«Так, настав час призадуми. Ви гадали, що достатньо відвідати Бога в неділю, щоб бути господарями своїх днів» (Альбер Камю «Чума»)
Пандемія сколихнула світ, вибудовуваний в епоху глобалізації. За якихось кільканадцять днів коронавірус дістався – завдяки тій же глобалізації – майже до всіх країн світу. Та суспільно-економічна ситуація, яка зараз склалася, без сумніву, стала суворим іспитом для всіх громадян, урядів, політиків, культурних діячів, міжнародних організацій, дослівно – для всіх. Коронавірус дуже «демократичний» і «справедливий»: однаково атакує бідних і багатих, малих і великих світу цього. Зрештою, останні через свої численні контакти, навіть більшою мірою в групі ризику. «Принаймні тепер ситуація була зрозумілою, зараза стосувалася усіх» (Альбер Камю).
Багато хто порівнює епідемію з війною, одночасно наголошуючи на тому, що ворога складно розпізнати. Звідси випливає, що його складно піймати, він непередбачуваний і підступний. Переконатися в цьому змогли зірки спорту і політики, котрі, насміхаючись із епідемії, злегковажили заходами безпеки і стали жертвами хвороби.
Епідемія, одвічний людський ворог, пригадує нам сьогодні, що в питаннях крихкості людського життя, попри увесь цивілізаційний прогрес, небагато змінилося. Деякі загрози ми трохи віддалили від себе, вдаючи при цьому, що вони ліквідовані. У ЗМІ щораз частіше з’являються тексти із заголовками на кшталт «Короновірус оголив «світ»… Показав марноту, облуду, лицемірство» тощо. Не будемо тут ідентифікувати ті «світи», які оголює коронавірус. Проте якоюсь мірою це стосується всіх «світів», хоч, може, у різних діапазонах. І світу релігії в тому числі.
Без сумніву, ця сьогоднішня пандемія є важким іспитом для «людей Церкви»: духовенства і мирян, настоятелів і підлеглих, тих, що є практикуючими вірянами, і тих, що занедбують дотримання релігійних правил. В цій ситуації постає базове питання про суть нашого щоденного досвіду віри: чи наші релігійні практики є виразом формальності, чи знаком відчування Бога, який справді діє в нашому житті тут і тепер? Парадоксально, що тимчасова неможливість брати участь у недільній літургії, прийняття причастя, участі (особливо тепер, під час Великого посту) в Хресній дорозі[1] може стати для нас викликом, завдяки якому станемо перед Богом і перед власним сумлінням у щирості серця. Сьогоднішні обмеження парафіяльних молитовних практик можуть стати для нас справжніми реколекціями.
В періоди добробуту, успіху і позірного спокою ми легко піддаємося ілюзії, що наше життя – в наших руках, що ми можемо його на свій розсуд впорядковувати, формувати, змінювати.
Для творців «нової цивілізації», котрі гордовито, легковажно трактують права природи, протиставляючи їм досягнення культури, майже в кожній галузі, коронавірус нагадує про могутність природи та її права, яким людина підлягає незалежно від того, чи їй це подобається, чи ні. Хвороба ні в кого не просить дозволу і ні в кого не питає думки.
Безперечно, світ подолає теперішню пандемію. Науковці винайдуть вакцину. Однак усе це – тільки до наступної загрози… Але коли минає загроза, всупереч очевидним фактам ми знову піддаємося ілюзії, що оце зараз назавжди починається ера безпеки і спокою. Нема нічого ілюзорнішого. Нова загроза зазвичай приходить неочікувано. Так уже було в історії людства, так є тепер. І ніщо не вказує на те, що цей порядок речей зміниться. «По суті, зарази є чимось звичайним, але важко в них віриться, коли на нас звалюються», – підсумовує Альбер Камю.
Крихкість людського життя і пов’язані з нею загрози є важливим елементом антропології. Втрата з поля зору остаточного призначення людини, її остаточної мети та сенсу життя стає – в ситуації безпосередньої загрози – джерелом занепокоєння, втрати рівноваги, розпачу. Псалмопівець каже: «Ті, що не взивають до Бога, тремтять зі страху» (Пс. 14, 5).
«Якщо треба буде – помремо. Баста! Що можемо зробити? Руками ж цього не втримаємо», – сказав один італієць під час вуличного опитування. Пам’ять про останні речі (смерть, суд Божий, небо, пекло – Ред.) допомагає менше фокусуватися на відчутті загрози, а пробувати знайти вихід із неї, будувати надію, взаємодопомогу, шукати Бога. Хвороба і смерть не є кінцем того, що для нас найдорожче, найважливіше, єдине. «Є цінності, які за жодних обставин не можна принести в жертву в ім’я ще вищої цінності і які стоять понад збереженням фізичного життя» (Бенедикт XVI).
