У 14-ий день березня 1872 року в подільському селі Слободо-Ободівка (тепер Тростянецький р-н Вінницької обл.) в сім’ї Харлампія та Євдокії прийшов на світ Божий хлопчик, якому дали ім’я Олекса. Мине час, і цей звичайний сільський юнак закінчить одну з кращих мистецьких академій Східної Європи, здобуде славу неординарного українського художника, започаткує окрему мистецьку школу. Торуючи власну життєву дорогу, зустрінеться з великим Митрополитом Андреєм Шептицьким – правдивим духовним батьком для мільйонів вірних та щедрим меценатом української культури. Об’єднавши зусилля, Митрополит і маестро спричиняться до якісних змін в українському мистецтві, завдяки чому воно вийде на нові, небачені перед тим обрії.
Два великі однодумці
На перший погляд Андрей Шептицький та Олекса Новаківський були цілковитими протилежностями. Їхнє походження, суспільне становище і, зрештою, темпераменти різнилися кардинально. Одначе спільного їм також не бракувало. Кожен бачив себе невід’ємною частиною одного з найбільших бездержавних народів Європи попри своє тривале перебування в асимільованому або чужонаціональному, далеко не завше прихильному до українців та всього українського середовищі. Обидва не цуралися своєї національності в час, коли бути українцем і не приховувати цього вважалося серед «освічених» кіл суспільства, як сказали б нині, «немодним», «некрутим».
І Митрополит, і митець добре розуміли, що національне відродження – це не тільки політичні здобутки, а насамперед культурний поступ. Як слушно зауважив сам владика Андрей: «Занепад культури якогось народу та його творчої сили – це більша трагедія, ніж упадок держави, яка є тільки найважливішим засобом для розвитку культури. Державу інколи легше відзискати, ніж відродити силу культури власного народу»1. Аби українське мистецтво звільнилося від оков провінційності, вийшло на новий рівень, стало, так би мовити, конкурентоздатним, потрібно було створити умови для нового покоління творчих особистостей, спроможного наповнити національне мистецтво новими сенсами, голосно заявити про українців та їхню культуру на цілий світ.
Хто знає, як би склалося життя Новаківського, чи ступив би він на львівський брук, якби 1909 року його не представили Митрополитові в мальовничому куточку Українських Карпат – урочищі Підлютому біля села Осмолода нинішнього Рожнятівського району Івано-Франківської області. Дійсно, по закінченні Краківської академії в 1900 році митець впродовж десятиліття проживав у селі Могила біля Кракова. Пропозиція Митрополита переїхати до Львова, озвучена в одному з листів до Новаківського на початку 1912 року, виявилася напрочуд далекоглядним кроком владики. Озираючись назад, розуміємо: той факт, що саме галицьку столицю талановитий син подільської землі обрав своєю домівкою, мав не лише персональні, а й глобальніші наслідки.
Звісно, Галичина не була для пана Артиста, як його полюбляли називати, землею обітованою. Минув час, перш ніж Новаківський акліматизувався в нових умовах. Призвичаїтися допоміг Митрополит. Приміром, запропонував прибульцеві дах над головою – викуплену кількома роками перед тим віллу польського художника Яна Стики на вул. Земялковського (нині Новаківського, 2), що перебувала у віданні заснованого Його ексцеленцією Національного музею – теперішнього Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Глава української Церкви купував твори художника на вигідних для останнього умовах, не раз рекламував творчість митця перед співрозмовниками, зокрема іноземцями. Світова війна, що вибухнула через кілька місяців після прибуття Новаківського до Львова, прихід російсько-імперських «визволителів», арешт і заслання Митрополита, поразка національної революції 1917 – 1921 років виявилися тяжкими випробуваннями для маестро. Та замість того, щоб здеморалізувати, вони радше загартували митця, талант якого зміг повністю розкритися саме на українській землі, в серці древнього Львова.
Мистецька школа Новаківського
Крок за кроком оселя та майстерня Новаківського перетворилися на осередок, довкола якого гуртувалася культурна й освічена публіка, галицька богема. Зростанню кількості поціновувачів та приятелів великою мірою посприяла та обставина, що навесні повоєнного 1923 року розпочалися заняття в мистецькій школі, заснованій художником із благословення владики Андрея. Мистецька школа Новаківського – перша українська художня школа на теренах Галичини, прообраз академії мистецтв, створення якої було конечно потрібне для поступу національного мистецтва. Люди, не байдужі до рідної культури, усвідомлювали усю серйозність проблеми відсутності українського вищого мистецького навчального закладу. Адже заклади на кшталт львівської Художньо-промислової школи чи академій у Кракові та Варшаві виховували молодь у польському дусі, на основі традицій польського мистецтва. Не зарадив справі й масовий виїзд українських хлопців та дівчат на навчання до титулованих західноєвропейських мистецьких вишів. Виховання нової генерації митців на основі національних традицій вимагало власного культурно-мистецького осередку. Тож, згуртувавши довкола себе однодумців, маестро і Митрополит взялися до праці.
