«Церква без стін»
У лютому цього року британський протестантський богослов Джошуа Серль презентував в Українському католицькому університеті переклад своєї нової книжки «Богослов’я у постхристиянському світі» (Київ, 2020 р.). Автор намагався дати відповідь на виклики, перед якими опинилося християнство, а разом із ним богослов’я. Останні більше не впливають суспільно-політичне життя, тому визначення «християнська держава», у тому числі щодо України, є анахронізмом. Попри незаперечний історичний факт того, що більшість провідних європейських університетів на кшталт Оксфорда постали з теологічних факультетів і колегіумів, про їхню колишню причетність не лише до богослов’я, а й до християнства свідчать лише назви «Коледж Святої Трійці», «Коледж Ісуса Христа». Те саме можна сказати і про сучасні українські університети на кшталт Києво-Могилянської чи Острозької академій. Навіть в університетах, у назві яких ще фігурує слово «католицький» – а це передбачає обов’язкове включення в їхню академічну структуру якщо не окремого теологічного факультету, то бодай кафедри богослов’я – навіть там «цариця всіх наук» маргіналізована, і толерують її лише з причин прагматичних, позаяк наявність у назві університету слова «католицький» у певних середовищах ще забезпечує моральний авторитет. Ба навіть у сфері духовного життя християнські практики поступилися тренінгам із царини психології та психотерапії, що набули статусу високооплачуваної секулярної релігії поруч із не менш прибутковими семінарами з постсекулярної духовності New Age. Тож британець закликає прийняти як очевидне те, що світ є саме «постхристиянський», і що швидше погодяться з цим християнські богослови, то швидше віднайдуть новий modus vivendi для теології, а разом і для християнства.
«Церква без стін» – одна з ключових метафор книжки, якою Серль намагався описати спосіб життя християнської спільноти в епоху «постхристиянства». За таких обставин, на думку британського протестанта, богослови мають переорієнтувати свій спосіб мислення від вузьконфесійної пропаганди правдивості та непомильності виключно власної конфесії у бік поширення Царства Божого, як цього вимагає перше прохання головної молитви всіх християн «Отче наш». Під час презентації в УКУ саме метафора «церква без стін» наразилася на найбільшу критику. Мовляв, така модель неодмінно провадить у небезпечну форму сектантства. Вже не раз траплялося, що вільну від догматичних обмежень і правил «церкву без стін» очолював «помазаний Святим Духом пророк». Такого штибу «безпосередньо керовані Святим Духом» секти часто супроводжував однаковий сценарій: «пророк» проголошував «одкровення» «негайно покинути цей грішний світ і переселитись у Царство Небесне», вказуючи на конкретні дії – чин масового самогубства членів спільноти через самоспалення чи вживання отрути.
Я також не був у захваті від почутого на презентації, не зауваживши в ній практично нічого, що виходило б за межі традиційної протестантської проповіді з присмаком лівацьких ідеологій. Навіть ставив собі питання, чи є сенс узагалі витрачати час на читання книжки Серля. Щоб не опинитися в ситуації «не читав, але засуджую», вирішив таки ознайомитися. Не маю наміру робити огляд всього видання, зазначу лише, що в останній главі автор, немов родзинку, подає приклад реалізації концепту «церква без стін», а це – «Нортумбрійська спільнота», яку заснували британські баптисти, щоб бути духовною оазою для тих, що, не знайшовши місця в традиційних християнських Церквах Великої Британії, почуваються самотніми в «постхристиянському світі». Як виявилося, спільнота, з якою пов’язане життя самого Серля, образно кажучи, не така вже й «без стін», позаяк: 1) спирається на традиції кельтського чернецтва; 2) має своє «Правило життя», себто устав; 3) сталий молитовний порядок укладений у формі часослова. Тим часом в актуальних обставинах, пов’язаних із пандемією та карантином, метафора «церква без стін» вийшла далеко за межі «Нортумбрійської спільноти», охопивши практично весь світ.
«Великий карантин» Великого посту
«Великий карантин» – безпрецедентний за своїми масштабами захід, спричинений пандемією вірусу і названий так, бо, випадково чи ні, саме на період Великого посту змусив ледь не весь світ замкнутись у домівках. Єрархи всіх християнських Церков закликали вірян до найрадикальнішого кроку – точно виконувати усі вказівки державних органів і не покидати домівок за винятком нагальної потреби. Так віруючих звільнили від обов’язку участі в богослужіннях, у тому числі на свято Христового Воскресіння.
