Радіємо, вітаємо і ґратулюємо з приводу об’єднання Української Православної Церкви очоленої Блаженнішим Митрополитом Константином з Українською Православною Церквою очоленою Преосвященним Владикою Всеволодом, що сталось 9 листопада 1996 р. Божого у Саут Бавнд Бруку, у штаті Нью Джерзі на Надзвичайному Соборі УПЦеркви. Це справді дуже Богу угодне, радісне й унікальне явище у нашому релігійно-церковному житті, а у православному зокрема. Без найменшого сумніву в цьому була і є дія Святого Духа. За це треба дякувати Всевишньому Триєдиному Богові, бо на жаль в Україні спостерігаємо й бачимо протилежні явища від об’єднання.
Хоч в Україні є вже більше Православних Церков з прикметником «Українська», то в останньому часі Українська Автокефальна Православна Церква під керівництвом Патріярха Димитрія (у мирі Володимир Ярема) поділилась. Цю, болючу подію у нашому українському релігійно-церковному житті, у довшій статті: «Зірка і смерть української автокефалії» (газета «Україна Молода», Київ, за 6 грудня 1996 p.), її автор Юрій Дорошенко схопив такими словами: «УАПЦ: патріярх без єпископів, єпископи без патріярха».
Коаліція єпископів Української Автокефальної Православної Церкви (між ними були єпископи, що не визнали вибору на соборі УПЦ КП Патріярха Філарета) скликала Архиєрейський Собор УАПЦ, що відбувся 18 жовтня 1996 p., на якому сім владик засудили Патріярха Димитрія й єпископа Харківського й Полтавського Владику Ігоря (Ісіченка). Все це покривалось благородними ідеями та інтенціями для «добра…». На цьому ж соборі на місце вилученого, засудженого Патріярха Димитрія, обрано місцеблюстителя престолу, яким став митрополит Тернопільський та Волинський Василій. Ці болючі події мають свою прелюдію, яка відбувалась навколо архиєпископа Петра (Петруся) та його прибічників, яких Патріярх Димитрій відсторонив.
Звичайно, у відповідь на Архиєрейський Собор єпископської коаліції, що відбувся 18 жовтня 1996 p., відбувся другий, під тою самою назвою «Архиєреський Собор», 29 листопада 1996 р. у церкві Бориса і Гліба в Києві, під керівництвом Патріярха Димитрія, на якому названо попередній Архиєрейський Собор єпископської коаліції неканонічним, а учасників — розкольниками. На цьому ж соборі рішено відбути черговий помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви, 28-29 травня 1996 р. Матеріяли до цих подій друкуємо в цьому числі на іншому місці.
Отже, до тих всіх неполадків, які вже існували в православному українському світі утворилась ще одна, додаткова, зайва, болюча й непотрібна проблема — поділ УАПЦеркви. Отже, на такому історичному тлі поєднання Українських Православних Церков в США є справді унікальним. Богу угодне явище, яке породжує нові надії і світлі сподівання. Признання і вдячність належить владикам у США різних юрисдикцій, як також священикам і вірним, що всеціло піддержали владик заміри: примирення і поєднання. Це справді добрий християнський крок, який прямує до того Господнього, «щоб усі були одно».
Поєднання, що його довершили наші владики в США є святим ділом, яке поблагословив Всевишній Господь. Це є та дорога, яку повинні наслідувати Українські Православні Церкви в Україні, а водночас слід не забувати, у цьому напрямі поєднання, про Церкву посестру, якою є Українська Католицька Церква східнього обряду. Ні більше, ні менше, ми не повинні шукати того, що нас роз’єднує, але шукати тих позитивних вартостей, а їх є значно більше, що нас об’єднують. Треба також думати про об’єднання християн у вселенському засягу.
Хай нам буде вільно з приводу цього висловити кілька думок. Ось, поволі зближаємось до завершення дві тисячі років з дня народження Спасителя людства Ісуса Христа, Того. Який оснував Христову Церкву, що є Божою і людською установою на землі. Мабуть, немає такої людини, яка могла б заперечити, що Господь оснував одну й тільки одну Христову Церкву. Поділ, що стався в одній Христовій Церкві, це вже діло людей, а не Бога. І бачимо, як дуже легко є поділитись, порізнитись, для цього акту все знаходимо цілу низку причин, щоб тільки оправдати свої людські слабості, які прикриваються необхідністю поділу. Вдумаймось над цим і напевно побачимо ось, цю людську неміч.
