«Біля Ісуса була Його Матір, коли Він входив у свої страждання і помирав. А моя мати, Церква, покинула мене у моєму болі та самотності». Ці слова, сповнені глибокого смутку та відчаю, пролунали з уст жертви сексуального насильства під час зустрічі з Папою Франциском. Вони влучно змальовують те, наскільки жахливим є власне сексуальне насилля над неповнолітніми в Церкві, в яку роль потрапляє Церква у цій ситуації та як вона повинна змінитися, зокрема ті, що наділені в Церкві відповідальністю.
Насильство, яке чинить особа духовна, набуває виняткового значення, адже, окрім психофізичної, воно заторкує і духовно-релігійну сферу людини. Якщо насильство чинить рідний батько, то завжди є до кого звернутися по допомогу – до Бога. Але якщо зловживає священник, той, який через богослужіння представляє Бога і про якого богослов’я каже, що він є alter Christus, тоді Божий образ затьмарюється, і людина може потрапити в бездонну темряву та самотність. Звичайно, це не обмежується випадками, коли кривдник є духовною особою, однак у такому випадку все набуває якісно іншого і серйозного виміру, особливо для тих людей, для яких віра, літургія та стосунки з Богом є важливими реаліями. Багато жертв такого насильства назавжди втрачають здатність вірити в Бога чи довіряти Йому.
Жертви насилля: їхнє бачення та страждання
Нерідко тих, які невимовно постраждали від представників Церкви та попри страх хочуть донести до загалу правду і бути почутими, відкидають чи звинувачують як порушників спокою, яким краще було б зникнути. Проте такий підхід спричиняє таку ж велику небезпеку духовної травми, як і травм психічної та фізичної. Здається, що багато людей у Церкві, в тому числі й особи відповідальні, не усвідомлюють значення ситуації. Але ж хто, як не ті, що уповноважено проголошують і тлумачать Євангеліє, повинні були б першими замислюватися над тим, як певні життєві події – в цьому випадку важка травма – заторкують та обтяжують духовне ядро віруючої людини? Дивно, що таке осмислення є рідкістю. Можливо, це й пояснює те, чому деякі єпископи та настоятелі приділяють більше уваги політичним, юридичним і психологічним наслідкам сексуального насильства, аніж духовно-богословським аспектам.
Тому й зрозуміло, що жертви насильства часто розглядають реакцію Церкви на звинувачення в насильстві так, ніби Церква є установою, яка займається лише собою, а не виступає як «любляча Мати» (важливо, що Папа Франциск використовує саме ці слова, щоб розпочати своє Motu Proprio, яким він наказує архиєреям і настоятелям брати на себе більшу відповідальність за виявлення та запобігання насилля).
Церква: свята і повна грішників
Церква заснована і покликана її Господом Ісусом Христом, щоб проголосити Добру новину: Бог любить людей, він милосердний і робить усе, щоб їх спасти, Він навіть віддає у Сині своє життя за них. Незліченна кількість людей виконала цю місію протягом останніх двох тисячоліть і посприяла тому, щоби зробити Церкву дивовижним таїнством спасіння в служінні бідним, хворим та найбільш зраненим. Однак одразу потрібно сказати, що в Церкві завжди були люди, які робили прямо протилежне до того, що проповідували самі, Церква та Ісус. Недарма папи останніх десятиліть неодноразово і наполегливо просили пробачення за гріхи та злочини представників Церкви.
Навернення: вимога та заклик Ісуса
Висвітлення теми сексуального насильства священників над неповнолітніми шокує і розриває душу. Мовиться не лише про секс і насильство, а й про зловживання довірою, про зруйновані життя та лицемірство – і все це в лоні Церкви. У певному сенсі зрозуміло, що хочеться втекти від цих питань, бо це порив самозбереження і бажання захистити свою інституцію. Однак не лише сучасна психологія, а й сам Ісус та багато духовних учителів після Нього вказують на незліченні й трагічні наслідки такого уникання. Той, хто відмовляється зустрітися віч-на-віч зі своєю темною стороною, той рано чи пізно ще сильніше з нею стикнеться. Фільм «Spotlight» («Прожектор»), у якому публічно засуджують приховування десятиліттями зловживань священників у Бостоні, дуже яскраво описує цей механізм.
