Під такою назвою з’явилась цікава стаття Галини Могильницької,
що була надрукована в газеті «Чорноморські Новини», за б жовтня 1996 р.
на сторінці під заголовком «Події, факти, коментарі». Стаття є присвячена чотиристаріччю Берестейської Унії. До речі, спільний лист з Одеси
авторки статті Г. Могильницької був надрукований у попередньому числі журнала «Патріярхат», у якому згадувалася ця стаття і ми заповіли, що запізнаємо наших читачів з її змістом, що зараз і робимо. Авторка вдало звертає увагу на суттєві елементи тих подій і висуває багато цікавих думок, які заслуговують на увагу.
Редакція
Рівно 4 століття тому, 6 жовтня 1596 p., в старовинному українському місті Бересті зібралася сила-силенна люду, щоб на соборі вирішити питання про майбутню долю української церкви, а відтак — і про майбутнє нації. Всіх привело на собор щире бажання загального добра. Та, як то часто буває, добро це уявлялось по-різному. Тому замість одного собору відбулося два, рішення на них були прийняті цілком протилежні. Одні — на чолі з митрополитом київським і більшістю єпископів — підписали церковну злуку (унію) з Римом, другі ж оголосили їх апостатами, зрадниками.
Відлуння цієї події досить часто й нині тривожить наш національний організм, хоч далеко не всі ми знаємо, що ж саме і чому відбулося у Бересті, й що являє собою та Берестейська унія, ювілей якої відзначає нині значна частина нашого суспільства.
Щоб відповісти на ці питання, слід звернутися до історії. Князь Володимир, як відомо, охрестив Русь в 988 році, коли Вселенська православна церква була єдиною і різнилася лише обрядом. Через 66 років по тому царгородський патріярх Керуларій і папський легат Гумберг в розпалі полеміки кинули один на одного анатему, й церква розламалася на східну, яку стали називати православною, і західну, яку стали називати католицькою.
Київська церква залишилась в юрисдикції Царгороду, звідки прийняла хрещення. Після татаро-монгольської навали життя на Київських землях — як політичне, так і духовне — завмирає. Нещастя спіткало, на жаль, і Царгород, що був зруйнований внаслідок сумнозвісного 4-го хрестового походу. Отож, царгородський патріярх (разом з імператором) сидить в Нікеї і, звісно, не має змоги дбати про спустілу Київську митрополію. Турботу про неї бере на себе Данило Романович — князь Галицько-Волинського князівства, яке перебрало функції держави після занепаду Києва. Він відправляє в Нікею ченця Кирила на висвяту. Повернувшись в титулі митрополита київського й всієї Руси, Кирило, одначе, дуже швидко втікає із «татарського» Києва в значно спокійніший Володимир на Клязьмі. Слідами його йдуть і наступні митрополити «київські», що багато роблять для зміцнення Московської держави (див. в історика В. Ключевського про цей період), але зовсім не дбають про людність Київських земель. Князі галицькі, а від чверті XIV століття — й князі Великого Князівства Литовського, до складу якого вже при Гедимині входить Київ, починають довгий змаг за власну (не по назві, а по суті) митрополію. Цьому рішуче противиться Москва, розуміючи роль церкви в зміцненні держави й не бажаючи такого зміцнення своїх сусідів. Це, можливо, головна, але далеко не єдина причина того, що московські володарі підкупами та щедрими подаяннями домагаються від ослабленого хрестоносцями, а далі загроженого турками царгородського патріярхату скасування всіх митрополій в Галичині та Литві, щойно такі бували відкриті. Окрім, зрозуміло, київської, що, як ми вже знаємо, лише за назвою була київською.
Таким чином, протягом майже двох століть київська катедра, авторитетом та іменем якої безоглядно користала Москва, залишалася фактично «вдівствуючою», а духовенство та паства — повністю позбавленими духовного проводу. Така невпорядкованість релігійного та церковного життя призвела до того, що, потрапивши внаслідок Люблінської унії (1569 р.) під прес католицької влади, ослаблена організаційно й духовно Українська Православна Церква не знайшла в собі внутрішніх сил для належного опору.
