«Поміж добром і злом не вперше
затерлася стара межа:
від споконвіку людське серце
гріховна роз’їдає ржа.
І знов зловісним квіттям зла
духовність людська зацвіла…»
Це слова з «Пісні божественному Учителеві» Костя Вагилевича – родича члена «Руської трійці» Івана Вагилевича. Автор – січовий стрілець, вояк УГА, радник президента Карпатської України отця Августина Волошина, вимушений емігрант, якщо коротко, досвідчений чоловік, який жив, творив і не зневірився в період криз свого народу. Збірка «Триєдиність», в якій була уміщена ця поезія, вийшла в Канаді у 1968 році, коли Україна була окупована атеїстичним режимом і вільне релігійне життя тут було неможливе. Але Кость Вагилевич не опустив рук – він діяв, розумів дух темної доби, вірив, що все так не буде, і став одним із голосів, що вели до духовного оновлення.
Як на мене, низкою сюжетів доля цього поета відсилає нас до старозавітної історії повернення Якова до Обіцяної землі, викладеної в Книзі Буття. Вагилевич був на чужині, як Яків, він знайшов сім’ю на вигнанні, але прагнув повернутися додому, як Яків, уперто плив проти течії і боровся, не нарікаючи на Бога, але в цій боротьбі домагаючись благословення, як це робив Яків у таборі Пенуїл біля потоку Яббок (Бут. 32, 23-31). Яків після цієї боротьби «кульгав», але вистояв. Так само й Вагилевич.
Я зумисне звернувся до маловідомої історії призабутого, хоча й дуже талановитого та віруючого українця. Зробив це тому, щоб кожен із нас міг в історії Костя Вагилевича побачити не тільки приклад, а й заклик до порівняння із собою. Цей український поет не героїзував своє життя і боротьбу, як мільярди людей по всьому світі тепер не героїзують пандемію коронавірусу. Усі просто хочуть вижити, але одні роблять це методами соціального дарвінізму (виживе найсильніший і найспритніший), а в інших і в цей складний час у свідомості бринить Симоненкове «Ти знаєш, що ти людина?». Є такий вислів: «Важкі часи вимагають складних рішень». Його часто тлумачать в економічному ключі як вимогу економити тощо. Та насправді найскладнішими рішеннями є ті, що пов’язані не з відмовою від побутових звичок, а із самоаналізом, переоцінкою цінностей. Це не та чи та звичка веде до кризи, а цінності, які цю звичку породжують. Існує не просто звичка мовчати, бачачи несправедливість, або не помічати її, а моральне зіпсуття, яке руйнує соціум. Дороги в тій чи тій країні розбиті, а чиновники безкарні не через звичку, а через втрату цінностей. Коли людина не чинить іспиту свого сумління, то в її душі шириться тьма, яку прикривають зовнішніми речами, навіть брак віри втаюють блиском обрядовір’я та поклонінням зовнішнім речам… Недарма ще апостол Павло риторично запитував галатів: «Невже бо ви такі безглузді? Почавши духом, завершуєте тепер тілом. Невже стільки ви натерпілися марно?» (Гал. 3, 3-4). Слова апостола звучать дуже сучасно. Пандемія коронавірусу дуже чітко показала, що може статися, коли люди абсолютизують зовнішнє і забувають про суттєве. Таки не форма, не мімікрія і не вдавання здатні рятувати людину. Це здатна робити тільки ціннісна дія, що корениться у вірі.
Саме думкам про сутність віри, її розуміння присвячене це число «Патріярхату».
Володимир Мороз
