже епоха, яка відійшла в минуле і яку треба зафіксувати. І це найкраще можна зробити тільки в музеї. Сьогодні вже змінились традиції, смаки. Іконостас для академії зроблять інші художники у вимогах нашого часу.
Я не думаю, що цей іконостас буде зберігатися у фондах Національного музею. Наступного року в старому приміщенні музею на вулиці Драгоманова має відкритися постійна виставка «Малярство XX століття». Там Петро Холодний буде представлений якнайширше. Він буде впливати на розвиток наших мистецьких традицій, виховання молодого покоління іконописців. Його роль у музеї буде дуже велика.
Василь ОТКОВИЧ, директор Львівського Національного музею.
Цей іконостас зберігся завдяки Вірі Іларіонівній Свєнціцькій, завідуючій відділом давнього українського мистецтва, яка все своє життя, як і її батько, пропрацювала в музеї. Іконостас зберігався у фондосховищах, але особливо не реклямувався, не фіксувався в інформативних матеріялах. Словом, ховався подалі від людського ока і тому ми тепер його маємо.
Холодний створив лише один іконостас за своє життя і можна сміливо сказати, що це іконостас XX століття, бо важко щось поставити поруч. Ми з вами вже є сучасниками кінця віку, іконостас написаний в першій третині XX століття, але сприймаємо його по-особливому. Цей іконостас переходить рамки суто церковного. Це є річ мистецька, це вже надбання національне. Він має бути в музеї, який створив Митрополит Шептицький саме для того, щоб зберігати такі речі. Повернути сьогодні іконостас — це значить льокалізувати його в певне коло, вужче. Я би навіть так питання не ставив.
«ЦЕ БУВ БИ ПОВНОЦІННИЙ ЗВ’ЯЗОК З МИНУЛИМ»
Отець доктор Михайло ДИМИД, ректор ЛБА.
Цей іконостас перш за все є пам’яткою Богопочитання. І добре, що знайшлися такі люди, які все це зберегли. Переважно вони ховали все це з мотивів релігійних. Вони вважали, що це не можна нищити, що це посвячена річ. Це є тим предметом, образом, який людині показує Бога. «Я стою перед цією іконою і можу говорити з Богом. Я можу відкрити своє серце до надприродного» — це був головний мотив, чому це все збереглося. Крім того, це є пам’ятка мистецтва. Це є друга його вартість. І він існує в історичній дійсності тому, що був створений для Богословської Академії.
Так, він належить українському народові. Так, він належить до скарбів мистецтва, але належить завдяки церкві. Є якась мікроспільнота в макроспільноті, яка була тим рушієм, тією духовною силою, яка спричинила появу цього предмету. Є цілком логічним, що при певних умовах іконостас мав би повернутися в своє природне середовище.
Чи ми готові його сьогодні прийняти? Допоки полагодиться це питання, ми могли б створити відповідні умови. Зараз у нас є велика й мала каплиці. Ми готові відтворити весь внутрішній ландшафт колишньої каплиці, адже ми є продовженням цієї академії, що була, для якої малював Петро Холодний.
Як полагодити питання з музеєм? Можемо взяти приклад з Сикстинської каплиці в Римі, яка є і діючою святинею, і частиною музею одночасно. Так само Собор св. Петра чи Собор Паризької Богоматері. Мистецтво — це ж витвір розуму на подобу Бога. Це є бажання людини, явне чи скрите, уподібнитись до свого Сотворителя. І ми не мусимо відділювати це від Бога, якщо воно було для нього створене.
Тут не йдеться про якусь акцію проти музею. Ідеться про цілком природну річ. Зрозуміло, що той, хто зберіг цю пам’ятку дотепер, мас право вимагати належних гарантій. Ці люди мають мати моральну певність, що це, що вони зробили для добра нації і для добра світу, не змарнується. Цілком розумію застереження мистецтвознавців щодо нищення ікон у церквах. Але ми є кимось іншим. Ми завжди доказували свою шляхетність і свій політ думок. Ми якраз для того і є, щоб вчити і священиків, і мирян пошани до мистецтва. Академії не повернули її історичного приміщення, тому цей іконостас був би тим повноцінним ланцюжком, який би нас тісно єднав з минулим.
Патріярх УАПЦ ДИМИТРІЙ ЯРЕМА, мистецтвознавець.
Іконостас був власністю духовної академії і він би мав туди повернутися. Правда, він вже не має різьби, яку колись виконав Андрій Коверко, але збереглася фотографія цього іконостасу, за якою можна його відтворити. Правда, академія зараз не знаходиться в своєму історичному будинку, де, можливо, під побілкою ще є розписи Холодного. Чи музей захоче віддати його в інший будинок?
Як богослов і мистецтвознавець вважаю, що цей іконостас мав би бути в більш раціональному місці. То би могла бути каплиця якоїсь поважної інституції. Іконостас — це, перш за все, культова річ, і вона має служити для культу. Я думаю, що в Богословській академії, де люди розуміють вартість мистецтва, він буде мати добре зберігання.
Михайло ГАЙКОВСЬКИЙ, доцент, релігієзнавець.
Всі пам’ятки сакрального мистецтва, перш за все, мусять виконувати своє первинне значення: вони мають бути тим літургійним, богослужбовим елементом, для чого були створені, й тому вважаю, що іконостас має бути повернений Богословській академії, оскільки був створений для неї. Але, якщо він буде виконувати своє пряме призначення, він не має бути закритим для оглядання. Ті, що захочуть оглянути його мистецькі вартості, мають мати завжди доступ до нього.
Я зараз працюю над спадщиною митрополита Андрея Шептицького й недавно знайшов в архіві документ, який засвідчує як боляче він переживав втрату бібліотеки, музею академії, іконостасу з церкви Святого Духа, коли на неї впала німецька бомба. Я думаю, що цей іконостас митрополит Шептицький хотів би бачити за призначенням.
СПОГЛЯДАННЯ ЧИ МОЛІННЯ?
А як би сьогодні це питання вирішив сам Петро Холодний? Як людина він мертвий. Але як митець він продовжує жити, промовляти до нас своїми творами. І те, що він хоче сказати нащадкам, виражає головною ідеєю свого твору.
«Моління» — так називається центральна ікона іконостасу, в якій закладена головна ідея автора. Всі інші ікони тісно пов’язані з нею. Чи не маємо прийняти це як найважливіший аргумент ми, нині живучі, у цій дискусії? Сьогодні іконостас є власністю музею і він зацікавлений у тому, щоб зберігати цей шедевр мистецтва, хоч сам не має стовідсоткових гарантій, що може це робити, адже мистецькі й освітні заклади в Україні сьогодні ледь животіють. І так виглядає, що термін «економічна криза в державі» ми вживатимем ще довго. До того ж, Національному музеєві, як і всім музеям світу, завжди бракує місця для експозиції. То чому б не скористатись тими приміщеннями та й, зрештою, коштами, які має академія для облаштування своїх каплиць, і світовим досвідом та організувати додаткову постійно діючу виставку музею в постійно діючій каплиці академії?
І Національний музей, і Богословська академія – це ті святині, які мають одну й ту ж ціль: служити духовному відродженню нації. Вони взаємно доповнюють себе. То ж чи проростуть з обох сторін ті галузки, які б, сплівшись, породили цю лілею, це щось нове, що служитиме користю для суспільства?
Надія Пастернак