Якщо б ми так багато, сильно, віддано й наполегливо працювали і віддавали свої зусилля для того, щоб усі ми разом, одними устами славили Всевишнього, як ми це робимо для того, щоб тільки доказати, оправдати ніби наш необхідний і непереможний поділ — роз’єднання, то напевно у християнському світі запанувала б Христова єдність. Поставмо кожний з нас перед собою питання, скільки ми віддали наших особистих, а також спільних (як парафія, єпархія) зусиль, щоб у Христовій Церкві була гармонійна єдність всіх християн? Звичайно, розуміємо, що в даному випадку, в першу чергу єдність залежить від тих, які стоять на верхах Христової Церкви, але, незалежно від того, тут і наш голос також багато важить, бо ж знаємо, що воля народу — воля Божа. Отже, в цьому потрібна спільна воля, спільне бажання, спільні зусилля, бо тільки тоді єдність стає більше органічною, природною і довготривалою.
Подумаймо, скільки ми чуємо різних причин чому не може прийти до єдности у Христовій Церкві? Звичайно, ми без особливої призадуми, у своєму католицтві чи святому православ’ї, протестантизмі чи якомусь іншому «-ізмі», забуваємо, що ми, в першу чергу, Христові послідовники — християни, вірні однієї Христової Церкви, що є основаною на твердому фундаменті, яким є основна Божа Заповідь — Любов. На жаль, парадоксом в тому є те, що ті, які найбільше говорять про цю основну Божу Заповідь — найменше її застосовують і практикують у щоденному житті. Не раз виглядає, що ця Заповідь — Любов до них не відноситься. Або ось, візьмім до уваги, скільки разів ми молились за єдність нашої Христової Церкви, але не бачимо майже нічого, що в цьому напрямі практично роблять церковні керманичі. Добре знаємо, що молитва сама, без діл є мертвою. До наших молитов треба додати те все, що уможливило б цю єдність здійснювати.
Дивно це, але дійсність є такою, що світські люди можуть легше й скоріше дійти до єдности, до спільної мови, як це саме осягнути людям, що віддались працювати у Божому Винограднику. Чи не потрібно тут переоцінки тих вартостей? Візьмім до уваги Об’єднані Нації: це є найбільше суспільно-політичне об’єднання світового значення. Правда, воно не є ідеальним і ще далеке до цього, але та інституція є респектована багатьма різними відмінними державами. Подумаймо, чи може християнський світ похвалитись чимсь подібним?
Пригадаймо собі незаперечний факт, як одна Христова Церква в 1054 році поділилась на дві: Східну й Західну, які згодом прийняли назви: Східна православна, а Західна — Католицька. В той час одна на одну кинули клятву, в якій прожили довгі, довгі віки. В між часі робились різні спроби, щоб повернути до первісної єдности. Відбулась успішно Фльорентійська Унія, яка, на жаль, не вдержалась. В цьому не тільки заважили деякі грецькі противники Фльорентійської Унії, але й наш північний сусід. І так у ворожнечі прожили Православна й Католицька Церкви довгі віки і здавалось, що в цьому немає кінця. І всі ми є безпосередніми свідками, як вселенські церковні ієрархи православний Царгородський вселенський Патріярх Атенаґорас і Католицький Папа Римський Іван XXIII зуміли понад всякі сподівання знайти спільну мову й спільно скинути довговікову клятву. Папа Павло VI, продовжуючи цей спільний діялог Папи Івана XXIII, безпосередньо зустрівся з Вселенським православним Патріярхом Атенагорасом і обнялись поцілунком християнської любови. Це були справді великої ваги вияви доброї волі, які промощували Й далі промощують шлях до безпереривного діялогу. Папа Іван-Павло II продовжив і дальше продовжує цей шлях до єдности, відвідавши у Фанарі вселенського Патріярха Вартоломея, а останній відвідав з нагоди свята верховних апостолів Петра і Павла, Папу Івана-Павла II у Римі та навіть разом провели спільну молитву «Символ Віри», в якій знаходилась ця гора, яку не можна було довго перейти т.зв. «філіокве», де в «Символі Віри» говориться «… від Отця і Сина», ось цього «Сина» не споминають православні і це було одною зі спорів обидвох Церков. У спільній молитві Папа Іван-Павло II, просто не згадував слова «Сина». Від цього нічого кардинального не сталось. Католицька Церква не втратила свойого догматичного католицького «я», але була виявлена добра воля у напрямі до цього євангельського «щоб усі були одно». Слід підкреслити, що Папа Іван-Павло II, а це значить ціла Католицька Церква, виявив і дальше виявляє максимум зусиль, щоб зустріти початок третього тисячоліття у єдності всіх Христових Церков і тим самим її вірних.