Варто зазначити, що сексуальне насильство над неповнолітніми відбувається в усьому світі1. Хоч у багатьох місцях відсутні статистичні дані щодо цього явища, однак заяви Конгрегації віровчення – того авторитету в церковному уряді, який здійснює керівництво кримінальними процесами щодо звинувачених священників, свідчать, що подібні зловживання трапляються в усіх помісних Церквах. Один із аргументів, який часто застосовують донині, – що сексуальне насильство над неповнолітніми є проблемою лише «занепадаючих» Західних Церков – є явно хибним та оманливим. Такий звужений погляд не дозволяє побачити, що в житті Церкви є очевидні чинники, які або сприяють зловживанням, або заважають чи перешкоджають їхньому виявленню та покаранню. Особливо якщо дивитися на цю тему в глобальній перспективі, стає зрозуміло, що Католицька Церква – це глобальна релігійна спільнота, яка нескінченно різноманітна і багатопланова, але що в повсякденній практиці у ній є великі подібності та незмінні елементи2.
Звичайно, (відповідальним у Церкві) нелегко прийняти той факт, що в ній стільки зла і страждань. Особливо якщо вони особисто не причетні до нього. Однак чинником є те, що священників і єпископів у всьому світі ототожнюють з добром та злом, яке коїться в Церкві, і з тим, як поводяться їхні співбрати. Значно сильніше, аніж священники усвідомлюють це в своєму повсякденному житті, їх сприймають як представників Христа та Його Церкви – такими, якими вони й є – згідно з їхнім богословським визначенням. Що далі люди від Церкви, то чіткіше в них сформований образ Церкви як уніфікованої монолітної цілісності. Це одна з причин, чому кожне зловживання, скоєне священником, переносять на всіх священників і Церкву в цілому.
Священники: їхній стан і формація
Питання про те, чим особливі зловживання католицьких священників, очевидно, може стосуватися не тільки священничої ролі, її функції бути посередником та духовної і фактичної сили. Насправді зловживання сексуального характеру більшою чи меншою мірою присутні в кожній релігії: чи то в ісламі (можна лише згадати страхітливу статистику зловживань, вчинених у медресе (середній і вищій школі в мусульман Близького і Середнього Сходу, а також Пакистану і Північної Індії – Перекл.) у Великобританії), буддизмі, індуїзмі, юдаїзмі чи природних релігіях. Целібат теж не є винятковою рисою Католицької Церкви латинського обряду, оскільки в деяких інших релігіях та їхніх підгрупах є посвячені особи, які живуть безшлюбністю3. Саме тому кожен аспект, розглянутий у подальших розділах, зустрінемо не лише в Католицькій Церкві чи серед її священнослужителів. Але, мабуть, їхнє поєднання характерніше саме для них.
Ставлення до власної сексуальності
Ставлення до власної сексуальності є постійно актуальним викликом для кожної людини. На жаль, багатьом священникам, які обіцяють жити безшлюбністю, не пропонується достатнього людського і духовного проводу. Священники не вчаться здоровим та інтегрованим чином давати раду зі своїми сексуальними, емоційними потребами та потребами у здорових дружніх стосунках. А цього можна досягнути лише в серйозному процесі праці над собою, здійснивши відповідні кроки у розвитку, дотримуючись чіткої програми інтеграції та заручившись міцною психологічною і духовною підтримкою, яка супроводжувала б священника і після свячень. Незважаючи на вищого значення норми священничої формації, на яких ще раз наголошується у Ratio Fundamentalis, опублікованому Конгрегацією в справах духовенства 8 грудня 2016 року, формування людської зрілості de facto є другорядним у більшості освітніх програм для майбутніх богопосвячених осіб і священників. Враховуючи, що кризи покликання значною мірою спричинені тим, що особа закохується, а потім усвідомлює – з її слів, уперше – що прагне партнера та сімейного життя, дивно, чому відповідальні за формацію не вкладають енергію і час туди, де, як видається, є найбільша потреба4. Поглиблена психологія говорить про захисні механізми уникнення і заперечення життєво важливих імпульсів. Згідно з духовною інтерпретацією їх можна назвати акедією та інерцією – недбалістю та млявістю. Тут також напрошується теза про те, що це зволікання відповідальних за формацію осіб з тим, аби серйозно брати до уваги духовний досвід та людські процеси, приймати очевидні рішення, прямо та опосередковано передається тим, кого вони формують.
