Остерігаймося радикалізму, бо якщо він не приніс людям нічого доброго в суспільному житті, то що ж говорити про Церкву, яка підпорядкована дещо іншим законам містичного характеру.
Це перше, що спадає на думку після прочитання статті Михайла Костіва «3а яким календарем жити українцям?» (газета «Вірую», ч. І, 1997 p.). Мій тезка і майже однофамілець із Самбора порушив тему, яка тепер широко обговорюється в колі людей і віруючих, і не дуже, позаяк це справа й справді немаловажна: за яким церковним календарем нам жити? І чому ми за світським календарем святкуємо настання нового року разом з усім світом, а за церковним свято Різдва Христового у нас не 25 грудня, а 7 січня? Автор дуже ретельно переповідає історію з тими різницями в юліянському (старому, за яким живе наша Церква) і григоріянському (новому, римокатолицькому й протестантському) календарях і, вкінці, доходить висновку, як то незручно і нефайно відрізнятися від усього світу, ЯК то ми грішимо, зустрічаючи гульками й святковою учтою новорічне свято серед тяжкого посту. «А скільки буде випито алкогольних напоїв, столи вгинатимуться від м’ясних страв…» — цілком слушно бідкається пан Михайло. Правда, тепер уже з тим легше, бо рішенням єпископату УГКЦ греко-католики звільнені від посту під час зустрічі Нового Року, але ж бо решта України, православної, поки що ще грішить, бо там церковні власті ще не прийняли аналогічного рішення. Будемо сподіватися і просити й їх, аби прийняли.
Знаю, що деякі українські громади в західному світі вже перейшли на григоріянство, а відтак, як наслідок, і на англійську (чи ще якусь) мову богослуження; натомість східні церкви (православні) таки тримаються свого, юліянського, календаря і святкують празники за старим стилем.
Нераз собі думаю: чому у світі відбуваються революції? Адже, щоб, здавалося, простіше: є ідея, яка може змінити життя на краще, хтось висловлює цю ідею, всі враз за неї хапаються, переконавшись, що вона добра, і спокійненько міняють спосіб свого життя. На краще, звісно. Й без потрясінь. Але ж ні! Одні хочуть, інші — не хочуть. І ті, що хочуть змін, придушують тих, хто таких змін не хоче. Починається війна, стрілянина, кров, смерть — жах!
Хіба не спасенною була ідея отців Берестейської унії? Якби ж то вся Україна пішла тоді за цією ідеєю — хіба сьогодні ми переживали б роз’єднання, розколи, протистояння? Ми були б духовно єдиними і міцними, перебували б «у народів вольних колі». Й ми були б потугою на цілий світ. Та ба!
Не схотіли. Не пішли. Стоси листів одержую у Верховній Раді кожного дня з геніяльними ідеями, як нині порятувати Україну. Й прорятували б. Аби тільки всі враз, усім народом, пішли за котроюсь із цих ідей. Як китайці: їм сказали, що треба вибити всіх горобців щодо лаби, аби не скльовували рижу, вони й вибили. Ет, е! Та де! Ми не такі. Щоправда, і їм від того не стало легше, бо риж почала їсти гусінь, яку раніше поїдали горобці.
Мені недавно один вчений чоловік прислав проект програми, як вирішити в Україні продовольчу проблему. Виявляється, для цього не треба сіяти пшеницю, жито, садити кукурудзу, картоплю, капусту, буряк. Скільки клопоту, машинерії, енергоресурсів, людських зусиль для цього треба. А ми навпаки, суттєво зменшимо площі під ці культури. Натомість розведемо на тих площах дерева грецьких горіхів. Детальний лябораторний аналіз плоду горіха, проведений ученим, абсолютно переконує, що в ньому міститься така кількість поживних речовин (білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мікроелементів і т.д.), які можуть замінити все інше. Епохальна ідея! От, тільки як переконати в її рятівній місії наш ретроградний агропром? А на конкурс тексту державного гімну було прислано понад вісімсот віршованих пропозицій. Серед них і дуже добрі. Але ж трапилися ретрогради, які не забажали жодних новацій: нехай буде, кажуть, так, як було, нехай наш національний гімн «Ще не вмерла Україна» залишається з нами назавжди як державний символ. Що ти з ними зробиш? Довелося підпорядковуватися.
Отже, любі мої земляки! Я також, як і ви, хотів би «прямувати до єдности у відзначенні свят з усім цивілізованим християнським світом», але насамперед спитаймося: чи до такого походу готові всі наші українці? Чи ми впевнені, що вони всі попрямують туди ж разом з нами? Якщо не впевнені, не рушаймо з місця. Ми зможемо говорити про перехід на новий церковний календар аж тоді, коли до цієї думки схилиться вся християнська Україна. А ще краще: весь православний світ, усі Церкви східного обряду, до яких належить і Українська Церква. Питання про зміну календаря дуже гостро поставало ще перед війною, за митрополита Андрея Шептицького. Одначе, цей великий провідник нашої Церкви, а заразом і Слуга Божий, відстояв тоді наш традиційний східний календар. Адже в ньому не лише сухі числа й дати, навколо них витворилася аура столітніх традицій, обрядових компонентів, через них по-інакшому сприймається світ, природа, атмосферні явища, навіть різдв’яні морози, дерева в саду, худібка в стаєнці, кутя на столі.
Зміна святкових дат — ціла революція, яка здатна вирити поміж нами такі провалля, які ми вже потім не перейдемо. Уявляєте: частина України святкує Різдво й Великдень в одні дні, а частина в інші? Нам ще того бракувало? Давайте спочатку виконаємо волю наших духовних велетнів і об’єднаємо наші Церкви київської традиції. А тоді вже всі разом, гуртом може подумаємо (очевидно, наші потомки подумають) і про єдиний зі світом календар.
А поки що не робім різких рухів!
Михайло Косів