Погляньмо, як в цьому аспекті розвиваються питання у наших православній і католицькій Церквах в Україні й діяспорі та чи взагалі є це питання на порядку дня? Якщо ж ідеться про Українську Католицьку Церкву східного обряду й Українську Православну Церкву, то фактично між ними обрядово немає майже жадних різниць, різниця є тільки у юрисдикційній приналежності. Звичайно, різниці римо-католицької Церкви і православної Церкви є безпорівнання більші, як між нашими українською католицькою і православною Церквами. Тоді, коли ж ідеться про певний діялог і зближення, то, на жаль, наші Церкви є далеко одна від одної. Правда, можна б тут згадати Київську Групу, яка робить перші кроки… Але це ще заскоро говорити про будь-який діялог і поєднання. В Україні ще по сьогодні стоїть протистояння не тільки православної Церкви проти католицької, але самих же православних Церков між собою.
Не раз ще сьогодні можна почути зі сторони православних, на західних землях України, що, мовляв, українці католики забирають наші православні церкви. Чи справді так? Крім цього треба приглянутись і мати на увазі — хто це говорить? Справді, наша пам’ять не є вже такою короткою. Треба поставити питання, кому ці церкви належали до другого приходу більшовиків на західні землі України? Всі ці церкви належали греко-католикам. Як це сталось, що вони стали православними? Чия в тому була видною рука? Не сам Сталін розпинав і ліквідував греко-католицьку Церкву, але також видною була рука тодішнього московського Патріярха Алексея. Варто було б собі пригадати, що в той час писав на греко-католиків, римо-католиків і папу римського Патріярх Алексей? Це не був християнський вияв любови! Це були слова зоологічної ненависті. По сьогодні Російська Православна Церква, яка в ті часи проковтнула греко-католицьку Церкву, а ще перед тим Українську Автокефальну Православну Церкву, не вибачилась, але навпаки, бажає дальше освячувати те, що пограбувала в минулому. Як далеко Російській Православній Церкві до того, що зробили німецькі й польські церковні чинники, які взаємно сказали собі: «прощаємо і просимо прощення». Десь під кінець вісімдесятих років Патріярх Мирослав-Іван Кардинал Любачівський у Римі простягнув руку прощення Російській Православній Церкві, але, на жаль, простягнена рука Патріярха Мирослава-Івана повисла в повітрі, без найменшого натяку на підтримку і на слово — просимо прощення. Всі ми добре знаємо незаперечну істину, хто повинен у першу чергу вибачатись! Заява Патріярха Мирослава-Івана викликала в українських колах широку дискусію і чи мало засуджувало її. Слід підкреслити, поминаючи все, Патріярх з християнського погляду зробив зовсім правильно, гідно й згідно з ученням Христової Церкви.
Варто пам’ятати, що православ’я на західних землях України виросло на скривавленій почві сталінізму. Це був найбільший убивник і злочинець у світі, який знищив сотні мільйонів людей. Він же був архітектом т.зв. возз’єднання Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою на чолі з Патріярхом Алексеєм, який благословив Сталіна діла. Що сталося з акторами спектаклю т.зв. собору возз’єднання, якими були: о. Гавриїл Костельник, о. Михайло Мельник і о. Антін Пелвецький? Та сама рука, що їх поставила відіграти ролі у спектаклі, допомогла їм скоро перенестись на лоно Авраама.