У процесі уникнення/витіснення емоцій-почуттів з’являється небезпека неконтрольовано вибухнути емоціями в тих речах, які були відхилені або осуджені, – в нашому випадку сексуального бажання, змішаного з багатьма іншими неприйнятими потребами. Це може проявитися як у активному, так і в пасивному протистоянні всьому, що пов’язане з цією темою і вимагатиме критичного розгляду, або ж у неконтрольованій волі, серед іншого там, де можна очікувати найменшого спротиву, – в нашому випадку з дітьми чи підлітками. А тут ще дві інші теми, які зараз не можемо описати докладніше: з одного боку, конкретні виклики, з якими стикаються кандидати у священство та священники-геї, з другого – електронне спілкування, формування стосунків та використання порнографії в світі Інтернету.
Розуміння священства у Католицькій Церкві
Розуміння священства та священничої ролі у Католицькій Церкві відіграє ключову роль у зловживанні неповнолітніми та запізнілому викритті цього зловживання. У багатьох частинах світу і в деяких релігійних групах, навіть у наших широтах (мається на увазі Європа – Ред.) священників вважають недоторканними Божими посланцями, які більш-менш безпосередньо одержали від Бога владу, авторитет та управлінські повноваження. Такий образ священника, з культово-сакральним елементом на передньому плані, може привести до благоговійної та непорушної ідеалізації з боку вірних, що ускладнить, ба навіть унеможливить, критику священника чи навіть припущення, що він здатний вчинити зло.
Є річ, яка пояснює те, що сьогодні виглядає немислимим для людей, які не належать до Церкви. Жертви насилля часто кажуть, що саме вони – а не священник – почувалися погано і брудно, коли справа стосувалася сексуального контакту. Інші сприймали фізичну та емоційну увагу священників як щось, що підкреслювало і робило їх неповторними, підносило до «священничої сфери». Якщо шукати відповідь на питання, чому стільки жертв насилля не могли розповісти комусь про жорстокі дії протягом років і десятиліть, одним із ключів до зрозуміння цього є конфлікт совісті та нерозв’язна дилема між почуттям жертви некерованого насильства та відчуттям величезного тягаря від того, щоб звинуватити в цій жорстокості духовну особу (в оригіналі – священника). Варто пам’ятати, що багато жертв сексуального насильства перебували поруч зі священниками, які з них знущалися, як міністранти, лідери молодіжних спільнот чи підопічні в інтернатах. Часто вони були особливо віддані і сповнені довіри – довіри, якою потім зловживали і яку зруйнували.
Той, хто в дитинстві та підлітковому віці, а також як семінарист навчився та побачив, що священник є недоторканним, міг легко розвинути в собі розуміння, що він не зобов’язаний виправдовуватися. Той, хто наділений священною владою, може взяти собі все, що хоче. Таке налаштування може хоча б частково пояснити, чому священники, які зловживають дітьми та підлітками, повністю заперечують це чи навіть вважають себе жертвами або «помічниками» («він спокусив мене»/«їй сподобалось»), та часто не в змозі визнати, що вони розуміють страждання, яких завдали.
У деяких кандидатів на священство можна помітити, що вони вважають семінарію чи священство традиційною професією, після закінчення робочих годин «приватно» роблять речі, несумісні зі священничим життям. Правдоподібно, що вони прагнуть привілеїв, влади та краси цього служіння, однак не бажають платити ціну того, про що говорить Євангеліє: убогість, чистота, послух і загалом ціна втрати життя заради Ісуса. Це явище приховує великі ризики для тих, що за певних обставин можуть вчинити різного роду зловживання. Це ризик для спільнот, єпархій та Церкви.