Теперішня пандемічна загроза вчить нас бути покірними перед життям та його крихкістю, вчить більшої поваги до прав природи та їхнього Творця. Наше занурення у віртуальний світ картинок і вражень, де все відбувається одним дотиком пальця, спотворює дійсність реального світу. В природі, у фізичному розвитку, духовному розвитку, у міжлюдських стосунках ніщо не стається раптово, в один клік. Усе відбувається повільно, є процесом, розвивається поступово, вимагає праці, зусиль, зобов’язань, а часом і терпіння. Сьогоднішня пандемічна загроза вимагає від нас саме того, чого вимагає й саме життя на кожному етапі свого розвитку: уваги, терпеливості, вміння чекати, метафізичного погляду, чистого сумління.
Безсумнівно, джерело нашого почуття загрози випливає також із факту відмови від метафізики, духовності та релігії. В ситуації загрози для життя людина опиняється в «безпорадній самотності». Не мовиться про ізоляцію від ближніх, усамітнення, а про внутрішню самотність серця перед Богом. Усі рефлексії, які сьогодні висновуємо, звучать банально і порожньо. Людина потішає і підтримує іншу людину тільки до певної межі. Поза нею кожен зостається сам на сам зі своїм страхом, браком відчуття безпеки. Навіть наші найближчі в ситуації, коли є загроза життю, завжди залишаються назовні того, що відбувається в людській душі, змученій страхом, болем чи розпачем. Хвилювання за себе і за своїх найближчих є голосним благанням серця про Божу присутність, Його силу та любов у нашому житті.
Теперішня загроза пандемії не є першою в історії. Нещодавно Папа Франциск здійснив паломництво до чудотворного образа Матері Божої Здоров’я Римського Народу (Salus Populi Romani) та чудотворного хреста святого Марчелло, перед котрим молилися римляни в 1522 році у розпал епідемії чуми. Коли в 1625 – 1629 роках у Вільнюсі скаженіла епідемія, святий Андрій Бобола та його співбрати несли хворим духовну та предметну поміч. Багато з них віддали своє життя в служінні жертвам пошесті. Жертвою допомоги хворим на холеру був Кароль Антоньевіч, ТІ, а блаженний Вінкентій Фреліховський помер у концтаборі Дахау, служачи хворим на тиф. У наші дні хворими під час епідемії займаються спеціальні медичні служби, фінансовані державними інституціями. Але як люди Церкви, духовні та миряни, ми повинні питати себе, яким повинне бути наше служіння вірним у час епідемії. Відповідь вимагала б розпізнавання, відкритості, а понад усе – молитви про світло Святого Духа. Парадоксально кажучи, саме сьогодні, у час біди, можемо бодай частково відновити втрачену через надужиття стосовно неповнолітніх довіру вірних та через наші дії перед обличчям навислої загрози. Вірогідними, однак, можуть стати тільки ті пропозиції, котрі будуть виразом чистоти серця та істинної любові до Бога і ближнього.
Мова душпастирської проповіді в період загрози, браку відчуття безпеки мусить бути зрозумілою, точною, недвозначною. Вислови «Ісус не передає зарази», «у церкві ми в безпеці» є неточними, двозначними. Це звороти, які легко можуть ввести в оману пересічну людину. Ісус не розносить заразу, але негігієнічне уділення Святих Тайн може стати причиною інфікування. Послух наказам і заборонам уряду та рекомендаціям єпископів є проявом покори і дисципліни. Нещодавно мені зателефонували і поставили питання: «Що маю зробити, аби моє сумління було спокійним, бо мій отець парох…?». Я відповів: «Слухатися священника так, як він слухається єпископа». Сьогоднішня нетипова, надзвичайна душпастирська ситуація показує, наскільки умовними можуть бути деякі літургійні форми і жести нами ж установлені.