На жаль, православ’я московського зразка замало має справді християнського підложжя. Майже на протязі всієї історії Московії, а згодом Росії, Російська Православна Церква була експозитурою політичних і імперських сил. Для цього є чи мало прикладів, ось хочби згадати факт з Естонською Церквою, яка відірвалась з-під юрисдикції московської патріярхії, а попросилась у Вселенського Патріярха Православної Церкви Вартоломея. Наслідки того такі, що московська патріярхія зірвала зв’язки з Вселенським Патріярхм Вартоломеєм і більше його не поминає у св. Літургіях.
У світлі доброзичливого діялогу і спільних зустрічей Папи Івана-Павла II з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм, заклик єпископа Львівського й Дрогобицького Августина Російської Православної Церкви Московського Патріярхату, прозвучав у «Комюніке» дуже непристойно й не похристиянськи. Владика Августин ставить вимогу до Папи Івана-Павла II, як доказ виявити «… братську любов до православних Патріярхів, а також виявити задекляроване сестринське ставлення Римо-Католицької Церкви до Православних Церков — скасувати Берестейську і Ужгородську унії, які є штучною стіною між нами…». Більшої наївності Владика Августин не міг виявити. Штучною стіною є не Берестейська унія, яка була закономірним і органічним плодом київських владик, але, на жаль, засліпленість Владики Августина, який по сьогодні не догледів, що цю Уніятську Українську Католицьку Церкву знищували російське православ’я й імперська Росія, а в недавно минулому Сталін при повній підтримці Патріярха Алексея. Де Ви тоді були Владико Августин? Яку Ви виявили любов до тих, яких арештували і засилали на сибірські простори? Бачите. Владико Августине, цю «штучну стіну» не зуміли подолати ні імперська царська Росія, ні пекельна сталінська машина зі своїм непоборним НКВД-КДБ, бо Українська Католицька Церква жила у катакомбах і після довгих років воскресла й дальше розвивається, мабуть, тут є вияв не штучності, але сила Святого Духа Христової Церкви, яку непохитно ісповідує Українська Католицька Церква разом з Вселенською Католицькою Латинською Церквою. Владико Августине, Ви добре знаєте, що російське православ’я у Галичині, це сумної слави спадщина душогубця Сталіна. Маємо до Вас, Владико Августине, велике зрозуміння. Вам це тяжко зрозуміти, це не Ваша вина, бо Ви є запрограмовані. До цієї проблеми ще повернемо іншим разом. Молимось за Вас, Владико Августине, щоб Ви були спроможні бачити світло Христової правди і не «скасовували» нікого, а примирилися з Вашими братами у Христі.
На жаль, приходиться ще раз повторити вище сказане, що московське православ’я мало має в собі християнського, воно, в першу чергу, є шовіністично-російським православ’ям, а це далеке від християнізму. Ось, для прикладу дві лаври, що знаходяться на українській землі — Київська й Почаївська, на жаль, це є гнізда російського шовінізму, ненависники всього українського. Я мав нагоду особисто пережити поведінку київських монашок. Хай Бог гріха простить, бо вони не знають, що роблять. Те саме відноситься до більшости монахів у Почаєві. Ось, на силу бажається поставити питання Владиці Августинові, а яка ж «стіна» стоїть між українськими православними Церквами Московського Патріярхату на чолі з Митрополитом Володимиром (Сабоданом) і Київського Патріярхату на чолі з Патріярхом Філаретом (Денисенком), а до цього додаймо ще дві Українські Автокефальні Православні Церкви на чолі з Патріярхом Димитрієм (Яремою) і коаліційних єпископів УАПЦ, місцеблюстителя Василія? Як їх скасувати Владико Августине?
На жаль і українські православні Церкви також є в першу чергу православні, а щойно після того християни. До речі, згідно з визначенням Папи Івана-Павла II понять «католик» і «православний», то вони не є протиставні, а навпаки взаємно себе доповняють. Папа Іван-Павло II сказав, що всі католики є православними по вірі, а всі православні є католиками по любові. Це ідеальне й чудове поєднання. Здається, такої формули ще не сприймає православний світ. Згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II, щоб творити одну Христову Церкву поодинокі Церкви не потребують зрікатися своїх обрядів чи обрядових відмінностей, але повинні визнавати одного главу Вселенської Христової Церкви.