Найрадикальнішим, як на мене, був заклик Московського патріарха Кирила звернутися до прикладу преподобної Марії Єгипетської, яку в особливий спосіб вшановують у часі Великого посту в церквах візантійської традиції. Вона змогла осягнути святість і вічне спасіння в екстремальних умовах пустелі без храмів, монастирів, ікон і мощей, священників і Святих таїнств. В духовній історії християнства подібних прикладів для наслідування надто багато, щоби згадати всі. Навіть гасло «Збережи життя! Залишайся вдома!», яке цими днями лунає звідусіль, дуже нагадує одну з найголовніших засад самітників: завжди перебувати в келії і за жодних обставин не покидати її. Останні знали про існування найнебезпечнішого вірусу, яким заражене все людство, а це гріх. Найголовніше – вони не лише знали, а й пропонували конкретні шляхи для його подолання. «Перебувай в своїй келії, як у раю. Нехай весь світ буде позаду тебе, забудь його. Спостерігай за своїми думками, як хороший рибалка спостерігає за рибою. Шлях, яким ти повинен слідувати, є в Псалмах, ніколи не залишай його», – радить святий Ромуальд Равенський. Бажання зберегти духовну свободу за всяку ціну, з якої випливала здатність перебувати в умовах максимального обмеження засобів для існування, – ось те, що з новою силою привертатиме нашу увагу і наново відкриватиме постаті святих, котрі обрали життя в тісному просторі монашої келії чи безмежному просторі пустелі.
«Церква в режимі онлайн»
Утім церкви не залишили своїх вірних цілком без богослужінь: у деяких храмах їх звершували щодня за обмеженої кількості вірних. Інші, переважно монастирі, залишалися відкритими лише для приватної молитви. Натомість архиєреї закликали вірних до участі в недільних і святкових відправах онлайн. Телебачення та інтернет, образно кажучи, зруйнували церковні стіни. Завдяки всепроникній мережі стіни храмів достоту стали прозорими. Практика онлайн-трансляцій була і раніше, але з неї користали переважно хворі та немічні. Натомість тепер все сталося навпаки. Мабуть, сам Джошуа Серль не сподівався, що так швидко і конкретно буде реалізована його метафора «церква без стін» як «церква в режимі онлайн». Останнє стало серйозним викликом для всіх церковних спільнот, адже специфіка інтернету і телебачення диктує жорстку селекцію. Мишка персонального комп’ютера чи пульт телевізора в цьому випадку достоту «немилосердні»: ніхто не терпітиме істеричних «возгласів» диякона, навіть якщо він патріарший, або сонно-мляве читання з папірця «младоєрея», навіть якщо він духовник поважної церковної інституції. Одразу виникає спокуса, яку ніхто й не трактує як спокусу: палець відпрацьованим жестом обирає опцію «гортати далі». Добре, якщо цей процес супроводжує думка «а що там у інших церквах», і пошуки зупиняться на проповіді молодого протестанта-конвертита, чий євангельський запал вселяє надію у непевних обставинах карантину. Перебуваючи безпосередньо в храмі, вірянин ще якось може абстрагуватися від невдалої проповіді або недолугого хору, зосередившись на іконі улюбленого святого і світлових ефектах полум’я лампадки. Але в режимі онлайн-трансляції церковного богослужіння це майже неможливо: все, що добре, ховається за лаштунками монітора, а недолуге разить із подвійною силою.
Не дивно, що «церква в режимі онлайн» викликала неоднозначну реакцію. Відомий блогер, якщо не помиляюся, Юрій Ситник, назвав переведення церкви в «цифру» чистим сатанізмом. Інші говорили про гнітюче враження, яке на них справила постать Вселенського Архиєрея Франциска на тлі масштабів безлюдної пустелі площі Святого Петра в Римі і майже порожнього величного інтер’єру базиліки під час Воскресної меси. Дехто збентежено запитував: «Невже це реальність, а не екранізація голлівудського апокаліптичного сценарію?». На все це накладалася сповнена суперечливої інформації ситуація довкола поширення вірусу, особливо його діагностики. Несила викласти увесь масштаб конспірологічних припущень, у тому числі й тези про гібридно-біологічну третю світову війну.
