Дякуємо Всевишньому Триєдиному Господу Богу, що дав нам цю нагоду знову зустрінутись разом з приводу радісних свят Христового Воскресіння. Це величне свято свят, яке визначує дорогу і суть нашого туземного життя, від якого залежить наше потойбічне життя. Тому ми називаємо Христове Воскресіння святом, яким відкриваються широко двері наших надій й оптимізму.
Прихід на землю Христа Господа, яким започатковано Новий Завіт, не був запереченням Старого Завіту, але його доповненням. Доповненням була одна найголовніша і основна Заповідь Божа, яка є основою основ Христової Церкви — Любов. Ця заповідь, сили якої не можна зміряти, але вона розтоплює залізо. На жаль, немає для цього зараз достаточно часу, щоб провести широку аналізу цієї заповіді. Незаперечним фактом є, що на цій заповіді Любові спочиває Христова Церква, яка у порівняльно скорому часі відзначить дві тисячі років. Це довгий і не легкий шлях. Майже дві тисячі років тому поставлено вирок смерти Ісусові Христові, а тим самим Його Церкві. Такі вироки Христовій Церкві ставили на протязі того часу не раз, але безуспішно. Ми ж є безпосередніми свідками, як найбільший ворог Христової Церкви, антихрист, яким був Радянський Союз і здавалось, що немає сили, яка могла б його подолати і розлетівсь, як миляна банька. Подумаймо над цим, хіба ж це не вияв Божої волі — Любови?
Ми зібрались тут, щоб у дещо ширшому крузі відмітити в особливо-святочній формі це свято свят
Христове воскресіння і, щоб з приводу цієї радісної хвилини поділитись свяченим і заспівати це безсмертне Христос Воскрес, що смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував. Вдумаймось у глибину змісту цих слів і їх небесно-хоральну мельодійність, яка нас підносить до небесних висот.
Перед нашими очима пробігають кадри неповторно-унікального життя Ісуса Христа, який прожив 33 роки. До тридцятого року Його життя ми не багато знаємо. З тридцятого року життя Ісус Христос починає свою месіянську працю: збирає рибалок, які стають його апостолами, себто його посланцями для виконання завдань, творить чуда, виголошує Нагірну проповідь, що стала програмою Христової Церкви, воскресає Лазаря і кінцеві акорди його життя, які відбуваються на протязі одного тижня, починаючи від Вербної Неділі, себто від осанна до трагічної Великої П’ятниці, розп’яття і третього дня після смерти, неділі, Його світлого Воскресіння. Ці події занотували чотири євангелисти. їх записи є дуже сухими, без захоплень і зворушень.
Хтось міг подумати, що Ісуса Христа прирекли на смерть без суду. Водження Ісуса Христа від Анни і Каяфи до Ірода і Пилата, що це було собі звичайною формалістико, але, насправді, так не було. До речі, Христа судили два суди. Одним був релігійний, який творив жидівський сенедріон, а суддями були первосвященики Анна і Каяфа. Але релігійний суд не міг засудити будь-якого злочинця на смерть, бо Талмуд так був сформульований, що не давав такої можливости цього зробити, а крім цього релігійний суд не міг виконати вироку смерти, це мусів зробити цивільний, себто політичний суд (римляни), який судив Христа на основі фактів релігійного суду. Не було для цього фактів, щоб засудити Христа на смерть, але тиск сенедріону і товпи були так сильні, що Пилат не міг не засудити Ісуса Христа. Ні більше, ні менше політичний суд засудив Ісуса Христа на смерть. Євангелисти занотували кожний крок останніх годин життя Ісуса Христа, включно з покладенням його до гробу.
Незаперечним залишається факт, що ніхто не бачив, як Христос воскрес. Ні один з євангелистів про це не згадує ні одним словом, вони відмічають, що гріб знайдено досвітом, в неділю, порожнім.
З розп’яттям Ісуса Христа кінчається перше туземне життя і починається друге, яке триває від воскресіння до вознесіння. Ось, це друге життя на землі Ісуса Христа є дуже важливе, бо воно не тільки утверджує перше життя, привертає віру в апостолів, а водночас визначує майбутнє Христової Церкви, яка стала людською і Божою інституцією на землі. Звичайно на цьому можна б поставити крапку і сказати амінь, але це було б не скінченою думкою і звуженням питання Христового Воскресіння. Події, які мали місце майже дві тисячі років тому, ми можемо їх бачити і в наш час.
Але на хвилину пригляньмось на певні парадокси фактів. Як вже було вище сказано, що ніхто не бачив, як Христос Воскрес. Сторожа, що була біля гробу побачила, що в гробі немає Ісуса Христа й з переляку втікла до міста. Коли сторожі опритомніли, то зрозуміли, що вони, як вояки не сповнили свого завдання і побоялись кари. Вони, щоб якось вийти з тієї ситуації, вирішили піти до Сенедріону й сповістити про це. Вояки розповіли, що сталось і ті книжники і фарисеї повірили, що Христос Воскрес, але сторожі підказали, щоб вони говорили, що тіло Ісуса викрали апостоли.