Менталітет фортеці
Ще одним компонентом типово католицької суміші, який уможливлює зловживання та перешкоджає їхньому виявленню, є таке відношення до проблеми, яке зазвичай називають «менталітетом фортеці». Хочеться вирішити все «між собою», не залучаючи громадськість, бо є страх за власну репутацію. Проте за такого підходу забувають як про страждання жертв (які повинні мовчати), так і про закон медіасвіту, який каже: «Рано чи пізно все вийде на яв. Самостійно візьми ініціативу в свої руки, визнай невдачу, щиро попроси пробачення – і тобі повірять».
Часто інший чинник вступає у гру, а саме одностороннє тлумачення особливого зв’язку та відповідальності, які пов’язують єпископа з його священниками. З одного боку, недостатньо уваги приділяється тому, що «батьківська турбота» включає не тільки прощення і милосердя, а й справедливе покарання. З другого боку, існує esprit de corps – корпоративний дух, за яким єпископи насамперед думають про захист «своїх», а не добробут слабких і нужденних. Рідко згадують про те, що багато винуватців сексуального насильства дуже вміло «витягують голову із зашморгу» і маніпулюють своїм керівництвом, і що керівництво дуже радо вірить тому, що йому обіцяють («я більше ніколи цього не робитиму»), і виявляють до них неправильно інтерпретоване милосердя. Дотримуючись позірної логіки, людина не шукає компетентної допомоги ззовні, а вважає, що може знайти рішення власними засобами і стратегіями. Отже, вона замикається у власній фортеці і не помічає, що саме в закритих церковних системах, таких як у Ірландії, католицьких спільнотах Австралії чи США, де Церква визначала все – від народження до смерті, зловживання траплялися з тривожною частотою і тривалістю.
Те саме стосується деяких богопосвячених спільнот і нових релігійних спільнот, які виникли до або одразу ж після Другого Ватиканського Собору і протягом багатьох років через порівняно велику кількість задіяних осіб вважалися великою надією Церкви. Останніми роками, однак, з’ясувалося, що в значній кількості цих груп, багато з яких поєднують рішуче консервативне церковне позиціонування із так званими традиційними формами літургії та богослов’я, існували серйозні й різноманітні форми зловживань. Деякими з найвідоміших прикладів – на жаль, не всі! – є: «Легіонери Христа» (засновані в Мексиці), «Спільнота блаженств» (заснована у Франції), «Місійна спільнота Віллареджії» (Comunità Missionaria di Villaregia) на півночі Італії, «Спілкування життя християнського» (Sodalitium Christianae Vitae) – переважно в Перу – та послідовники отця Фернандо Карадіми в Сантьяго-де-Чилі. У цих спільнотах зловживання були пов’язані не лише із сексуальним насильством над неповнолітніми, а й із сексуальним насильством над підопічними – таких як нови(ч)ки чи студенти. Посилаючись на обіт послуху та сувору релігійну практику, були створені стосунки крайньої залежності, в яких кожен вид критики був осуджений і покараний. Не дотримувалися важливі правила духовної традиції (!) – такі як розділення Forum internum та Forum externum, замовчувалися випадки зловживань Таїнством сповіді (це і порушення таємниці сповіді, і absolutio complicis, тобто відпущення гріхів співучасникові порушення Шостої заповіді).
Окремий розділ у цьому контексті міг би бути присвячений особистостям засновника. Деякі з цих засновників були виключені зі своїх спільнот через сексуальне насильство, фінансові зловживання, шантаж сумління і піддані церковним карам, у тому числі екскомуніці. Вони десятиліттями панували над людьми і справами, і ніхто не наважувався засумніватися у їхній абсолютній владі та вимогливій поставі, бо вони були обґрунтовані духовно. Оскільки не було дієвих органів контролю, не було системи checks and balances, вони мали змогу робити все, що завгодно. Не всі ці особи були або є священниками, що знову ж таки вказує на глибшу проблему: там, де (церковне) середовище закривається, осуджує відкриту комунікацію, процеси формації та розвитку людини, ризик зловживань зростає в експоненціальному масштабі.