Школа Новаківського виявилася промінчиком світла на тлі сірих і безрадісних буднів повоєнної розрухи та чужоземної окупації. На початках, у 1923 – 1925 роках, вона виконувала роль мистецького факультету Українського таємного університету: заняття відбувалися підпільно під постійною загрозою поліційних обшуків і арештів. Утім попри несприятливі політичні й соціально-економічні чинники, попри нестачу найнеобхіднішого перша українська мистецька школа в Галичині проіснувала майже десятиліття, допомігши багатьом здібним молодим людям не тільки зреалізувати себе, а й прислужитися рідній культурі.
Через відсутність окремого приміщення учні збиралися безпосередньо в майстерні Новаківського, розташованій на другому поверсі помешкання художника (від 1972 року тут розміщена експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського – відділу Національного музею). А оскільки тодішня польська влада в кращому випадку ігнорувала український мистецький навчальний заклад, то головним меценатом школи впродовж перших років її існування залишався Митрополит Андрей Шептицький. Зокрема, вносив оплату за навчання від імені найбідніших учнів: значна частина тих, що зголосилися вчитися у Новаківського, були дітьми незаможних селян. Перед літніми вакаціями в гуцульському Космачі, куди маестро разом із вихованцями виїжджав на пленер (малювання просто неба), більшість студентів діставали від владики грошову допомогу, 10-20 доларів, чого вистачало на дорогу і проживання. Опісля Верховний Архиєрей відвідував звітні виставки учнів школи, що відбувалися в стінах львівського Академічного дому (тепер корпус Української академії друкарства на вул. Коцюбинського, 21). Митрополит купував кращі твори вихованців. Найталановитіші та особливо активні ставали стипендіатами Шептицького, що дозволяло їм продовжувати студії в мистецьких академіях Західної Європи.
Митрополит як викладач мистецтва
Співпраця владики Андрея Шептицького зі школою Олекси Новаківського не обмежувалася винятково фінансовим аспектом. Декому, можливо, буде важко в це повірити, однак упродовж 1925 – 1926 років глава Церкви викладав у мистецькій школі історію світового мистецтва. Із владикою вихованці закладу зустрічалися один раз або двічі на місяць в митрополичих палатах на Святоюрській горі. «Митрополит викладав цікаво і живо, з любов’ю та розумінням мистецтва обговорюваного періоду: архаїчного, грецького, клясичного, гелленістичного і т.д., аж до ренесансу і бароко, – згадував учень школи Антін Малюца. – Виклад впроваджував у мистецтво даної епохи так, що за кожним разом здавалося, що ось саме тут корінь мистецтва та ключ розуміння сучасного і майбутнього. Чергові виклади ставали черговим відкриттям мистецьких можливостей. Часто відбувалося звертання до живої і сучасної проблематики, відвідини музею, виставки школи»2. Серед викладачів школи були, зокрема, художник Осип Курилас, архітектор Євген Нагірний, мистецтвознавець Володимир Залозецький, реставратор Володимир Пещанський, антрополог Іван Раковський, психолог Степан Балей, поет Микола Вороний, перший директор Національного музею Іларіон Свєнціцький та інші.
Під проводом Новаківського й опікою Митрополита школа зробила чималий внесок у пожвавлення культурного життя Західної України. Звітні виставки в стінах Академічного дому та пересувні виставки містами і містечками Галичини, організовані її вихованцями наприкінці 1920 – початку 1930-их років, збирали чимало поціновувачів мистецтва. Про першу українську мистецьку школу писали в пресі, а молоді люди, які пройшли вишкіл у її стінах, брали активну участь в діяльності мистецьких угруповань на кшталт Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) та молодіжної творчої групи «Руб». Назагал через мистецьку школу Новаківського пройшли майже 90 осіб. Серед її випускників – відомі українські митці Михайло Мороз, Григорій Смольський, Святослав Гординський, Іван Кейван, Мирон Левицький, Іванна Нижник-Винників, Леонід Перфецький, Володимир Ласовський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Едвард Козак, Володимир Гаврилюк, Ольга Плешкан, Антін Малюца, Ольга Козакевич-Дядинюк, Степан Луцик та інші.