Безнадійно шукати правду в просторі «постправди». Від цього швидко виникає втома і бажання на пораду єврейського інтелектуала Ювала-Ноя Харарі перенести увагу на відео зі смішними котиками. Одне залишається певним – трагедії глобального масштабу вимагають глобальних відповідей, які, натомість, вимагають урахування всіх можливих чинників включно з політичними, соціально-економічними, медійно-екологічними та духовно-етичними.
Більшість, у тому числі й віряни з єрархами християнських Церков, сподіваються, що незабаром усе повернеться в звичне русло. Дарма, що цього року Великдень відбувся не за традиційним сценарієм – для переважної більшості в режимі онлайн. Останнім, що парадоксально, найбільше переймалися «однорічники» (так називають вірян, які відвідують церкву лише раз на рік – на Великдень). «Як то так? Ні баську, ні паску не посвятити…» – чути було збентежені розмови в чергах до продуктових ринків. Інші з відсотком гумору переповідали, як обряд «онлайн-освячення» нагадав їм 1990-ті роки з банками води перед екранами телевізорів під час сеансів екстрасенса Алана Чумака. Зрозуміло, що місія Церкви, а разом із тим кожного священника, не в здійсненні окремих ритуалів з елементами фольклорно-етнографічних традицій. Місія Церкви – поширювати Євангеліє про Царство Боже через проповідь і Святі таїнства. Саме євхаристійної присутності Христа бракувало тим, для кого християнство не в красі народних традицій і звичаїв, а в першу чергу таїнство щоденного досвіду Божої присутності, задля якого християни в усі часи йшли на найрадикальніші кроки. До яких тільки «винаходів» не вдавалися греко-католицькі священники в часи підпілля, перебуваючи в сибірських бараках і тюремних казематах, аби відслужити божественну літургію і причаститися Святих тайн.
На жаль, «Великий карантин» вийшов за межі Великого посту, а разом із ним подовжилися в часі усі запроваджені на державному рівні обмеження. Але не варто жити наївною вірою в те, що незабаром усе скінчиться і ми зможемо з полегшенням зітхнути, мовляв, минулося. Питання не в тому, що епідемія такого масштабу може повторитися. Людство переживало епідемії значно страшніші за кількістю жертв на кшталт «іспанки», яка на початку ХХ століття забрала до 50 мільйонів життів. Найбільше, що особисто мене вразило під час «великого карантину», це не полиці продуктових супермаркетів, які враз спорожніли у Європі та за океаном. Мене вразили споживачі, які ладні були битися за рулон туалетного паперу. Свідки, які вижили в умовах концтабору, переповідають, що більшість ув’язнених приблизно через тиждень перебування в нестерпних умовах починали втрачати ознаки людськості. На поверхню виходить грубий тваринний інстинкт боротьби за життя, який змінює до невпізнання поведінку інтелігентних і лагідних на вдачу осіб: за кусень хліба вони були здатні один одному вчепитися в горло. Але американський супермаркет – не концтабір із нестерпними умовами. Рулон туалетного паперу – не кусень хліба, від якого залежить один день життя. Що сталося з людьми? А найголовніше, як могло таке статися?
Як нам жити далі?
Після відносно короткого, хоч й масштабного «великого карантину» християнство вже не буде таким самим. Аналітики заговорили про «кінець споживацького християнства», позаяк уперше за багато років фейсбучно-інстаграмні сторінки не ряснітимуть блюзнірськими селфі біля плащаниці Господньої та фотографіями із гламурними великодніми кошиками. З другого боку, перехід у режим онлайн підтвердив тезу консервативних критиків на кшталт американського інтелектуала Рода Дрегера, що «битва за культуру програна, а Церква, чи Церкви, стала частиною обслуговуючого персоналу споживацького суспільства»1. Цілком очевидно, що рішення про перехід вірних від безпосередньої участі в храмових богослужіннях до онлайн-трансляції на час Великого посту і дальшого періоду після Воскресіння був вимушеним кроком Церкви, продиктованим надзвичайними обставинами. Тим паче, що схожі прецеденти вже мали місце в історії УГКЦ. Ті, що народилися і жили в часи радянського тоталітаризму, пам’ятають, як у підпіллі греко-католики збиралися біля радіоприймачів, щоб у такий спосіб взяти участь в трансльованій із Ватикану божественній літургії. Утім між актуальною ситуацією та підпіллям є одна принципова різниця: тоді за активну участь в трансляціях із Ватикану можна було потрапити до в’язниці. Натомість актуальне розуміння більшості вірян вимушеного переходу Церкви в режим онлайн випливало не лише з почуття послуху державним вимогам в умовах карантину, а й із пасивного, великою мірою несвідомого тлумачення життя Церкви за клерикально-споживацькою схемою: єпископи і священники є ті, що організовують церковне життя, а віряни – пасивні споживачі. Якщо умови греко-католицького підпілля загострили участь мирян, то умови «Великого карантину» спонукали їх до споживацтва церковного медійного продукту з екранів комп’ютерів та домашніх кінотеатрів. Людській природі властиво звикати до всього, особливо до комфорту. Останнє варто передбачити в майбутньому, адже не факт, що такого масштабу карантин, а може, й більший, зі строгішими вимогами, чекатиме нас у майбутньому не раз.