Нечіткі лінії структур управління та неоднозначні єрархічні межі, які створюють вакуум і певною мірою є повною протилежністю до «ментальності фортеці», також сприяють умовам зловживань. На це вказував, до прикладу, так званий Deetman-Report (Доповідь Дітмана – Перекл.), що описує випадки зловживань у Католицькій Церкві Нідерландів. Вражає, скільки невирішених процедурних питань були викриті цим скандалом. Одним прикладом серед багатьох є окреслення відповідальності єпископів чи провінційних настоятелів за неправомірне поводження священників або за нехтування керівними обов’язками. Цю тему роками дискутують під ключовим словом «відповідальність єпископів» (bishop’s accountability) переважно в англосаксонському просторі.
Коли обов’язки визначені нечітко, людям легко вмити руки з будь-якої відповідальності. Ні принцип фортеці, ні хаотична організація не виправдовують себе. Авторитет і влада необхідні особливо тоді, коли це стосується захисту людських життів. Однак пов’язана з цим влада потребує як зовнішнього контролю, так і внутрішньої відданості, що допомагають відповідальним особам по-справжньому зрозуміти свій статус та обов’язки в тому сенсі, на який вказував сам Ісус: «Найбільший з вас буде вам слугою» (Мт. 23, 11).
Ми разом: запити і завдання
У суспільстві, де достовірність та надійність є одними з найвищих цінностей, криза зловживань ставить фундаментальні питання: чи готові ми переосмислити наш спосіб бути Церквою? Поки ми чинимо спротив, поки не бажаємо бачити наявні несправедливість і зло, поки прагнемо щонайшвидше повернутися після скандалів до «власне» душпастирської праці, доти наш погляд звернений лише на себе, а наша апостольська енергія і творчість заблоковані. Папа Бенедикт XVI, який постійно протистояв навіть тим кривдникам, що були видатними особистостями, своєю відставкою подав унікальний приклад того, як можна здійснювати владу (в Церкві). Папа Франциск ніколи не втомлюється засуджувати хвороби клерикалізму, кар’єризму та зручного способу життя і проповідувати навернення до простоти й щирості Євангелія.
Що стосується теми духовних причин і наслідків духовної травми постраждалих від насилля, то виникає кілька питань: яке визначення треба дати сьогоднішній керівній єрархії та здійсненню повноважень з точки зору Євангелія? Як жінки і чоловіки можуть доповнювати одне одного в різних видах розуміння та ставлення до влади? Чого ми можемо навчитися від того, що в суспільстві й економіці називається корпоративним управлінням (Corporate Governance) та дією відповідно до запиту чи наказу (Compliance) для справжньої співвідповідальності та перевірених механізмів контролю в структурі Церкви? Що насправді можна вважати ядром священства? Яку діяльність можна чи варто було б делегувати від священників на парафіях та в інших установах до співпрацівників? Як застосовувати особисте та спільнотне розпізнавання духів, яке допомогло б знайти оптимальний варіант між «ментальністю фортеці» та «хаосом»? Як єпископам і провінційним настоятелям навчитися зважувати аргументи та приймати рішення в потрібний момент? Як варто формувати майбутніх священників і богопосвячених осіб? Чи достатньо вкладаємо у навчання осіб, відповідальних за формацію?