Взаємини єрарха та митця
Зауважмо, що взаємини Митрополита і маестро ніколи не були ідилічні: ті, що думали, буцімто через близькість до особи владики Новаківському жилося наче в Бога за пазухою, помилялися. Близький друг художника адвокат Іван Голубовський писав у своїх споминах так: «Як приплив та відплив вод, так на протязі років підносилося або зменшувалося зацікавлення Князя [митрополита Андрея Шептицького – О. Ш.] творами Олекси, дарма що ширші кола громадянства наївно вважали забезпеченими умови його праці»3. Коли наприкінці 1920-их років інтерес владики до мистецької школи почав поволі згасати, фінансова допомога майже повністю припинилася. Не маючи більше змоги підтримувати школу самотужки, Андрей Шептицький запропонував залучити до справи ширший загал. Як наслідок у 1930 році стараннями небайдужої громадськості постало Українське товариство прихильників мистецтва (УТПМ). Свій обов’язок воно вбачало у зборі коштів на потреби школи та в організації виставок її учнів, пропаганді самого закладу і новочасного українського мистецтва загалом.
Що стосується Новаківського, та й узагалі будь-якої іншої творчої особистості, владика керувався найперше благом української культури, а не особистими вподобаннями. Проте це не перешкоджало йому виявляти правдиве християнське милосердя до митця щоразу, коли той потребував помочі. Так невдовзі після знайомства Митрополит на численні прохання друзів і доброзичливців художника взявся виплачувати Новаківському пенсію, що допомагала покривати видатки на лікування. Коли панові Артисту, який проживав у будинку, що належав Національному музею, забракло грошей на орендну плату, Його ексцеленція згодився протягом певного часу взяти цей тягар на себе. Не залишив митця у біді й після того, як у квітні 1925 року хвороба обірвала життя його улюбленої дружини Анни-Марії Новаківської. Шептицький, зокрема, знайшов виховательку для двох малолітніх синів подружжя: Ярослава і Ждана-Олекси. Коли ж у серпні 1935-го цей світ завчасно покинув сам маестро, владика Андрей заопікувався обома осиротілими хлопцями.
Віддаючи належне Митрополитові як щедрому меценатові, однодумцеві та цікавому співрозмовникові Олекси Новаківського, не забуваймо також про інший вимір їхніх взаємин. Про Шептицького і Новаківського як духівника та вірянина знаємо дуже мало, однак, поза всяким сумнівом, митець отримував від Його ексцеленції не лише матеріальну, а й духовну поміч. Зрештою, головною місією цілого подвижницького життя Слуги Божого Андрея Шептицького були духовний провід та порятунок душ. Тож, будучи людиною віруючою, чув художник із вуст владики не тільки міркування про стан і перспективи новочасного українського мистецтва.
«Мойсей», «Князь Церкви», чернець…
Вислідом багатолітніх контактів між двома неординарними особистостями були не лише обопільна естетична насолода чи втілення потрібних українській культурі проєктів на кшталт мистецької школи. Впродовж двох десятиліть митець також малював натхненно і багато, творив портрети свого однодумця-єрарха. Ба більше, Новаківського вважали одним із кращих портретистів Його ексцеленції. На превеликий жаль, з усього доробку, присвяченого Митрополитові, вціліли поодинокі твори. Про більшість із них, як-от портрет «Князь Церкви» (1915 р.), нагадують хіба графічні ескізи або чорно-білі репродукції. Подібна сумна картина має цілком логічне пояснення: вдруге зайнявши Галичину та оголосивши поза законом Греко-Католицьку Церкву, радянська влада взялася із запалом нищити все, що бодай трохи нагадувало про особу великого Митрополита. Не оминули увагою компартійні вандали і творчого спадку Олекси Новаківського.
