Священик Антоній Казновський народився в 1878 році в м. Бучачі на Тернопільщині в родині багатого купця. Родина Казновських була багатодітною, але вижив тільки один — Антоній, тож батьки вирішили присвятити подальше життя сина служінню Богові. Антоній в дитинстві переніс важку недугу – туберкульоз костей, мав праву ногу значно коротшу, але це не завадило йому блискуче вчитись, одержати теологічну освіту у Львові, одружитися з Теодозією Глібовицькою і висвятитися на священика. Родина о. Омеляна Глібовицького, шануючи заповіти свого батька о. Михайла Глібовицького, була послідовником ідей Маркіяна Шашкевича, тож недивно, що о. Антоній Казновський активно взявся до плідної душпастирської праці, а отже і до праці над національним відродженням нашого народу. В і 905 році під час богослужіння на свято Чесного Хреста помирає о. Омелян Глібовицький, залишаючи вдову Євгенію та семеро сиріт, з яких тільки одна Теодозія доросла, а наймолодший Василь мав один рік. По волі митрополита А. Шептицького о. Антоній Казновський стає парохом с. Глубічок Борщівського повіту з умовою, що він повинен виховати осиротілих дітей.
О. Антоній з Теодозією виховали і дали освіту всім сиротам і своїм п’ятьом дітям. Наймолодший із сиріт — Василь Глібовицький — виявився найздібнішим. Після закінчення богословії, будучи стипендіятом Митрополита А. Шептицького, студіював журналістику в Німеччині, Бельгії, Франції. Після повернення до Львова був референтом Митрополита в справах молоді, заснував молодіжне християнське товариство «Орли», видавав одноіменний часопис. Згодом був генеральним секретарем професора Кубійовича, заступником редактора «Краківські Вісті». Помер під час II Світової війни при невідомих обставинах.
Своїх дітей родина Казновських виховала у християнсько-патріотичному дусі. Старший син о. Антонія, Володимир Казновський, за свою патріотичну діяльність відбув 23 роки каторги в Мордовських таборах, а наймолодший Богдан, в 17 років був закатований енкаведистами в Умані. В 1941 році дочка Марія Олексіїв таємно надавала медичну допомогу бійцям УПА.
Священик Антоній Казновський, будучи паро- хом в селі Глубічок, ревно займався душпастирською роботою в церкві й громадським життям в селі та повіті. Разом з парафіянами збудував будинок для рідної школи, де навчання проводили сестри служебниці, збудував будинок для читальні «Просвіта», організував товариство тверезості та молодіжне товариство «Сокіл», приймав активну участь, в тому числі й матеріяльну, в розбудові Центросоюзу в Борщеві.
В його домі бували в гостях Іван Франко з родиною, В. Щурат, І. Труш, Богдан, Левко й Микола Лепкі. Останні були тіточними братами дружини Теодозії.
При польській владі о. Антоній часто відстоював інтереси своїх скривджених парафіян. Під час німецької окупації виступив проти незаконних репресій українського народу, примусового вивезення молоді на роботу в Німеччину, за що був заарештований і засуджений на смерть. Синам вдалось викупити його від гестапівців за родинні дорогоцінності; у списках окупантів він числився мертвим, тому не міг повернутися в село і виїхав у маєток своїх батьків, який знаходився в Гаях біля Бучача.
Митрополит А. Шептицький дав дозвіл відкрити каплицю в Гаях і передав ризи і чашу о. Антонію. Напередодні наближення фронту родина Казновських виїхала на Покуття до старшої дочки Марії Олексіїв. На возі зібрані невеликі достатки, але серед них найцінніше: дари Митрополита А. Шептицького.
Зі зміною німецьких окупантів на більшовицько-московські, зокрема після псевдособору, посилюються репресії на греко-католицьких священиків. Цей час застав о. Антонія в селі Дора біля Яремча Івано-Франківської області. Тут він говорить свої пророчі слова: «Ой, порізнить нас Сталін своїм Московським православ’ям», що вилилося в міжконфесійні чвари аж до наших днів.
В хатині над Прутом, в селі Дора, він разом зі своїм учнем М. Косилом (тепер греко-католицький священик) проводить богослужіння у своїй катакомбній каплиці, де збирається багато людей, а серед них юди. Перед зібраним народом о. Казновський відважно проповідує правду про греко-католицьку віру, викриває облудне насильницьке московське православ’я.
25 червня 1958 року о. Антонія Казновського й М. Косила викликають на суд, з якого вже не повертаються до дому. Восьмидесятирічного священика засуджено за статтею 56-21 і 154 ККУРСР на рік ув’язнення і 5 років заслання, а молодому М. Косилу дають аж 2 роки тюрми та 10 років заслання. Одразу ж після суду, не давши попрощатись з рідними, взяти теплий одяг, вантажівкою відвозять до Івано-Франківська, а дальше в Жданівську тюрму.
Одразу по приїзді до Жданова (тепер м. Маріюполь) до нього приходять незнайомі віруючі, приносять передачу. В таборі здобуває глибоку пошану серед арештантів і навіть серед охоронців, бо вміє після важкої праці розрадити добрим словом, володіючи хистом проповідника, розповідає історію церкви або ж просто казки. Прийшло Різдво 1959 року. Священика Антонія вже знає багато віруючих Маріюполя, які спішать кожний день до іншого місця, до колючого дроту табору, щоб послухати як читає Святу Літургію, спираючись на палицю старенький отець Казновський.
За Різдвом прийшов Йордан і всі ці дні отець підходив до дроту, де збирався віруючий люд і говорив Святу Літургію.
Старенький організм не витримав простуду й, коли вже не зміг піднятися з нар за два дні до смерти, передбачив день і годину своєї кончини: п’ятниця, 13 лютого 1959 року, третя година п’ять хвилин ранку. Передбачення власної кончини дало змогу віруючим підготуватись і викупити затин тіло о. Антонія в охоронців. Пізнали його тіло з-поміж інших, бо мав коротшу праву ногу. Тож каліцтво його було не карою, а винагородою Бога, бо міг і по смерти служити національному й релігійному пробудженню, окраденого комуністами, нашого народу.
Віруючі спорудили могилу, поставили невеликий пам’ятник з хрестом і написом, повідомили родину, завдяки котрим внуки відвідали могилу многостарждального дідуся. Бажання перевести останки в родинну гробницю в м. Бучач родина не змогла здійснити.
З 1994 року міста Львів та Маріюполь стали побратимами. То ж до Маріюполя поїхали численні делегації зі Львова. І ось, на свята Шевченківських днів в 1995 p., туди поїхала сподвижниця «Просвіти» п. Ярослава Ясницька. Вона повезла від мене прохання до віруючих Маріюполя розшукати по фотографії на цвинтарі Каменському біля радгоспу «Зірка» могилу дідуся отця Антонія Казновського. Шановні добродійки патріотки, трудівниці на освітянській ниві Наталія Лантух, Валентина Мальцева, Валентина Мороз і Лариса Лєвіне віднайшли могилу й передали під опіку вихователям і дітям садочку ч. 122 радгоспу «Зірка». Тож біля могили о. Антонія Казновського збираються патріоти Маріюполя, а часто й львів’яни, щоб віддати шану священикові патріотові, борцеві за правду віри Христової, за свій знедолений народ.
Могила стала символом незнищенності пам’яті всіх безіменних захоронень мучеників патріотів.
Ольга Онутчак-Олексіїв
Львів, Україна