Справжнім нещастям, що деморалізувало Церкву, було право патронату та «подання хлібів духовних», згідно з яким король чи патрон-опікун (або точніше — власник) монастиря чи церкви що стояли на його землях, міг вільно розпоряджатися ними: продати, дати в посаг, віддати за борги чи надати в користування будь-якій особі. Часто церкви, монастирі й навіть єпископські катедри подавалися «як хліб духовний» світським людям, з умовою прийняття відповідного сану. Про богословську підготовку та рівень духовности таких єпископів, ігуменів чи архімандритів можна лише здогадуватись… Та бувало (і то досить часто!), що єпархіями керували (чи, вірніше, грабували їх) т.зв. «наречені» єпископи, десятиліттями не приймаючи сану, а в монастирях разом із сім’ями чи коханками насолоджувалися життям «ігумени»-миряни.
Виникає запитання: чи могла Українська Православна Церква опиратися цим згубним чинникам, санкціонованим католицькою владою? Позитивну відповідь можна дати лише в умовному способі: могла б, якби мала безперервну традицію організованого й здисциплінованого церковного життя.
Могла б, якби більш ніж на 2 століття не була позбавлена духовного керівництва.
Звертатись по захист було нікуди. Царгородські патріярхи з 1453 року остаточно ставши підданими турецьких султанів, що маніпулювали ними в здійсненні своєї зовнішньої політики, обмежували свою позитивну участь в житті нашої Церкви лише затвердженням настановлених королем митрополитів. Таке далеке й таке поверхове керівництво було, як висловився історик церкви проф. І. Чистович, «гірше, ніж коли б його взагалі не було». За 6 століть, що минули від хрещення до унії, лише один царгородський патріярх — Єрема II відвідав Україну (1589) та й то — повертаючись із Москви, де за милостиню, надану московським царем та боярами на відбудову царгородських святинь, ввів, нарешті, «в канон» московську Церкву, яка після самочинного відділення її від київської митрополії в 1448 р. майже півтора століття існувала як «неканонічна» й «самосвятська» (користуюся лексикою сучасних отців церкви Московського патріярхату). Перебуваючи в Україні, Єремія II зробив і таку, назагал, добру справу, як надання ставропігії (тобто, безпосереднього підпорядкування їх царгородському патріярхові, минаючи місцеву церковну владу) церковним братствам. Отримавши «вільну руку» в церковному управлінні, вони багато відтак зробили для ширення освіти й духовности в Україні.
Проте й ця добра справа, здійснена поспіхом, без достатньої мотивації та правового забезпечення, породила багато непорозумінь. Десь чи не першим приводом (поняття причини і приводу, очевидно, всі розрізняють…) для початку унійної акції були саме непорозуміння, що виникли між Львівським ставропігійним братством та єпископом львівським Гедеоном Балабаном, який і заініціював унійний процес. Причини ж цього процесу, як ми бачили вище, лежали в цілковитій безправності Православної Церкви і духовенства та повній незахищеності її з боку Царгородського патріярхату від свавілля католицької влади і шляхти, що призводило до духовного розкладу й занепаду всього церковного життя.
«Промоторами» унії стали владика луцький Кирило Терлецький та Іпатій Потій — єпископ берестейський і володимирський. Гедеон Балабан відійшов від унійного руху. Разом з єпископом перемиським Михаїлом Копистенським вони залишилися єдиними українськими єпископами, що унію не підписали. (Цікаво, що саме ці питомо галицькі єпископії приєдналися до унії найпізніше — лише через 100 років після її запровадження. Це слід би пам’ятати тим, хто вважає унію — витвором галичан).
Змінив своє ставлення до унії, яку спершу гаряче підтримував, і кн. Костянтин Острозький. З огляду на те, що розумів унію не як просте підпорядкування Української Церкви Риму, а як всеохопну злуку східної і західної Церков у молитовному єднанні, тобто повернення Вселенської церкви до того природнього стану, в якому вона була до Керуларіївського розламу. Унійні артикули князя ще раз засвідчують глобальне мислення цього державного мужа й під цим оглядом, вочевидь, був він єдиним, кого під ту пору цікавили саме релігійні проблеми.