Серед найвідоміших зображень владики пензля одного з найславніших українських митців минулого століття можна назвати «Мойсей» (1915 – 1919 рр.), «Тяжкий сон (Переживання світової війни)» (1920 р.), «Митрополит у чернечій ризі (Владика ІІ)» (1930 – 1931 рр.). На першій із перелічених картин Митрополит постає перед глядачем новітнім втіленням старозавітного пророка, духовним провідником, здатним вселяти надію та настановляти на шлях істинний. На створеному під впливом потрясінь Першої світової війни «Тяжкому сні» владика Андрей – не лише турботливий пастир і моральний авторитет, але й лідер, здатний об’єднати під своїм скіпетром різні частини розділеної імперіями Батьківщини, принести мир і добробут на понівечену війною українську землю. Велелюдні натовпи людей, які з двох боків наближаються до престолу Митрополита, на думку дослідників, символізують Наддніпрянську та Західну Україну. В атмосфері національної революції і спроб возз’єднати різні частини українського народу в єдиний державний організм митець, вочевидь, саме у постаті владики Андрея вбачав провідника, здатного очолити цей процес. І, нарешті, композиція твору «Митрополит у чернечій ризі» (один із останніх в митрополичій серії) демонструє ще один бік багатогранної особистості владики – скромного ченця-аскета, котрий добровільно зрікся спокус мирського життя задля духовного вдосконалення, святості, перебування поруч із Творцем.
Про Митрополита Андрея в сприйнятті Новаківського-художника досить промовисто висловився Іван Голубовський:
«З різних часів походять його портрети і портретові композиції Князя. Вони є високої мистецької вартости. Вони мальовані по прийдешні покоління. Є в них безсумнівні тривалі мистецькі вальори. Вони вимагали б окремо обдуманої праці, якщо б хотіли пройти шлях мисли та ідей, в яких були випрацьовані. Одно може бути в кожному разі відмічене. Навіть якщо б Князь не стояв уже так високо в шані і в серцях цілого народу силою свойого особистого, вийняткового авторитету та своїх важливих для народу заслуг, то самі вже ті портрети отвирали би Князеві шлях до несмертельної слави самим уже героїчним підходом їх творця до художнього пред’явлення імпозантної особи Князя. Сильно відзначено в них історичну велич, яку мистець випровадив по-малярськи у тих портретових працях»4.
Сам Митрополит, або «Князь», як охрестив його Іван Голубовський (спогади були написані на еміграції в повоєнній Чехословаччині за вкрай непевних обставин, тому автор волів не називати імен), із притаманною богопосвяченій особі скромністю «не хотів доцінювати як слід високого льоту творця. Деколи жартома докоряв йому задля ґльорифікаційної стилізації тих портретів. Нарочно не хотів бачити, що його прегарна голова та його суто княжа постава мусіли самі собою викликати таку власне інтерпретацію в портретах Олекси, не кажучи вже про високі душевні цінності Князя. Олекса з природи вже був наділений нахилом бачити в шляхетному велике та дійсно вважав Князя таким, яким в своїх портретах Князя представив»5.
З погляду сучасності чимало в історії Митрополита і маестро може видатися дивним, незрозумілим. Врешті-решт, ціла біографія предстоятеля Греко-Католицької Церкви чи інших церковних достойників минулого руйнує стереотипи, насаджені в добу совєцького атеїзму і західного секуляризму. Людям, звиклим бачити в Церкві винятково бюро з надання ритуальних послуг, можливо, важко зрозуміти, чому особа рівня владики Андрея узагалі переймалася станом української культури чи мистецькими навчальними закладами. Однак в очах галицьких українців, позбавлених власної держави, підданих Австро-Угорської монархії Митрополит був не тільки духовним, а й політичним провідником, найвищим репрезентантом української громади перед віденським двором. А обов’язок справжнього церковного та політичного лідера – дбати і про культурні потреби ввірених його батьківській опіці.
Хоча історія не любить слів на кшталт «що було б, якби», інколи важко опиратися спокусі і не спробувати уявити собі, як склалося б подальше життя художника Олекси Новаківського чи як розвивалася б історія новітнього українського мистецтва, якби не подиву гідна інтуїція Слуги Божого Андрея. Досліджувати ймовірності – цікаве заняття, але в цьому конкретному випадку картина вимальовується безрадісна…
Тому цінуймо те, що маємо, бережімо нашу мистецьку спадщину, пропагуймо її, пам’ятаймо і шануймо тих, що в поті чола працювали для національної культури, робили все можливе, аби вирвати її з лабетів провінційності та вдихнути нове життя, тих, що дбали про тяглість національної традиції та намагалися мовою мистецтва розповісти про українців решті світу!
Олександр Шейко, молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
- Оксана Середа. Митрополит Андрей Шептицький – покровитель українського мистецтва: штрихи до портрета // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, вип. 7. Львів, 2015, с. 111 – 118 (www.lsl.lviv.ua).
- Любов Волошин. Княжий дарунок великого мецената: митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. Львів, 2001.
- Іван Голубовський. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. Львів, 2002.
- Іван Голубовський. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. Львів, 2002.
- Іван Голубовський. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. Львів, 2002.