Спровоковані «Великим карантином» труднощі економічного характеру, що позначаться на історії людства подібно до «Великої депресії» 1930-их, також стануть серйозним викликом для Церкви. Не секрет, що головна частка добровільних пожертв на церкви в Україні надходила від українських заробітчан і малого бізнесу. Останній зазнав неймовірних збитків, інші часто взагалі втратили роботу. Про сферу освіти і культури зайве говорити. Улюблена «мантра» українських державних мужів «відродимо економіку, а тоді візьмемося за культуру» звучатиме тепер із подвійною силою. Єдина галузь, яка цими днями підраховує неймовірні прибутки, це інформаційні технології. Авжеж, попит на їхню продукцію під час «великого карантину» зріс, у тому числі завдяки онлайн-трансляціям церковних богослужінь. Імовірно, Церкву спонукатимуть надалі покращувати і розвивати свій інформаційно-медійний контент, себто бути все більш віртуальною і менш конкретною, живою. Останнє всіляко підігріватимуть не менш відомою «мантрою» про те, як Церква «повинна йти в ногу із сучасним світом, більше думати про сучасну молодь, котра не йде до храмів, а перебуває в соцмережах». Натомість соціально-харитативні та духовно-культурні проєкти Церкви будуть заморожені, якщо не зупинені.
Тож чи залишився ще якийсь простір для надії в цьому «постхристиянському» світі «великих карантинів» і «великих депресій»? Саме від здатності створити простір євангельської надії, а не від уміння йти в ногу із сучасним світом залежатиме сьогодні успішність Церкви. В усі часи катастроф і катаклізмів, які переживало людство, а разом із ним християнські Церкви, простір надії формувався після радикально поставлених запитань: «Кого ми шукаємо?» і «Як нам жити далі?». Саме ці питання поставили перед собою засновники «Нортумбрійської спільноти», про що мовилося на початку в контексті книжки Серля.
Такий же пафос проймає книжку американського інтелектуала Рода Дрегера, автора бестселера «Шлях Бенедикта». Обидва автори походять із протестантського середовища. Попри різницю в політичних поглядах (Серль симпатизує лівиці й «теології визволення», а Дрегер – представник американських консерваторів) обидва шукають відповідь на своє питання щодо пристосування древніх чернечих традицій до сучасних умов. Останнє не виключає мирян, а радше запрошує їх долучитися до духовних практик так, як це пропонує найвідоміша такого типу спільнота братів Тезе. Втім те, що найбільше приваблює в древніх чернечих практиках, це духовний нонконформізм, якого так бракує актуальному «постхристиянському» світові. Чернеча безкомпромісність завжди була джерелом натхнення і надії в найекстремальніших умовах життя, активуючи неймовірні внутрішньодуховні резерви людини. Максимальна духовна концентрація внутрішньої уваги, до якої метафорично закликає святий Ромуальд Равенський: «Спостерігай за своїми думками, як хороший рибалка спостерігає за рибою», дуже знадобиться у світі, перенасиченому інформацією та суперечливими повідомленнями. Духовна концентрація змушує відвести погляд від монітора, у тому числі й від «церкви в режимі онлайн», і скерувати його в альтернативний простір внутрішнього життя – простір автентичної християнської свободи «церкви без стін».
о. Олег Гірник