Аналітики, які стежать за розвитком пандемії, зауважують, що там, де повсюдно порушували правила безпеки, епідемія швидко нарощувала темпи. Саме споживацькі звички призвели до розвитку епідемії в окремих регіонах. Через коронавірус значною мірою призупинили міжнародні пасажирські перевезення, скасували десятки, сотні важливих конгресів, зустрічей, культурних і спортивних подій, наукових з’їздів, до яких готуються іноді роками. Сьогоднішня ситуація вчить нас, що справи, якими ми часом переймаємося, дуже відносні, а саме людське життя, родинні зв’язки є тут, на землі, найвищими цінностями. За земні досягнення не варто платити власним здоров’ям і родиною. Час пандемії може навчити нас поміркованості, дисципліни і внутрішньої свободи в щоденному житті: міжособистісних стосунках, будуванні кар’єри, споживацтві, володінні благами. «Чума скасувала оціночні судження. Було очевидним, що нікого вже не цікавила, наприклад, якість одягу чи їжі, які він купував. Приймали все гуртом» (Альбер Камю).
Ще тиждень тому ми були обережні та скупі на слова, які стосувалися участі вірних у недільній літургії. Один зі священників, з яким я розмовляв, сказав: «Це неприпустимо, щоб люди не були в неділю у храмі». А втім це було можливе. Я чув зауваження на кшталт: «Навіть у часи переслідувань вірні збиралися у церквах». Так, але сьогодні уряд не є тираном, який переслідує Церкву, а справжній ворог, вірус (використовую відповідний сленґ) ні за що не відповідальний.
Як говорити про Бога і Його волю під час пандемії, яка безпосередньо загрожує життю? Це важке завдання. Воно вимагає не тільки глибокої віри, а й культури мови, духовності, розуміння сучасної людини, врахування її прагнень, вразливих місць, хвилювань, страхів. Як душпастирі ми повинні бути уважними, щоби в наших рефлексіях не використовувати цю складну ситуацію для світоглядної полеміки. Зараз не час для дискусії і доведення істинності власної релігійної точки зору. Наше свідчення не має нікого осуджувати, впокорювати, ставити під сумнів чиєсь почуття гідності. Ті цивілізаційні суперечності та слабкі місця, які зараз виходять назовні, треба побачити, зафіксувати, щоби могти, можливо, пізніше повернутися до відповідних тем. Але робити це спокійно, розважливо, з повагою до кожної людини. Те, що ми розбудимо сьогодні «ідеологічних демонів» (що дуже легко зробити в час небезпеки), не допоможе ані нам, ані нашим ближнім. Період небезпеки для життя – це передусім час особистого навернення!
«Польський інтернет захоплює хвиля фейків про коронавірус. Не даймо себе ошукати!» – закликають ЗМІ. Варто також триматися подалі від різноманітних прогнозів і передбачень. Багато хто схиляється до варіанта, що загроза триватиме не «надцять» днів, а тижні чи навіть місяці, квартали. Спокійно, наскільки можемо, нам треба думати про те, що мусимо відтермінувати чи навіть скасувати всі зустрічі, з’їзди, святкування (у тому числі церковні), презентації, іспити тощо. І хоча для більшості з нас це нелегко, а іноді навіть болісно, однак, попри все, воно може стати для нас уроком того, що варто шукати найважливіше в житті – суттєве, що становить фундамент усього нашого життя, дочасного і вічного. Наше життя в руках Божих і в руках наших. Другий Ватиканський Собор повчає, що «людина під наглядом Бога сама формує своє життя». Провидіння апелює до нашої відповідальності, нашої праці, зусиль, милосердя та наших страждань.
Французи, які надто довго підходили до пандемії легковажно (що має драматичні наслідки), накинулися тепер на повість Альбера Камю «Чума», в якій оповідається про зачумлене місто Оран на алжирському узбережжі. Повість ця, як зазначає сам автор, не має на меті бути «хронікою остаточної перемоги [над чумою]. (…) Може бути лиш свідченням того, що слід було зробити і що безсумнівно повинні робити й далі (…) всі люди, які, не будучи спроможними стати святими, але не бажаючи погоджуватися на зарази, стараються-таки бути лікарями». Якими ж правдивими та актуальними є ці слова уже не тільки для жителів Орана, а й для всіх людей нашого глобалізованого світу незалежно від релігії, світогляду, політичних переконань. «Чума» – це підручник, що навчає, як у випадку епідемії перемагати власний егоїзм, думати не тільки про себе, допомагати людям, підтримувати найближчих, а над усе – як протистояти крихкості людського буття, відкриваючи, серед змагань, її найбільшу цінність, гідність та остаточну ціль.
Переклад здійснено редакцією з дозволу автора. Оригінал статті на сайті https://ekai.pl/jozef-augustyn-sj-ludzka-godnosc-w-czasach-zagrozenia/
о. Юзеф Августин, ТІ, надзвичайний професор Ігнатіанської академії в Кракові, співзасновник і головний редактор квартальників «Życie Duchowe» і «Pastores».
[1] Статтю було написано в часі Великого посту.