Приємно це комусь сьогодні чи ні, але передунійні документи (грамоти православних єпископів королю, Сокальські артикули 1594 р.) свідчать, що не догматичні й не релігійно-ідейні питання, а виключно житейські мотиви, пов’язані земним існуванням Церкви, турбували організаторів унії. Історики церкви (І. Власовський, О. Лотоцький) підкреслюють, що в цих документах немає догматичного протиставлення вір чи потрактування католицької віри як «спасеннішої», «благодатнішої», аніж православна. Йдеться про урівнення в правах, про представництво в сеймі, про принцип засадження катедр та потребу викорінення негараздів у церковній практиці…
Отож, 6 жовтня 1596 року, після підписання Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким відповідних актів у Римі, в Берестю з’їхалась сила-силенна люду. Дуже довгим, колоритним міг би бути перелік представництв як з боку прихильників унії, так і з боку її противників. Принаймні, антиунійників було більше й представляли вони значно ширші верстви населення. Представництво прихильників унії мало офіційний, урядовий характер. Кольориту антиунійному представництву надавав князь Острозький з гарматами і військом, якого було так багато, «жеби могло всіх, як мух, передушити» — так, принаймні, розповідає «Антиррисис» — твір тогочасної полемічної літератури. Були серед прибулих на собор і представники від східних патріярхатів. Царгородський прислав свого екзарха, протосинкела Никифора.
Не знайшовши порозуміння, якого прихильники унії, маючи папську буллу «в кишені» та підтримку влади, не дуже й шукали, представники одного народу, що зібрались в одному місті й з одного питання, провели 6-9 жовтня 1596 р. два Берестейські собори, на яких прийняли й подали на затвердження королеві два цілком протилежні рішення. Чиє рішення було затверджене королем — гадати не треба. В окружній королівській грамоті було оголошено про «низложення» Балабана, Копистенського та їх прибічників, а екзарха Никифора оголошено «турецьким шпигуном» (он як «служба безпеки» працювала!..) й кинуто до в’язниці, де він, бідолашний, і помер — ще один доказ того, який захист міг дати своїм підданим у Речі Посполитій константинопольський патріярх…
Отака, може, не всім і не в усьому приємна правда про події, що відбулися 400 років тому в Бересті. Гіркою правдою є й те, що події ці поклали початок кровопролитним внутрінаціональним битвам «за рідну віру», бо ж коли шановні православні отці святили ножі гайдамакам, то вони, очевидно, не наказували їм питати національність зарізуваних.
Але що ж, власне, зробила та унія, що через неї треба було проливати стільки своєї ж, української крови, та ще й донині чубитися? В чому саме полягала ота «зрада віри»? Яка шкода була нанесена рідному православ’ю, що його треба було боронити аж такою кров’ю?
Думається, що на ці питання час уже відповідати без упереджень і пристрастей.
Отож, повернімось до Риму, де після урочистого проголошення унії 25 грудня 1596 р. та зачитання папської булли «Magnus Dominus» («Великий Господь»), владики Іпатій Потій та Кирило Терлецький вперто домагаються аудієнції з папою Климентієм VIII. Додому вони вирушать тільки через 2 місяці, після того, як папа видасть ще одну буллу, відому під назвою «Decet romanum pontificet» («Годиться римському архиєрею»…). Не так давно документ цей — здається, вперше за час свого існування — був перекладений сучасною українською мовою та опублікований в журналі «Патріярхат» (США), ч. 3. 1994 р.
«Ми… (тобто папа римський — Г.М.), — говориться в буллі, — одобрили й погодились на всі обряди й церемонії, встановлені на зразок святих грецьких Отців у богослужбах, у святій жертві Літургії, в уділюванні Святих Тайн та інших священних функціях…». Далі в документі потверджується давнє право Української Церкви вільно, без будь-яких зносин з Римом чи з ким іншим, обирати єпископів та митрополита, який, одначе, має бути потім затверджений Римом (раніше затверджувався Константинополем). Папа ж бере Церкву під свою безпосередню опіку, поминаючи польські католицькі структури. Якщо згадати, який вплив мав Ватикан на королів-католиків, то стане зрозумілим, що така пряма підлеглість Апостольському Престолу була неабиякою підтримкою Церкви.