Вже тут очевидно, що відповідальним у Церкві, а також багатьом «простим» християнам важко довіряти Ісусові та вірити в Його слова: «… і правда визволить вас» (Йо. 8, 32). Справді, нелегко заглянути в очі неприкрашеній правді. Потрібна сміливість і воля, щоб вийти назустріч реальності, якою б тривожною і болісною вона не була. Християнам варто було б довіряти Богові більше, аніж собі, особливо у важкі часи та в умовах особистих чи спільнотних невдач. У таких ситуаціях кожен, хто відкриє свої очі, розум і серце, здатний пізнати не лише речі про себе та інших людей на людському і духовному рівнях, але й відкрити себе благодаті навернення та прощення, що обіцяні всім тим, які щиро визнають свої невдачі та провини. Це також спонукає до готовності готовність відкритися на відчуття сорому, пригнічення, сумнівів і недовіри. Все це важко пережити. Однак тому, хто може прийняти це з вірою в Спасителя Ісуса Христа і знайде підтримку в спільноті вірних, обіцяна допомога Святого Духа. Така постава відкриває простір, який, проникаючи в глибини людського серця через «духовне спустошення» (як писав святий Ігнатій Лойола), за допомоги благодаті може принести розраду і навіть зцілення. Так насправді є: люди після років невимовних страждань на межі відчаю і самогубства, після років чи десятиліть депресії та болю знаходять доступ до джерела надії та життя. Ці люди, які, можна сказати, пройшли через пекло, є достовірними свідками сили відкуплення в Ісусі Христі. Багато хто з тих людей, які дали свідчення своїм життям – життям, сповненим страху та ризику, знову отримати травму: згодом говорили про те, що пізнали абсолютно нове значення страждань, смерті та воскресіння Ісуса. Якщо Церква буде глухою до голосу і свідчень постраждалих – тих, які змогли пройти шлях примирення, і тих, які цього не пережили, то вона не лише ще раз зранить тих, які особливо постраждали від представників Церкви, а й втратить можливість самоочищення через визнання своєї провини і відкине тих, які особливим чином пов’язані з долею Ісуса.
Чому Бог поставив свою Церкву в цю ситуацію? Який заклик він, Господь історії, посилає нам через скандали і кризи нашого часу? Що він хоче цим сказати християнам? Мабуть, найперше те, щоб вони відкрили очі на реальність, зрозумівши невимовні страждання жертв і свою причетність до ефективності сили зла. Ніхто не може раз і назавжди перемогти зло, навіть зловживання неповнолітніми – це було б фатальним прорахунком, але можна зробити багато, аби щонайбільше мінімізувати ризик зловживань. Так, як любляча мати врешті зробить все, щоб захистити5 сина чи доньку від біди, і не відмовиться від неї.
о. Ганс Цольнер, ТІ, професор психології Папського григоріанського університету, керівник Центру захисту дітей
Переклад Наталії Андрусів
- Пор. також B. Böhm / J. Fegert u.a., Child Sexual Abuse in the Context of the Roman Catholic Church: A Review of Literature from 1981–2013, в: Journal of Child Sexual Abuse 23 (2014), 635 – 656.
- Пор. C.J. Scicluna / H. Zollner та ін., На шляху до зцілення та оновлення. Симпозіум щодо сексуального насильства над неповнолітніми. Папський григоріанський університет, 6 – 9 лютого 2012. Видання німецькою мовою від R.M. Rieger. München, 2012.
- Згідно зі статистичними даними, як-от John-Jay-Reports (США) та Австралійської королівської комісії (Royal Commission), частка кривдників у духовенстві різних християнських конфесій чи громад, мусульманського духовенства та рабинів приблизно однакова.
- Див. також дослідження, замовлене DBK, щодо випадків жорстокого поводження, Seelsorgestudie в Німеччині та перші дані із серії міжнародних досліджень, проведених у Центрі захисту дітей Папського григоріанського університету.
- Про умови та можливості превентивної праці пор. S. Witte / B. Böhm u.a., E-Learning Curriculum Prävention von sexuellem Kindesmissbrauch für pastorale Berufe. Forschungsergebnisse, в: Nervenheilkunde 34 (2015), 547 – 554; K.A. Fuchs / H. Zollner, Prävention in der katholischen Kirche: Drei Beispiele aus der Praxis katholischer Institutionen, в: J. Fegert/ M. Wolff (Hrsg.), Sexueller Miss brauch in Institutionen: Entstehungsbedingungen, Prävention und Intervention. Weinheim – Базель, 2015.