В той же час апостоли, які були свідками багатьох чуд Ісуса Христа, який їм говорив, що він буде мучений і розп’ятий, не могли пережити трагічної п’ятниці. Ще в останній хвилині сподівалися, що Христос розп’ятий на очах товпи зійде з хреста. Перед їх очима була закрита істина, що спасіння приходить через терпіння, муки і смерть до воскресіння. Коли, перша, Марта Магдалина сповістила, що Христа нема, а потім ті ж самі жінки мироносиці принесли апостолам вістку, що Христос Воскрес, то вони не хотіли в це повірити. Тут треба додати, що в той час вістки, що їх приносили жінки, не брались серйозно. І водночас постає питання, а чому сталось так, що першими вістунами про Христове воскресіння були жінки? На це немає відповіді богословів. Отже, віра апостолів після розп’яття була захитана й тому друге життя Ісуса Христа на землі було конечне. Ісус Христос з’являвся апостолам, подорожнім і іншим, не як дух, але як фізична особа. Коли Христос, після воскресіння, з’явився серед апостолів і сказав до них: «Мир вам, хай не лякається ваше серце», своєю фізичною появою вказав, що він той сам, якого розп’яли і похоронили у гробі. В цьому пляні потрібна також відома історія св. ап. Томи. Христос у зустрічі з апостолами, як пише євангелист Йоан, промовивши «Як мене послав Отець, так я посилаю Вас», дихнув на них і сказав їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються». Такими словами Христос передав апостолам керму Церквою.
Перед своїм вознесінням Ісус ще дещо натякав на одну подію, яка мала сповнитись. Цею подією було зіслання Святого Духа. Апостоли були дуже цікаві, що це може бути. І підсували Йому побажання, кажучи: «Господи, чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?». І далі продовжали, що Ізраїль від довшого часу немає політичної свободи… Звичайно, Ісус, що воскрес із мертвих міг дуже легко й це чудо здійснити, себто воскрести Ізраїль. Ісус відповів: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі. Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками у Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж до краю землі». Тим Христос сказав, що він прийшов для всього людства, а не для якогось одного народу. Як знаємо, що на цьому тлі спорив апостол Павло з Петром, бо останній вважав, що християнами повинні бути тільки ті, що були обрізані. Павло був проти, тому ми не раз чуємо, що Павло є апостолом народів.
Друге життя на землі Ісуса Христа кінчається з хвилиною, коли Він разом з апостолами дійшов до вершка Оливної Гори і піднісши руки до благословення і вознісся у небеса. З того часу почала діяти Церква, Основник якої вознісся в небеса.
Христове Воскресіння повинно нас утверджувати у воскресіння нашої Української Церкви, української держави. Виглядає, що нам тяжко повірити у наші воскресіння, як у той час апостолам у воскресіння Ісуса Христа.
Хіба ж не є незаперечною правдою, що коли наша Церква в Україні, спершу, була поставлена поза букву закону й була ліквідована, але фактично вона перебувала в катакомбах. У той час ми її називали «Мовчазна Церква», але тоді ми її голос чули, а сьогодні, коли вона воскресла й вже шостий чи сьомий рік вільно розвивається, ми її пробуємо не чути, а часом наша віра починає навіть погасати. Хіба ж це не парадокс нашого часу. Ви ж дуже добре пригадуєте, що сильні того світу, маю на увазі релігійно-церковні сили, намагались воскрешати нашу Церкву страдницю у рамках Чотиричленної Комісії. Але Всевишній Господь перекреслив їх пляни і воскресив нашу Українську Церкву до нового воскреслого життя. Правдою є також, що ж ті самі сили стараються воскресшу Українську Церкву обмежувати… Але треба вірити, що наша Церква при Божій допомозі переживе й те, й дочекається свого Мойсея.
На наших очах, як я згадав на початку, розпавсь Радянський Союз, як миляна банька. Ще до тепер ніхто не доказав, які сили нівелювали, здавалось не поборну тюрму народів, яка розпалась на протязі короткого часу. На її пожарищі воскресли нові держави і між ними воскресла Україна. І знову, чи це не парадокс? Коли Україна була повністю поневолена й лежала на межі, майже, тотального, фізичного й духовного знищення, ми тоді більше вірили в силу й витривалість українського народу, як тепер, коли Україна появилась на картах світу, як незалежна, соборна й самостійна держава, яку відвідують державні мужі світу, США, Англії, Франції, Італії, Китаю, Голяндії, Німеччини і т.д. Хіба ж це не парадокс. Нам часом тяжко зрозуміти, як вчорашні комуністи, а між ними і вислужники чужих сил, а навіть мучителі й переслідувачі нашого народу сьогодні стали українськими Павлами, носіями української державности. Вони сьогодні вирішують долю української незалежности. І повірте, вони це роблять віддано й щиро. При цьому слід пам’ятати про те, що в людини є неможливе, то у Бога все є можливе. Виконавцями Божої волі можуть бути різні люди. Ми повинні собі пригадати і пам’ятати ціль розп’ятого Христа. Він, Ісус Христос, розп’ятий на хресті просив Отця Господа не пімсти для своїх убивців, але прощення, кажучи — «вони не знають, що роблять».
Воскреслий Христос вислухав наших довгих і щирих молитов і послав нашому народові волю і свободу та воскресив нашу страждальну Українську Христову Церкву.
Микола Галів