Можливо, й мають рацію ті історики, які твердять, що Рим і Польща мріяли використати Берестейську унію як трамплін для повного покатоличення та спольщення України і для поширення католицької експансії на схід. Можливо, що якби історична доля Польщі склалась трохи щасливіше, то щось із цих далекосяжних плянів і було б осягнуто. Але ми домовились не фантазувати на тему, що було б, якби було не так…, а говорити лише про те, що було реально. А реально — нічого страшного не було. Вся «зрада вірі» зводилася лише до того, що замість царгородського патріярха мав поминатися папа римський, а до символу віри в частині про походження Святого Духа додавалося слово «… і Сина». То чи ж є це такою вагомою причиною для пролиття крови? Хто б що мені не говорив, а я ніяк не можу змусити себе повірити в те, що Петру Сагайдачному ночами не давала спати проблема: а від кого ж таки походить Святий Дух? Як і не повірю і в те, що патріярх царгородський був настільки дорогий і милий серцю Гонти, щоб він через поминання йог мав аж своїх рідних дітей порізати… Не різалось же чомусь наше славне козацтво, коли кількома десятиліттями пізніше замість того ж таки, такого дорогого царгородського патріярха, скрізь стали дружно поминати московського…
Мабуть, або ми таки були несповна розуму, або нам слід пошукати, хто стояв за тією різаниною, та ще й добре роззирнутися довкола: а чи не стоїть отой «хтось» і досі десь поблизу?
І все ж, попри згадані болючі наслідки, Берестейська унія мала велике значення для культурного розвитку України. Вона активізувала суспільну думку, що породила, власне, цілий новий літературний жанр — полемічну літературу. На роль унії в культурних зносинах із заходом вказував І. Франко. «Не цураючись греко-руських традицій, — писав він, — унія відчинила наростіж двері для впливів західних на нашу суспільність… Борючись з унією, православні верстви все-таки багато переймали від неї».
«Першою злощасною помилкою польського уряду в справі унії» польський історик єп. Ліковський назвав ігнорування прав уніятів та зверхнє ставлення до них великопольської католицької шляхти, для якої українець-уніят залишався таким самим «хлопом», як і українець-православний. Це неприйняття змушувало замислитися над суттю свого вже не тільки релігійного, а й національного «я». За таких умов чітко структурована й міцно зорганізована Українська Греко-Католицька Церква стала осередком, який сприяв зростанню національної ідентифікації і самосвідомости, що дозволило їй зберегти своє національне обличчя і в роках нової полонізації, і в час комуністичного нищення та підпільного існування. Друга гілка колись єдиної Київської Церкви, що так ревно боролася з уніятами «за рідну віру», менш ніж за століття по тому була затягнена під зверхність Московського патріярхату, зрусифікувалася й сама стала знаряддям русифікації й денаціоналізації українського народу. І важко сказати сьогодні, котра з цих двох доль трагічніша…
А сталось усе так тому, що колись, за 4 століття до нас, у старовинному українському місті Бересті два собори не змогли об’єднатись в один, не зуміли зібрати в одне свої два хотіння добра для рідної землі й рідної Церкви, свою енергію і розум, щоб спрямувати їх в одне річище й один чин — чин національного самозбереження і розвою. І тому 400-ліття Берестейської унії — це не свято, а серйозний привід для роздумів не стільки над минулим, як над теперішнім і майбутнім. А щоб в цих роздумах мати нам напрямок, провідну нитку, нехай дозволиться мені — з ніг до голови православній — закінчити своє писання словами великого й мудрого уніята — кардинала Йосифа Сліпого: «Український народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх і нині… Отрясися зі своїх недостач, стань на свої ноги… Народе, піднеси свою голову…». Амінь!
Г. Могильницька