Роздумуючи над багатьма релігійно-церковними питаннями висувається ще й таке: не раз приходиться чути і читати, що український нарід є дуже побожний і гостинний. Бажалось би, щоб це так було. Недавно була мова, що правдоподібно цього року відвідає Україну Папа Іван-Павло II. Звичайно, приїзд мав би відбутись на запрошення президента України Леоніда Кучми. З приводу цього виявилась, на жаль, українська негостинність. Першими стали проти ті, які моляться за єдність, які проповідують любов — православні владики. З приводу цієї можливості, приїзду Папи Івана-Павла II, з’явились статті в українській пресі в Україні, в яких висунено різні думки. Цікаво висловили свої думки православні ієрархи. В газеті «Україна Молода», Київ, за 6 грудня 1996 р. надрукувала статтю Данила Іваніва під назвою «Шлях до виборів як дорога до храму». Звичайно, у статті є політичні елементи, які пов’язується з приїздом папи, але для нас найбільш цікавими є подані думки православних владик в цій справі, тому їх повністю зацитуємо:
Володимир (Сабодан), УПЦ МП: «Жодна з 15 країн, що знаходяться під омофором православ’я, ще не приймала у себе римських пап. То чому ж Україна, яка понад тисячу років є канонічно православною, повинна приймати вищого посланця Ватикану? Паства УПЦ проти приїзду в Україну Папи Римського».
Філарет (Денисенко) УПЦ КП: «Вважаю, що за нинішніх складних стосунків між греко-католицькою і православною церквами приїзд Папи в Україну неможливий. Ще не настав час, щоб він сюди приїхав».
Андрій, митрополит Галицький та Івано-Франківський УАПЦ: «Якщо ставитися до Папи Римського, як до глави Ватикану, то його приїзд у демократичну державу — нормальне явище. Але це ще більше віддалить віруючих УГКЦ від православних. Цього допускати не слід… Заради миру й спокою в державі не потрібно запрошувати Папу з офіційним візитом». (Підкреслення М. Г.)
Ось, так виглядає українська гостинність. Владика Володимир у своїх висловах зробив неправдиві ствердження, мовляв, що Україна понад тисячу років є канонічно православною. Правдою є, що понад тисячу років такі поняття, як православ’я і католицизм не існували, але була одна Христова Церква – Східня і Західня. Владика Володимир думає, що коли він є представник Московського Патріярхату, то всі інші є такими або післанцями. Владико Володимире, Папа Іван-Павло II є головою Апостольської Столиці, головою Вселенської Католицької Христової Церкви, але ніколи посланцем. Не треба говорити про 15 православних країн. Та ж Папа Іван-Павло II був у Вселенського Патріярха Вартоломея, зустрічався з православними владиками в США й інших країнах. Чи паства УПЦ МП є справді проти того, щоб відвідав Україну Папа Іван-Павло II? Можна дуже сумніватись. Чи справді паства була за тим, щоб по церквах в Україні, під час св. Літургій виклинали гетьмана Івана Мазепу, чи це вимога «святейшого синода» імперської Москви?
Застрашаючим у цьому виявився ні більше, ні менше, але страх перед людиною, главою Вселенської Католицької Христової Церкви, який іде не з мечем, але хрестом і поцілунком братньої любови. Чого ж ви налякались? Говориться, що це нас більше порізнить. Чи є ще щось, що нас може більше порізнити, як ми вже є порізнені? Варто було б нам прогнати тих, що нас дотепер різнили й дальше різнять. Ви їх всіх знаєте. А, в кінці, Україна є демократична держава й президент, як голова держави має право запросити кого він собі бажає. До речі, Папа Іван-Павло II має свого офіційного представника, ним є папський нунцій архиєпископ Франко, який резидує в Києві. На жаль, так виявляється українська гостинність і то церковних світил. Але в цьому нас найбільше здивувала постава Патріярха Філарета…
Закінчуючи свої думки з приводу єдности Українських Православних Церков в Америці, ще раз висловлюю радість та молю Всевишнього Господа Бога, щоб благословив спільну працю і, щоб вона стала світлим прикладом для Українських Церков в Україні.
Микола Галів